Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тісне коло небозводу; там, де вона аж за обрій втискалася крильми дібров, надвечір'я кресало золоті сполохи. Вони розцвітали дивовижними квітниками, притрушували ліси, і ті обзивалися мелодійним малиновим дзвоном. Невидимі працьовиті ковалі поспішали із сонячних злитків викувати розсип зірок, загартувати хлібину місяця і прогнути той шлях, що несхибно з зеніту проллється на південь.
— Дівчата, дівчата, подивіться, як славно навкруги! — зупинилась Югина, наче вперше побачила в усій красі велику землю. Дівчині навіть здалося, що усе привілля: і вигини долин, і просвічені ліси, і гора, на якій вони стояли, погойдуючись, пливуть у далечінь. І це було зрозумілим відкриттям: після сьогоднішнього дня світ збільшувався, кращав.
— Так і в наших дібровах славно, тільки над ними ближче спускається небо, — тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полісовщика. Вона, як і Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечір'я, сповнена хвилюванням, почуттям нової відповідальності і силою правди, що розкривалася в нових словах її новими товаришами.
— Дівчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? — підбігла непосида Софія Кушнір. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечі подруг і, підібравши ноги, почала розгойдуватися вперед і назад. — О, які ви вредні: женишків побачили і мовчать!
Гострим поглядом вона перша вгледіла, що в долині польовою дорогою йшло кілька хлопців з лопатами і сокирами. Позаду них, з-за горбка, піднявся трактор, і на його буркотіння тихим дрижанням обзивалася гора.
— Дівчата, це ж, здається, комсомольці з Комсомольського, — догадалася Софія. — Біжімо до них.
— Ти що, маленька? — зупинила її серйозним поглядом Василина.
— То-то й є, що не маленька, — одчайдушне випалила Софія. Її невеличке смугляве обличчя, оповите ніжним одсвітом, аж мінилося веселими задиркуватими тінями. Вона любила несподіваним словом налякати спокійну, занадто соромливу "мамину мазуху", хоча мати Василини давно спочивала на крихітному лісовому кладовищі.
— Софіє, хоч би ти посоромилась...
— Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли він почне зітхати біля свого кохання і про всякі зірочки говорити, тоді вже засоромлюся, мов піонія.
— Безстидниця.
— Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, — всяка відіб'є твого милого, а про тракториста й не говори...
— Софіє, ну прямо не знаю... Як тобі не совісно? — за-рожевілася Василина й безпомічно закліпала довгими чорними віями.
— Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, — пригорнула дівчину. — Ну що ж із того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районі. Про нього у газетах писали, про нього сьогодні в райкомі згадували. На голому місці чудеса зробили. Орли! Невже не цікаво?.. От бачиш, цікаво. А як віддамо тебе за тракториста — ще цікавіше буде.
— Та покинь ти лепетати, — вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'які тони блакитносизої долини. Збільшувалися постаті хлопців. Ось вони, обвітрені, налиті незатверділою силою, легкі в ході, порівнялися з дівчатами.
— Добрий вечір, красуні! — поздоровкався високий смуглявий юнак у голубій безрукавці. На його руках тремтіли й набухали рухливі м'язи.
— Добрий вечір, або що? — задиркувато обізвалася Софія.
— Ти, дівчино, гостра нівроку.
— А ви притупились? Це після роботи буває. Хлопці засміялися. Василина обурено смикнула Софію за блузку.
— Люблю таких, — блиснув яструбиним поглядом смуглявий, підійшов ближче до Софії.
— Спасибі за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядіть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, — з удаваною зажуреністю вклонилася Софія. — Ви не з Комсомольського?
— З Комсомольського, з Комсомольського, — зразу розцвіли обличчя хлопців. — А ви звідки?
— Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
— Тоді ми трактором приїдемо.
— То друге діло.
— Про вас і сьогодні в райкомі згадували. Хвалили, — обізвалася Югина, з подивом і захопленням слідкуючи за хлопцями, біля яких уже стояла горда слава. "Славні, і прості, прості... наче брати".
— Ви з райкому? Комсомолки? Друзі наші! — зраділи хлопці й почали знайомитись.
— Марко Лебедев. З Поволжя.
— Давно у нас живете?
— З двадцять першого року. Під час голоду привезли сюди.
— Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, — подав руку Софії смуглявий юнак.
— Софія Кушнір, наймичка в минулому й тепер.
— Зате в майбутньому не будеш.
— Вже заглянули в мою судьбу?
— Заглянув, Софіє, — твердо промовив Орленко. — Згадаєш моє слово через пару років.
— Згадаю, — зітхнула дівчина. — 3 роботи йдете?
— З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шуміло воно, полуницею червоніло... То комсомольський квиток у руці?
— Комсомольський. Сьогодні отримали, — відповіла з хвилюванням.
— Так загубити можна.
— Не загублю. А ви де свій носите?
— Біля серця.
— І ми покладемо біля серця, — відповіла Софія за всіх дівчат.
Під'їхав трактор. Софія, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю і наче приріс до неї.
— Ох, і машина! — захоплено вирвалося в Софії. — До неї можна приторкнутися?
— Можна, — великодушно промовив тракторист, так, начеб він щонайменше дарував усі багатства дівчині.
— Тепла, як людина, — уже кругом оглядувала машину. — Василино, порухай... Вона прямо умирає за трактором, — пояснила хлопцеві.
— Софіє...
— Справді? — зацікавився тракторист. Василина горіла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.
— Справді, справді! — відповіла за неї Софія. — От поговоріть із нею. Вона вже знає, що таке радіатор ї з чим його їдять. — Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопілу Василику й тракториста.
— Дівчата, вам не боязко іти додому?
— Ані чуть. А вам не страшно в лісі жити?
— Звикли.
— Вовки не нападають?
— Буває. Коли чотириногі, а коли й двоногі.
— Як живеться вам?
— Добре, дівчино. Краще за всіх.
— І завжди так було?
— Спочатку тяжко доводилося, коли в лісах не було ні кола, ні двора. На землі спали, небом вкривалися, вогнем од вовків огороджувалися... Держава нас на міцних долонях підняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.
— Спасибі, прийдемо.
— Привіт Самійлу Поліщукові. Ми зробимо рейд до вас, — перевіримо, як працюєте.
— Прилітайте.
— По хлібозаготівлі ваше село не перше.
— Зате й не останнє.
— Достойними будьте, — щиро прощається Левко Орленко, і хвилююче тепло наливає Югину: велика батьківська турбота ожила в словах молодого голови.
— Василина й досі з трактористом воркує. Навіть біля керма умостилася. От тобі й тиха вода, — пошепки повідомляє Софія.
По теплих дорогах розходиться юність, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надій.
Місяць натягує над колисками долин золоті вервечки, пересновує кроснами ліси, і дорога вже річкою тече між рухливими тінями.
— Які вони хороші, хлопці наші, — задумливо говорить Югина, по вінця налита ще нерозгаданою силою почуттів.
— Справді, Югино, — підтримує її Василина.
— Особливо тракторист, — з перебільшеною згодою киває головою Софія. — Такий хороший... і зразу кермо довіряє.
— Софіє...
— Життя нове будують, — продовжує Югина. — Відстали ми від них. Наздоганяти треба.
— Югинко, чим же ми наздоженемо їх? — довірливо тягнеться Василина до подруги.
— Усім, чим зможемо. Нам тепер очі відкрили, скільки ми можемо зробити. Я в созі буду працювати, невтомно...
— А я з татом слідкуватиму, щоб ніяка погань наші ліси не обкрадала. І посадку сама засаджу... найкращими деревами... Югино, це теж комсомольська робота?
— Тоді я за Варчуком прослідкую. Дізнаюся, куди він хліб заховав. Пам'ятаєте, дівчата, слова Леніна: "Боротьба за хліб — боротьба за соціалізм..." Кінчиться мій строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? — присмиріла Софія.
На дорозі забовванів віз. Дівчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром під'їхала підвода, і подруги зраділи, побачивши Мірошниченка і Бондаря, з гомоном і сміхом кинулися до них.
— Вітаю вас, наша зміна, — сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. — Достойними будьте високого звання... Ростіть великими, мужніми, правдивими, красивими.
— Спасибі, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночі?
— За вами, опівночниці, — усміхнувся.
— Свирид Яковлевич затурбувався: де наші діти забарилися? От і виїхали зустрічати вас, — пояснює Іван Тимофійович Югині.
(Продовження на наступній сторінці)