«Велика рідня» Михайло Стельмах

Але бандит і не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, він кинувся до хліва, біля якого спокійно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим підгарлям і сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жінка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пізно.

Тонко свиснула криця, і зразу ж вгору бризнула кров, зітхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб і незручно, осідаючи на коліна, повалився додолу.

— Ось тобі, відьмо з Лисої гори, — криво глянув бандит на молодицю і витер шаблю об моріг. Але жінка не промовила ні слова. Зі стогоном, схопивши голову руками, опустилась на коліна.

— Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, — примружився Крупяк.

— Хто він такий?

— Хто ж, як не наш! Курінним батьком був при Скоропадському.

Витерши шаблю, бандит підійшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувій. Тепер ніхто йому не заважав — жінка не підводилась з колін. Оточена дітьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневі сутінки скрадували контури застиглих у горі постатей.

* * *

Недалеко від перемілу, що хвилясте просвічувався світлою жовтизною, поставили ятері і повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки сумовито зітхала вода. З кожним разом течія все скупіше тріпотіла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечір'я. Обличчя Тимофія Горицвіта і Свирида Мірошниченка, вбираючи в себе мінливі барви, здавалося, помолодшали; навіть суворість, оповита зеленавим світлом, ставала м'якшою. Припнули човен і стежкою піднялися на поле.

На гранітну мускулясту кручу, що обривалася біля самого Бугу, розгонисте вилетів вершник в будьонівці і, здибивши коня, застиг на крутому іскристому виступі.

— Добрий вячор, громадзяни! — співучо привітався з Мірошниченком і Горицвітом. — На свою зямельку приїхали? — Над високим лобом, як гніздо на вітрах, перегойдувався розкішний льняний чуб, а молоді, невтомлені очі палахкотіли завзятими синіми огниками, пильно оглядаючи і людей і широкі простори.

— На свою, — примружившись, відповів Тимофій, і щось аж дрогнуло біля серця, так дрогнуло, наче він уперше почув ці повновісні слова. "Що ж воно таке?" — прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого і впевненого обличчя червоноармійця. І раптом Тимофій аж прояснився, відчуваючи, як свіжі думки по-новому розкривали йому саме слово — земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами і кривавими клинцями навіки відвалювалася на поля дукачів, усім, усім відрізнялася від нового наділу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усіх людей. І цьому молодому воїну видно і так само радісно, що Тимофій отримав ниву, як Тимофієві радісно, що і в Білорусії, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Леніна, наділяє бідняцьким синам надійні поля.

— А ви вже у себе отримали землю? — хвилюючись, підійшов ближче до червоноармійця.

— Маці пише: аж чатире десятини наділили. Над самою речкою.

— Над самою річкою? Як і нам! — чогось зрадів Тимофій.

— Хоч і стара я стала, пише маці, а тепер жиць хочацця, — продовжував своє червоноармієць і засміявся, блиснувши піввінчиком чистих зубів.

— Поля родючі у вас?

— Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзі вольния.

— То вірно. І старий правду чує... Чорнозем у вас?

— Піски і болота.

— Шкода. Пшениця, значить, не родить, — аж зітхнув. — Ви торфу, торфу в ці піски. Він силу має, дарма що травиця.

— Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.

— То таке діло, — погодився Тимофій. — Додому скоро?

— Пакуль ворогів не доканаєм. Словом, скоро. — Пругко підвівся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, і пісня надвечірньою задумою почала розтікатись полями:

Ой, речанька, речанька,

Чаму ж ти не повная,

Чаму ж ти не повная,

З беражком не ровная.

"З беражком не ровная", — в думці повторив слова і мелодію Тимофій.

Завернувши коні од самотнього перестояного озерця пізнього проса, підійшов до кручі, поглянув у далечінь.

За рікою привільне, широко розкинулось зелене Забужжя, порізане хвилястими зарогами, обсіяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечір'ї чітко вирізьблялося обшарпане, відкрите всім вітрам село Івчанка, що споконвіку робило на безкраїх ланах поміщика Колчака. Немилосердні лапища війни і злиднів не минули села: напіврозвалені халупи вростали у землю, світилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промінь на крихітному віконці найближчої будівлі. Одначе зрідка біліли і свіжі зруби: видно, пішов панський ліс на наймитські хати.

— Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? — ніби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич.

— Да. Тут понаписувано. Ще краще, ніж у нас.

— Понаписувано, — зітхнув Мірошниченко. — А із злиднів, дивись, чи не скоріше за нас івчанці виб'ються.

— Чому так думаєш?

— Дружний народ. Славну історію має село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому році? Івчанці. Партизанів хто тепер найбільше дав? Знову ж таки вони. І за роботу так візьмуться, аж гай шумітиме... Довіку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Щойно про революцію почули. Увечері в Івчанці відбулися загальні збори місцевої організації РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь — старі або малі. Тільки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика коливається. А резолюцію яку тоді ухвалили: "Незважаючи на те, що в нас залишились каліки, діди та баби, ворогам революції не ходити на нашій землі. Озброїмось косами, вилами, мітлами і зметемо їх з лиця землі. Висловлюємо повну готовність стояти до останньої краплі крові за Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів". І як стоять! Ех, Тимофію, що за люди це! В минулому році, коли ми з петлюрівцями билися... — Та не довелося Мірошниченкові доказати, свого оповідання. З прибережних кущів тяжкуватою похідкою вийшов Іван Тимофійович Бондар і, не здоровкаючись, заклопотано промовив:

— Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повіту приїхали.

— Не чув, чого? — стурбовано запитав, ідучи за гвинтівкою.

— Не чув. Та, видно, знову діло в бандитизм впирається. Прямо нема тобі ну ніякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то біс, грім би їх на битій дорозі навіки прибив. І доки вже ми будемо мучитись?

Сумовиті очі Тимофія звузились, заясніли глибокою людяною усмішкою:

— Пакуль ворогів не доконаємо, — навіть інтонацію червоноармійця перехопив.

Свирид Яковлевич розреготався і вдарив Тимофія по плечу.

— Ай ловко ти... Хто прибув до нас? — звернувся до Бондаря.

— Анастас Донелайтіс. Виходить, діло серйозне.

— Анастас приїхав? Да, він спроста не прилетить.

— А я ж про що кажу?

Анастас Донелайтіс працював завідувачем повітземвідділу. В 1919 році, коли Литовська радянська республіка була задушена Антантою і кайзерівським чоботом, поранений Анастас з групою комуністів пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь відмовився навідріз, і тоді Військовий революційний комітет послав його на південь на чолі продзагону, що складався виключно з балтійських матросів. Знову поранення, потім чернігівські ліси, боротьба з петлюрівцями, рейд в щорсівських лавах аж до Вінниці і ще одна рана.

На Поділлі довелося довго відлежуватися — розкрилися погано загоєні рубці, занили, заскрипіли пробуравлені кості. Сяк-так підлікувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю і, стараючись, щоб похідка була рівна, попрямував до секретаріату. Але в губпарткомі йому зразу зіпсували настрій:

— На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо — хворий.

— Так що ж, в соцзабез, може, накажете піти? — уїдливо запитав, але його інтонації не помітили і серйозно відповіли:

— Можна, робота підходяща.

Всі його зусилля, образи, доводи, прохання і навіть хитрощі розбивались об незаперечне рішення:

— Не пошлемо.

Нарешті вдалося вирвати іншу посаду: стати завідувачем повітземвідділу. А через те що зараз в районі активно оперували петлюрівські і шепелівські недобитки, то Анастас майже цілі дні не злазив з сідла, і його невелику, підібрану як в кібця постать знали усі прибузькі села, знали його веселе і полум'яне слово під час розподілу землі.

І ніхто не знав, як боліло серце юного комуніста за своєю рідною Литвою, де залишились батьки, наречена і перші струмки молодої крові. Розподіляючи землю десь понад Бугом, він мріяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Німаном.

— А це де дістав? — тільки тепер Мірошниченко побачив у Бондаря втинок.

— Червоноармійці одного бандита біля діброви втихомирили. Насилу випросив, щоб мені дали цю пукалку, — завзята розумна усмішка затрепетала на повних устах Бондаря.

— І не побоявся без дозволу брати?

(Продовження на наступній сторінці)