— Так ходімо до хати, — запрошує вона і перша стає на східець ґанку. За нею поволі прямує кремезний, широкий у плечах і поясі Іван Тимофійович.
В хаті світло, поприбирано; рушники нависли над портретами Леніна, Сталіна і двома чималими репродукціями "Штурм Зимового палацу" та "В комуні імені Котовського".
— Югинко, принеси свіженької водиці! — гукнула мати в сіни. В другій хаті загриміло відро, скрипнули двері, і хтось швидко побіг садком.
— Сідайте, сідайте, хлопці, — подолком стерла дубову лаву біля столу.
— Щоб старости сідали, — не витримав Варивон, і Гриця аж пересмикнуло глухе обурення.
Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбігла Югина, швидко поставила відро на дерев'яний кружок і зачерпнула води.
— Доброго здоров'я пивши! — підійшла до Гриця.
— Чорняву полюбивши, — прошепотів Варивон так, щоб батьки не почули. Та хіба від Марійки тепер утаїшся? Вона по одному рухові губ наперед уже знає, хто що скаже, наперед читає думки і чуття.
"Красивий, красивий парубок і не з вітрогонів, видно. Що ж, побачимо, як далі буде, — переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне і щасливе. — Соромиться дівка, — уперше ж парубки до хати зайшли".
— Щось не п'ється, — скривився Варивон, відводячи кухоль від рота. — Холодна дуже. Може, ця водичка тепліша буде? — виймає з кишень дві пляшки.
— Хе! В таку спеку? — дивується Іван Тимофійович, але по широкому обличчю, кольору добре випаленої цегли, та блискові в очах видно, що він і в самому пеклі не відмовився б випити.
Стіл непомітно заставляється мисками, чарками.
— За здоров'я гостей! Спасибі, що завітали у нашу хату, — статечно підводиться з за столу Іван Тимофійович.
— За ваше здоров'я.
— Моя бабуся, земля їй пухом, завжди казала: і пий — помреш, і не пий — помреш, так, значить, краще пити, — одним помахом перехиляє чарку Варивон.
— Та й гірка ж вона, гірка, — кривиться Марійка, випиваючи тільки до Марусиного пояска.
— А ти ж думала, ми солодку п'ємо? — удавано зітхає Іван Тимофійович, похитуючи головою.
— Е, ні! Куди воно годиться? — напосідає Варивон на Югину. — Випий мені зараз же. Навіть губи не вмочила.
— Не хочу, — впирається дівчина.
— Тітко Марійко, скажіть їй що-небудь! Мені як хто не п'є — краще ніж у серце.
— Випий трохи, Югино... Вона у нас така несміла.
— Такою і ти колись несмілою була, — глузує Іван. — До весілля тільки губи вмочають, а після весілля квартами тягнуть.
— Цить, старий.
Югина випиває, швидко закушує і всіляко уникає погляду Грицька. Горілка робить його сміливішим, певнішає слово і очі веселіше зупиняються на дівчині. Золотисті кучері тремтять над скронями, затіняють рожеве обличчя, хвиляста коса вляглася на спинній проділці, дрібні баранчики в'ються над потилицею. Тепер дівчина подобається йому ще більше, ніж у ту неділю на музиках.
"А що, коли одружитися з нею? — І крізь хмільну стриману радість просочуються холодні краплини. — Попарубкувати ще треба... Буду гуляти, а її інший засватає. Ще б пак таку не засватають! — Ловить світлий голубий погляд Югини і мимоволі зітхає. — І кума шкода, і меду жалко". Хотілося б ще в свою волю пожити, та дівчину випустити боязко.
— За твоє здоров'я, Грицю, — простягає велику, наче з бронзи вилиту, руку Іван Тимофійович.
— Пийте на здоров'я... — "Ех, якось воно та буде", — перехиляє чарку. Ще й дівчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи броду.
— За здоров'я нашої Югини, — обважніло встав Варивон. — Щоб жила, багатіла... — і сам себе перелякано б'є по роті: чуть не вилетіла весільна приказка: "і спереду горбатіла".
Марійка і Гриць удають, що нічого не чули, а дівчина спаленіла вся, аж сльози затягнули очі.
— Як пославніла! Їй-право, кращої не знайдеш.
— За твоє здоров'я, дочко, — усміхається Іван Тимофійович, не добравши слів свого родича.
"Та ще попереду днів та днів. Успію подумати!" Грицько п'є повільніше і не зводить погляду з дівчини.
— В кого тепер грабкуєш? — звертається Іван Тимофійович до Варивона.
— В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потім три дні в Денисенка, а це до Сафрона перейшов, та прийдеться тікати.
— Захарчував? — сміється Іван Тимофійо'вич. — Той уміє.
— Уміє. Ще й як! — охоче погоджується Варивон. — Як винесе обід, хоч на собаку вилий — чортом смердить. Я вже і сяк і так до Сафрона підсипався: пообідайте з нами, значить. Такий наваристий борщ сьогодні — жиру не продуєте. А він, свиня скупа, навіть не посміхнеться, лише крізь зуби процідить: я за роботою в жнива тільки снідаю і вечеряю, не маю часу обідати.
— У соз записався? — притишив голос Іван Тимофійович, дивлячись услід дружині, що пішла на хвильку в другу хату.
— Аякже. Жаль, що останнім у списку стою. І робити, і чарку пити люблю першим. На соз теперечки вся надія. Югино, ти знову як засватана! Ану не залишай на сльози... Іване Тимофійовичу, а худобу нам на осінь дадуть? Бо за всякі зарібки і відробітки жили у мене, мов корні, порозбухали, — краєчком ока глянув на мідь широкої руки. На ній, як дельта на карті, ворушилась неспокійна в'язь синіх струмків.
— Неодмінно, — відповів упевнено.
— Справді? Ще ж нам навіть статута не затвердили, — засумнівався Варивон.
— А хто ж його буде затверджувати?
— Район, значить...
— Радянська влада! А вона нас, бідняків, давно затвердила. На все життя господарями, людьми зробила! Зрозуміло?
— Ще б не зрозуміло! Цілком! — повеселішав хлопець. — Так що є надія свої латки по-людськи зорати?
— Теж мені надію знайшов, — примружився Іван Тимофійович. — То дрібненька надія, — згадав слова Свирида Яковлевича.
— Чого ж дрібненька? — занепокоївся Варивон і відсунув од себе дзвоник чарки. — Як сам не доглянеш землю, то ніякий тобі, значить, дідько не зоре її по-справжньому. Покопирсає, перепаскудить, як табун свиней рилом, і нарік одна пирійка чи осот забруднять твоє поле.
— То вірно, — обізвався Григорій. — Робиш якомусь до сьомого поту, а він тільки назнущається з твоєї нивки. Подере її, аж серце у тебе кров'ю обіллється, мов за живою людиною. Та що й казати: злидні калічать і тебе, і землю твою.
Святковий настрій потьмарився. Потріскані руки уже не тягнулися до чарки чи ложки, і Югина з юнацькою догадливістю по обличчях батька і гостей зрозуміла, що всі вони подумали і побачили одно.
Убогі, зачерствілі нивки, мов скиби наймитського хліба, простягнулися до них. Їхня велика любов і велика печаль, як сон і дійсність, коливалися в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвічні шерехи поля, ті, що з колиски починаються для селянської дитини; іскристі, вибілені стебла, розтрушуючи тіні, до самого кореня обмивалися сонцем; золотисті дзвоники остистої пшениці дзвонили усіма своїми сердечками. А тверезі думки, як клин у серце, вбивали неприкрашену, непісенну суворість, що мокрою заробітчанською свиткою наскрізь простуджує перероблене тіло, голодним переднівком висушує очі...
— Іване Тимофійовичу, ви щось про дрібні надії почали; набік, значить, відкинули їх, — першим порушив мовчанку Варивон. — А про ширші я за наймитським хлібом ще не чув. Так що воно, значить, про наші латочки чувати?
— Кинемо їх куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу землю наділить, в одному місці...
— Іване Тимофійовичу, і це правда? — підвівся з-за столу, надійно дивлячись на літнього спокійного чоловіка.
— Правда.
— А хто вам сказав?
— Партія! Секретар райпарткому — наш Савченко.
— Тоді правда! — повеселішав Варивон. — А то цей представник, Крамовий, значить, такого був мені туману напустив... "Колективізація повинна йти обережно, ступнево, закономірно", — перекривив і всміхнувся.
— Чули ми його, — зневажливо махнув рукою Іван Тимофійович. — І тобі всякі казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договірної групи?
— Точнісінько так. Чого він так труситься?
— З троцькістами крутився. Того й труситься на куркульському задкові.
Розчервонілий Григорій, що уважно прислухався до розмови, несподівано свіжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято закружляла по хаті:
Праві, ліві групування
Плодять опозиції, —
Намагаються скрутити
Ленінські позиції.
— Не в брову, а в око! — хитнув головою Бондар. — Тільки їм в'язи скрутяться.
— Іване Тимофійовичу, значить, нам найкращу землю? І в одній руці? — невгавав Варивон.
— Аякже. Хіба ми не найкращі? В своєї влади ми не пасинки, а сини.
— Слова ваші, Іване Тимофійовичу, як хміль міцні: кожну кліточку пробирають. А дукачам, значить, наші латки прилатаються?
— Еге. Хай похазяйнують на розрізнених шматках...
(Продовження на наступній сторінці)