Лев увігнав лопату в землю.
— Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, — вів далі. — Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревині.
Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.
— Готово! — підскочив Вовк.
— Добре! Ану, давай разом потягнемо. Дубок хитнувся й похиливсь.
— Досить! — командував лев. — Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут — ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:
З доброї моєї ласки
Не минуть нікому пастки!
Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил. Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.
— Рубай! Рубай мотуз! — репетував лев. — Чого ти стоїш? Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.
— Зовсім нова мотузка, — мовив із жалем. — Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?
— Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!
Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.
— Хух, — відсапнув він. — Оце так! Мало не затягло!
— А мотузка ж яка, — зітхнув Вовк. — Золото, а не мотузка, ціни їй не було.
— У-у, довбешка твоя порожня! — визвірився на нього лев. — Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!
— Ще й по нову… — скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.
Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. "Стріну дорогою, — подумав. — А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!"
А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.
А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.
Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. "Ото, — подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), — вони там, здається, обоє. Оце пощастило". Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті.
"Це ж він од висіння посинів, — міркував Толябун, тягнучи мотуз. — Невже задушило?" — І, коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.
— Вовчику, ти живий? — спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.
У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.
— Ну як тобі, легше? — питав лев Вовка.
— Та наче одпустило трохи, — відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. — Та ще й нежить підхопив — цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав — настала моя годинонька.
— Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!
— Ох, ситий я вже тими подвигами, — простогнав Вовк. — Казав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?
— Це вже справа честі, — похмуро відказав Толябун. — Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…
— Ой-йой! — зойкнув раптом Вовк.
— Що таке? — сполошився лев.
— А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов’яне все.
— Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.
— Не, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.
— А ти що, темряви боїшся? — зареготав лев.
— Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
— Болотяника? Це ж хто такий? — зацікавився Толябун.
— Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
— Ні.
— Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
— Ану-ну, — підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
— У нашому лісі, отамо, — махнув лапою. — лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, — звідти, де в тумані бовваніють дерева, — пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім — хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.
Мало не щодня чулися з того місця крики: "Сюди! Сюди! До мене! Агов!" — а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна... Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше — якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.
— А може, то марсіянин, га? — несміливо поспитав Толябун. — А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?
— Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!
— Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?
— Аякже! — гордо мовив Вовк. — Аж дві!
Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:
— О!
— Ти бач! — здивувався лев. — Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, — сказав, ледве глянувши на заголовки. — "Їстівні гриби" і "Читанка" для першого класу. Годі було від тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно — ти ж травоїдний, — а "Читанка" навіщо?
— Ге-ге, — засміявся Вовк. — Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.
— Зрозуміло, академіку! Слухай, — зблиснули раптом левові очі. — Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?
— Усі, усі.
— І бояться його?
— Ще й як.
— Ідея! — гукнув лев і вискочив надвір.
Ухопив простирадло, шо сушилося на жердині, обмотався ним і з криком "Болотяник!" гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з’явилась на порозі, як Вовк заревів;
— Болотяник! Рятуйся! — і метнувся у двері.
— Стій! Ти що, здурів? Це ж я! — вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.
— Ху! Ну й налякав! — одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. — Аж душа в п’ятах.
— Якшо вже ти так налякався, — радів лев, — то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!
— То ти хочеш… — почав був Вовк.
— А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду — і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?
— Молодець! — одказав Вовк. — Стратьог!
Розділ VI
Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.
— І що найголовніше, — казав Буцик, — ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.
— Таки змінилась, — охоче підтвердив Бурмосик.
— А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.
— Але не тільки це, — озвався Бурмосик.
— А що ще?
(Продовження на наступній сторінці)