Ступав по вузькій місячній дорозі, а віз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тінями розлогих дерев. Темінь і світло перекочувались по дівочому обличчю, примхливо мінили його. Хотілося сісти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоці дотик м'яких кучерів.
"Де там — сполохається..."
Отак під'їдуть додому, відкриє навстіж ворота і віз покотиться по росистій мураві, і затемніють позаду дві колії, осипавши роси.
"Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возі..."
Оглянувся. Віз, підминаючи колесами верхів'я дерев, покотився з піскуватого горбка на моріг, і дівчина, злегка похитуючись, всміхалась чисто, лагідно, так, як уміє всміхатися тільки незігнута турботами юність.
— А тепер не страшно?
— Чого б це було страшно з таким, як ви? "З яким це таким, як я?" — хотілося запитати. Однак промовчав, тільки руку поклав біля люшні, поруч з дівочою.
І добре було йти по місячній доріжці, бачити в просвітках дерев золоте добірне волоття проса і серп, загублений жницею на голубому полі... Чув, як стихав, влягався неспокій і розвівався тяжкий сердечний щем.
— Що зараз тато роблять?
— В лісництво пішля відробляти.
І ці прості слова вистукували йому срібними дзвіночками.
— Це правда, що соз в куркулів відбере горбок?
— Правда, — допитливо глянула на хлопця.
— Дуже добре, — ворухнула усмішка устами. — Худобу скоро отримаєте?
— Надійсь, скоро... Вам не перепало від Данька?.. За те, що нам жито привезли?
— Оскаженів був... шулікою напав.
— А ви що? — і подих затаїла.
— Так зміряв його очима вздовж і впоперек, що він губи прикусив і відступився назад.
— О, ви можете! — свально вихопилося в дівчини: пригадала, що говорили на селі про парубка.
Але Дмитро не зрозумів інтонації і похмурнів: осуджує.
— І чим же закінчилося, Дмитре Тимофійовичу? — не вгледіла переміни.
— Данькові я просто відрізав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє діло, кому я снопи привіз. Не бійтесь — вашим підголоскам не привезу.
— Невже так сказали? — приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
— Думаєш, хвалюсь перед тобою?
— Ой, ні! — замахала руками.
— Розсердився тоді я, брязнув ворітьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от і потрібні мої руки. Перепрошує, а в самого злість усередині клубками ворушиться...
Ось і село війнуло двома крилами, засиніли хати; у темних вікнах мигтіли скалки срібла. Дівчина підвелась з воза і раптом злякано гойднулась — видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як підхопив її обома руками, бережно поставив на землю.
За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблідле від переляку і несподіванки її обличчя, хутчій відчув, ніж побачив, наскільки дівчина краща, чим йому здавалося раніш. І найбільше подобалися глибокі правдиві очі, не затінені двома виразами, як буває в нещирих людей, чи які за одною думкою приховують кілька інших.
"Такі очі не підманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду", — ожили теплі почуття, як у брата до сестри після довгої розлуки.
— Ледве з воза не злетіла — ноги пересиділа. Іч, як голками коле. — Ще переляк не зійшов з дівочого обличчя, а вже в голосі тремтіла насмішка з себе. — Спасибі, Дмитре Тимофійовичу, що підвезли калічку.
— Коли ще маєш пробити ногу — наперед скажи, я небезпремінно виїду в поле, — усміхнувся.
— Авжеж, було б за ким... На добраніч! Хай все добре сниться вам.
— Все добре і ти.
— Таке ви скажете.
Похилила голову і простягнула назустріч парубкові руку, майнула кучерями і пішла самотньою вулицею. Тінь від валка граблів відбилась на дівочій блузці, коливалась, наче зубцями розчісувала коси.
І довго на своїй руці Дмитро чув дотик несміливих пучок і хвилююче тепло.
...Данько непривітно зустрів Дмитра.
— Чого б це я так пізно валандався? Ти скоро мені худобу на одні кісточки засушиш.
— Тоді їхні мощі в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесі призналися отці, що мощі святих з кісток худоби майструвались?
Данько аж підскочив на місці, наче хто його швайкою кольнув:
— Брехня! Ще мені одне слово скажи — і трясцю, а не воли получиш!
— Мене трясця не бере. Скільки коло Бугу в долинках не ночував, і хоч би раз тріпонуло. — Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жінка теж щось образливе кинула навздогін. Після зустрічі з Югиною все здавалось незрівняно хорошим, і на душі був такий спокій, як в ті хвилини, коли з радістю закінчуєш любу роботу.
Мати ждала його, діждатись не могла.
— Та й припізнився ж ти, Дмитре.
— Припізнився? А я й не помітив, — усміхнувся, тільки так, що здригнулась складка біля уст на правій щоці, навіть нижню губу підібрав тугіше до верхньої, щоб не помітила стриманого хвилювання. Та хіба ж заховаєшся від всевидючого ока, утаїш що? Вже коли він увіходив у двір і подивився на неї, — відчула, що легше стало на його серці, і скупа радість, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
— Ходи, сину, вечеряти.
Дмитро пішов до хати, а вона, освітлена місячним сяйвом, стояла посеред подвір'я, невисока, пругка, з незігнутим станом. З-під кички пробивалося два пасма волосся і тінями облягало високе чоло, заскороджене боронами років. Крізь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осінній день крізь сітку павутиння проглядає в затінку калинове гроно.
XXIII
Вогонь погасав, і чорні челюсті печі, неначе розкрита паща, світилися червоними зубами жарин. Часом синій зубцюватий гребінь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугіллі, і тоді на стінах розгойдувались три тіні. Югина проворно бігала по хаті, рихтуючи на стіл миски і вечерю. На покуті сидів Іван, біля нього Марійка, натомлена денною працею і рада, що, нарешті, чоловік привіз у клуню ярину.
— Оце в мене вже й серце стало на місце — ні дощ не намочить полукіпки, ні худоба не розмервить.
— В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на місце і стільки ж зіскакує, — студить юшку в ложці Іван; і витягнуті трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусів.
Та Марійка сьогодні розм'якла, як віск, і навіть гадки не має підштрикнути словом чоловіка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галяві просо (сьогодні надвечір ходили дивитись), хоч і рідке, однак без головні і волотки має великі. До того ж завтра неділя, можна встати пізніше, бо, казав же ж той, є за ким відпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
— Сідай вечеряти, — лагідно освітила зором всю постать своєї одиначки.
Югина примощується біля матері.
— Це б коли худоба, щоб озимину після жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому році вродило, а на пізньому — голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловік, тепло любить, — обережно несе з полумиска ложку Марійка.
— Хе. Навіть баба може діло сказати, — прислухається Іван.
— Може, неправду кажу?
— Хто ж каже? От наші з созу мають скоро дістати худобу, реманент.
— То що з того?
— Як що? І ми в пору засієм.
— Таки не виписався? Обманув мене. Скільки тобі казала!.. — здіймає голос.
— І не випишуся. Ти мені ці теревені не торочи. От настренчили куркульські підголоски... Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле — відробляй, привезеш яку там копу — відробляй. З лісу ломаку притягнеш — відробляй, — увесь вік відробітки з'їли. З старців хочеться вибитись. Не кривись, Марійко, бо не пособиться.
— Діди наші жили — созу не знали, батьки наші жили — созу не знали, і ми без нього проживемо! — як завчене вичитує Марійка і вже почина постукувати держаком ложки по столі.
— Ми й без панської землі в комірному жили, та не схотіли ж так вікувати.
— Земля — одне діло, а соз — інше діло. На трясця він мені здався. Бач, як люди визвірились на тебе. Ніхто худоби не дає.
— Хіба то люди? То куркульня.
— Куркульня — не куркульня, а виписуйся.
— Нагадай козі смерть. Тобі непотрібний соз, так Югині потрібний. І її згноїти на чужій роботі хочеш? Пустиш на заробітки, як сама колись чманіла? Коли ми і середину, і жили пообривали на чужому, так хай хоч діти не обривають. Хватить вічними наймитами бути.
Знає Іван, чим вразити жінку, і Марійка осікається, з зітханням поглядаючи на дочку.
— Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скоріше.
— Іще що скажеш?
— Ви не бійтесь, мамо, спільний обробіток землі — тільки полегкість для нас. Це на комсомольських зборах доповідач з області казав! — обзивається Югина і червоніє, що так невміло, непереконливо сказала. Ніяково поглянула на батька, а той, підбадьорюючи її, кивнув головою. — В Івчанці добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.
— Розумна не на свої роки стала. Вийдеш заміж, тоді хоч в комунію записуйся. — Сердито йде у другу хату.
(Продовження на наступній сторінці)