— Що треба! — відрубав Вовк. — Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.
— Ах ти ж задрипанцю! — скипів Толябун. — "Що треба!" Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!
— У нас царів немає! — Вовк штовхнув візка. — Кожен собі хазяїн.
— Та почекай же, — заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. — Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.
— Родичі? — здивувався Вовк. — А ти хто ж такий?
— Я — лев. Чув, мабуть?
— Та чув… Звідки ж ти тут узявся?
— Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.
— З’їсти, кажеш, його хотів? — похмуро перепитав Вовк. — Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали — забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. "Я, — цвіргоче, — до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться". Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу — онучку чекаю. А онучка — не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було — страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-є, нема дурних. І тобі не раджу.
— Еге, бачу, не пощастило тобі, — співчутливо промовив лев. — Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.
Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.
— А тепер що ж думаєш робити? — поцікавився Вовк.
— Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, — поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.
"Еге, його пусти! — тим часом думав Вовк. — Такому їжі не настачишся. Он мордяка — хоч об дуба бий".
— Мені багато й не треба, — правив далі левисько. — Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…
— Охо-хо, баранця, — зітхнув Вовк. — Якось я перестрів одного. А він мені: "Роззявте, — каже, — пащу, я в неї сам стрибну, щоб вам зручніше було". Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-є. І тобі не раджу!
— Ти ба! — здивувався Толябун. — Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! — затрусився він од неприємної згадки. — А тоді можна й додому.
— О, правильно! — пожвавішав Вовк. — У гостях добре, а вдома краще — це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба — відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?
— Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?
— Та прийму вже, — знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. — Із радістю. — А сам подумав: "Прилетів же на мою голову і на мою шию".
— А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? — поцікавився лев, крокуючи поруч.
— А шо ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.
— Що поллєш?
— Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.
— Город? — аж зупинився лев. — Так у тебе город?
— А ти що, глухий? — чемненько озвався сіроманець.
— І ти його поливаєш?
— Поливаю, бодай воно все засохло!
— А навіщо?
— А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую бощик, картоплю варю.
— Оце так-так! — проказав Толябун. — А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.
— Е-е, — протягнув Вовк, — були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.
— Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.
— Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, — невдоволено буркнув Вовк.
— А, давай-давай, — погодився лев.
Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.
— Ну й гидота! — казав лев, наминаючи картоплю. — І як ти їси її?
— А так, як і ти! — буркнув Вовк. — Гидота-гидота, а чавунця як не було.
— Голодний дуже. Ото й їм.
— А я ситий?
— Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.
— Ех-хе-хе, — і собі зітхав Вовцюга. Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.
— Ну, я розумію, — мовив по хвилі Толябун. — Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?
— Отож бо й воно, що новий, — зітхнув Вовк. — Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.
— Щодо м’яса — зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?
— Та розумієш, лисиця якось піддурила. "Іди, — каже, — на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки". Я й пішов, а хвіст мій…
— Та годі, годі, — урвав розповідь лев. — Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! — стиснув пазурі в кулак.
"Добре йому поради давать, зайді африканському, — подумав Вовк. — Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе". Але вголос сказав:
— Добре було б. А то вже на смик перепався.
— Хо-хо, на смик! — зареготав лев. — Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.
— Та де там здоровий, — одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.
"Таки є, є ще сила молодецька", — вдоволено подумав.
— Слухай, — мовив, — а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
— Та розумієш, — зам’явся лев. — Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. "Толябун, — каже, — по-нашому значить Толик". Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?
— Ну то не біда, — засміявся Вовк. — Слухай-но.
І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.
— О, молодця! — похвалив той. — Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми — сила. То ходімо!
І обоє подалися з хати.
Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.
— Ой, які гарні квіти, — мовило в захваті зайча. — Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.
— Запам’ятай це місце, — мовив серйозно Бурмосик, — і обминай його десятою дорогою.
— Чому?
— Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, — вказав лапкою Бурмосик.
Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.
— Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.
— Ой, як страшно, — притулилась Люська до Бурмосика, — а який він, цей Болотяник?
— Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить — так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.
— Добре, що ти попередив мене, — притихла Люська. — Але які гарні квіти, — додала з жалем. — Так і хочеться сплести з них віночок.
— Може, зайдемо до нас, і ти поїси? — запропонував Бурмосик.
— Ні-ні, — заперечило зайча. — Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
— Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, — і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.
Розділ IV
Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у валочки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.
— Добридень, Буцику, — наче до давнього знайомого, привіталася Люська. — Я ваша нова подружка.
— Я знайшов її на Суничній галяві, — пояснив Бурмосик.
(Продовження на наступній сторінці)