«Велика рідня» Михайло Стельмах

Читати онлайн роман-хроніку Михайла Стельмаха «Велика рідня»

A- A+ A A1 A2 A3

Сафронові на мить здалося, що то його серце розірвалося. Він мимоволі обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофія.

"Похитнувся", — зрадів і руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофій з незвичною спритністю влетів у Буг, і не скоро його голова піднялась над водою, знову зникла і знову з'явилася.

Бандити вискочили із схованки. Вода затріпотіла то невеликими крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурівши од переляку і злості, плутався під ногами бандитів, тикаючи пальцем на поверхню ріки:

— Он він! Он він! З'явився!

— Та відійди ти... двоюрідний брат Гальчевського! — нарешті визвірився на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорізаними очима, що стояв на варті біля мосту. — Не повилазило нам!

І Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова Горицвіта, він механічно вказував рукою в тому напрямі.

Холодна вода окропом ошпарила Тимофія. Тіло зразу ж почало горіти і стягуватися в клубки. Проворними рухами він під водою зірвав з себе чоботи, піджак, ривком піднявся угору, на всі груди вдихнув повітря і знову занурився в ріку.

Міцні стужавілі руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув, як навколо нього шльопали кулі — вуха наче пекучим клеєм залило. І вони почали боляче пухнути,

"Нічого, Тимофію. На тебе ще куля не вилита", — потішав себе, як і на фронті. Під кулею він розумів не шматок свинцю, а смерть, бо не раз Тимофій був поранений. Не тільки потом обкипіли його георгіївські хрести, що лежать в куточку скрині із темними плямами чесної солдатської крові на чорно-оранжових стрічках... Навіть у думці не припускав, що він може бути зараз убитим. "Поранити можуть. Так це не новина. А річку перепливемо". І вода аж шипіла, розступаючись перед ним. Розсікав тугі підводні течії, могутніми плечима з розгону кришив крутежі, кожною клітиною відчуваючи рух студених наелектризованих м'язів ріки. "Нічого, Тимофію, на тебе куля ще не вилита". І, весь у тугій напрузі, не чує, що кров його уже доточує річку.

Раптом сталось щось незвичне і страшне. Якась лиха сила пересмикнула всім тужавим тілом, перегнула його, скрутила болюче поранені кості і заморозила їх. Тріпонувся так, неначе із каменю виходив. Руки, голова, плечі послухались — ожили, а скорчені ноги закаменіли і потягнули його донизу.

І Тимофій усе зрозумів.

Востаннє піднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув берег у світанні. І чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль чогось, що ніколи не прийде, охопив усе його напівживе тіло. Він навіть не подумав, що це був жаль непрожитих років, тих років, які оселились у найкращих його сподіванках, а наяву ще не приходили. Тільки тепер він наближався до їхньої грані і вже відходив од них назавжди... Може, Докія, Дмитро... І очі його подобрішали. Усе життя, усі видіння за якусь хвилину перейшли перед ним, як проходить безсмертне військо повз убитого товариша.

Промайнуло дитинство, дощові галицькі ночі на фронті, ближчими стали убиті друзі і земля...

— Панська?

— Та ні, наша.

— Значить, панська?

— Панська була та загула. Тепер наша, ленінською правдою дадена.

І побачив, як він з Мірошниченком і Дмитром вийшли на Великий шлях серед житів. А з далини до них усміхається дороге обличчя вождя.... "Хліб йому селяни принесли..." Так це ж вони уклонялися хлібом вождю... усе, усе переплутав Мірошниченко.

І в останні секунди свого віку він увесь тягнеться до нерозпізнаної грані майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя він жив майбутнім, не маючи нічого відрадного в минулому.

І Тимофій не чує, як вода кам'янить натруджені жили, неначе вимиваючи їх з тіла, як підхоплює течія його і несе на широке плесо...

— Капець! — високий каракатий бандит підкидає втинок на плече і прямує стежкою нагору.

— А завзятий чорт! — з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись цигаркою. — Скільки проплив у таку холодину.

Сафрон хоче попросити бандитів, щоб вони іще почекали: а може випливе Тимофій. Та, відчуваючи настрій усіх, не наважується слова сказати, тільки погляду не зводить з ріки. Його носате обличчя і досі мертвотно перекривлене страшною напругою.

Уже пішли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися, поширилися смуги світанку, уже плоскодонка, підбита хвилею, ворухнулася, зітхнула і попливла услід за своїм господарем, а Варчук іще не виходив із прибережних кущів.

"Господи, милосердний Ісусе, допоможи мені грішному в тяжку годину. Коли б..." — І він перераховує всі свої невідкладні турботи, і темні неблискучі очі, підперезані круто вигнутими сережками фіолетових підтьоків, туманить вологий світанок, біль і злість. У його одноманітне шептання якось непомітно вливається пісня, вона не заважає молитві. Але раптом Сафрон підскакує як ужалений. Замість пісні несміливо плеснула задириста частушка. В голосі хлопця під час співу чується і радість і непевність. Але ось частушка проспівана до кінця, почувся полегшений регіт, і вже два голоси, аж сміючись, в захопленім здивованні, напевне, вперше вивели:

Ой на небі безпорядки,

Кажуть, бог змінився:

Пішов грітися у пекло

І весь обсмалився.

"Іроди! Чорти прокляті!" — ледве не вискочив у шаленій люті зі своєї схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на ріку.

До того місця, де востаннє з'явилася голова Тимофія, під'їжджав довбаний човен. Посередині його лежали жаки, а по краях сиділи два хлопчаки — Григорій Шевчик і Варивон Очерет...

— Хороша, значить, пісня, Григорію. Жаль, що дома так заспівати не можна: батьки чуба із шкірою вирвуть, — засміявся Варивон і, оглянувшись, пошепки додав: — Дивись, чиїсь ятері стоять. Чи не потрусити нам?

— Та що ти? — замахав руками Григорій Шевчик, і на його темному красивому обличчі відбився непідроблений переляк.

— А ми давай спробуємо, одного потрусимо. Нікого ж нема. Ну, нікогісінько. — Варивон ухопився за палицю і потягнув до себе ятір. — Ох, і тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорію, помагай!

Іще одне зусилля — і раптом вони обоє застигли в страшному оціпенінні: із води, опереджаючи ятір, з'явилося спокійне, з напівзаплющеними очима обличчя Тимофія Горицвіта.

В променистих зморшках його очей і навколо уст враз проти сонця замерехтіли, заіскрилися зерна вогкого піску.

* * *

Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без слова, без стогону упала серед двору на коліна.

Рукою потягнулась до грудей, шукаючи і не знаходячи серця. Хотіла підвестися і знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям.

Кривавлячи коліна, поплазувала до воріт, ухопилася побілілими руками за них.

А коли на вулиці сумовито заскрипіла підвода, Докія звелась і, не чуючи власного тіла, надломлюючись, побігла до неї.

Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь віз. Сама собі не вірячи, відкинула це накриття, і зразу ж уся земля з страшною силою гойднулась, налетіла на неї, підносячи вгору воскове обличчя Тимофія.

Він, збільшуючись, чорніючи, гублячи знайомі риси, так наближався, охоплював її, неначе навіки мав увійти, злитися з нею.

"Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його. Осінь..." — іще чує, наче крізь глуху дощову стіну. Але хто це говорить, хто її втішає — не знає.

В надлюдській напрузі відкинулись руки і голова назад. Та очі не побачили неба — лише чорне накриття, що вгортало чоловіка, налягло на неї.

Заточилась молодиця, під босими ногами задимилась темним пилом дорога. І з розгону, нахиляючись вперед, Докія упала на полудрабок. Голова забилась на мокрій одежі чоловіка, буйні коси встелили піввоза, набрякаючи від сліз і річкової вологи.

— Тимофію! Устань, Тимофію, — не благає, а наче наказує, пошепки наказує вона; руками тягнеться до його холодних рук із синіми застиглими вузликами жил, схиляє голову донизу. — Устань, Тимофію.

— Мамо, не плачте. Чуєте, мамо.

Вона важко відриває мокрі руки від обличчя і за сльозами спочатку не може зрозуміти, чи це Дмитро, чи Тимофій стоїть перед нею.

— Мамо, не плачте. — Сльози набухають в його червоних зіницях, і хлопець кусає до крові губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба робить старішим юне обличчя, вирізає на ньому складки і зближує риси із рисами батька.

— Тим... Дмитре, сину. Хіба я плачу, — стікаючи великими сльозами, ступила крок до сина. — То горе моє плаче — серце вищерблює... — І раптом чує, що від нього віє осіннім полем і осіннім гіркуватим листом, як іще вчора віяло від Тимофія. І тільки тепер вона кожною клітиною розуміє, що Тимофія нема.

— Не плач, Докіє, — підходить до неї незвично сумний і постарілий Мірошниченко. — Ех, і в мене, Докіє, не легше на душі: банда всю сім'ю вирізала. Дітей на шматки... і на вулицю повикидала.

Він нахиляється до Тимофія, сповнений своїм і чужим горем...

КНИГА ПЕРША

НА НАШІЙ ЗЕМЛІ

Частина перша

І

Віддаленим журавлиним переливом заскрипіли ворота, дзвякнуло кільце, і хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобців з хуркотом вилетів із клуні; в напівтемряві густо колихнувся настій лісового сіна, непересохлих снопів і влежаних яблук.

(Продовження на наступній сторінці)