Кожне село, як дорогами і стежками, пересноване родинними зв'язками. І спочатку дехто з родичів затаїв на Свирида Яковлевича глибоку досаду: начальством став, самі обома руками голосували за нього, а ні в чому не уважить. Яка ж то рідня? Раз навіть у двоюрідного брата вирвалося:
— Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув, як мені петлюрівці за тебе шомполами грамоту виписували. І досі перебиті жили стручками ворушаться. За це, думаю, мені щось перепасти може.
— Брате, помовч. Не на той бік дерево гнеш.
— Може, не на той, але дещо мені змогло б непомітно капнути.
Свирид Яковлевич побілів:
— Я тобі що! Самогонний апарат, щоб капати! І в тебе хватило розуму великі діла із брудними краплинами перемішати? Гляди, щоб не подавився таким тістом — з нього куркульські остюки наскрізь стирчать. А щоб ти більше не переїдався дрібненькими справами, запам'ятай одно: ніколи, ні перед ким, нізащо я не пригну свою совість. Не на те я землю кров'ю огрівав. Помилитися зможу. Тоді й перед народом, червоніючи, скажу — помилився, простіть. А на нечесне діло ніхто мене не підіб'є.
І люди зрозуміли Свирида Яковлевича скоріше, чим рідня.
За вікнами зрідка розцвітала синя гілка блискавиці, нагнуті вітром дерева обтрушували росу й шуми.
Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовляється з селянами, не спускаючи з них допитливого погляду. Ось надійшла хвилина, коли його мова сколихнула й об'єднала всіх слухачів. Це помітно і по очах, і по збільшеній увазі, і по кількості реплік.
— А чого ж, я привезу снопи Дарині Опанасенко, — першим вихопився хитрющий Корній Волошин, літній чолов'яга з мідними, мудро закрученими, як похідні труби, вусами. Він швидко зміркував, що в Дарини тільки один полукіпок: не важко між ділом прихопити його.
— Та це вам, Корнію Даниловичу, не з руки, — розгадує Мірошниченко поспішність Волошина.
— Нічого. Для сільради постараємося. Я не з яких-небудь елементів, — великодушничає той і гордовито озирається навколо.
— Тоді, Корнію Даниловичу, пособите Фросині Коваль.
— Так для неї ж треба двічі обернутися, — з головою видає себе Волошин.
Навколо прояснюються обличчя. І тепер Мірошниченко говорить про созівців.
— І з вас дехто перелякався куркульського шумовиння й нахваляння. У двадцятому році, коли розподіляли землю, я, наприклад, в Олександра Петровича Підіпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на лошата і спасував перед ворогами.
— Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, — закрутився на місці чоловік і зніяковілим поглядом оглянув селян. Ті зараз мовчали, як суворі судді.
— Може й так, — тихо говорить Мірошниченко. — А ви не забули, як за старі борги шипіли капіталісти на нашу державу? Зброєю брязкали на увесь світ.
— І не википіло. — — Бо стояли твердо.
— Тільки поступись — заарканять, як пить дати.
— Свириде Яковлевичу, кому там пособити? — підвівся крепенний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора, рідний брат Олександра. Посмоктуючи люльку, він більше ні слова не промовив, тільки головою кивнув, коли йому назвали прізвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата підняв на ноги й Олександра Петровича.
— Борги боргами, а й ми щось придумаємо. Тільки не вдень, а увечері, — і, оздоблюючись, додав: — Все менше якась погань бачитиме. Повилазило б їм!
Навколо зацвіли усмішки.
"Від цього усміху кисло стане куркулям..."
Свирид Яковлевич пізно повертався додому. В важкуватому дужому тілі гуділа утома і задоволення зробленим ділом.
Над згорбленими будівлями колишеться і шепоче темрява, так колишеться і шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.
На тлі синюватих стін ополонками чорніли вікна. Свирид Яковлевич підійшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, біліло на призьбі. Це був конверт. В хаті розірвав його, й на вологому папері п'яно розбіглися гудзькуваті літери.
"Свириде, не будь таким розумним, бо поріжемо на шматки, як і дітей твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лапті, розвалиться в клапті".
"Іще одна до колекції", — гнівно кинув анонімку на скриню.
В окремому конверті лежало з десяток таких папірців. Дослідникові можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя і задавнену історію куркульської підступності й ненависті.
Перші анонімки писалися вугляком, на обгорточному папері, грубим перегаром крихких олівців, чорнилом з бузинових ягід, чи дубових горішків. У них загрози перемежовувалися з застереженнями і підкупами. Вигоди, і червоний півень, і смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених, літерах. Сьогоднішня анонімка відрізнялася від інших тільки лексикою — в ній вперше стояло слово соз.
"Бояться, бояться нас", — підійшов Свирид Яковлевич до вікна.
XVII
Збори аж клекотіли.
Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками злісним гамом заглушити промовця. Тільки один Варчук стояв біля вікна спокійний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком, ворухнутися, і галас зростав з новою силою.
— Скільки ж можна накладати!
— Деруть, деруть. До живої кості додерлися!
— Все власті і власті.
— Де ви той хліб бачили!
— Скоро самі землю гризтимемо!
— Хай фабричні коло землі пороблять. Тоді, може, менше об'їдатимуть нас.
— Привикли по часах робити.
Мірошниченко непомітно підморгнув Степанові Кушнірові, і той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, і Карпо ледве не приснув зо сміху.
— Диригує батенько, тільки камертона бракує, — нахилився до Ліфера Созоненка, і той зразу приєднав свій голос до розбурхлого галасу.
— О, знову ахтивіст об'явився!
— Степане, зачепи дукачів за гаряче!
— А що він здав!
— Фунти нещасні.
— Те, що належало, те і здав.
— Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують і обмежують!
— Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
— Уже з голоду припухаємо! — несподівано виділився голос Івана Січкаря.
Загалакали куркулі. Але Кушнір, широко ставши міцними ногами, насмішкувато звузив очі.
"Мене не перекричите", — говорила уся його туго збита постать.
Коли гамір трохи стих, Степан Кушнір покосився на гладкого, запухлого від жиру Січкаря і тихо промовив:
— Тільки що тут, товариші, Іван Січкар розбалакався, як він з голоду припухає. А жінка його недавно хвалилася, що лікарі в нього лишній жир вирізали. Словом, я бачу, нема в сім'ї Січкаря ніякого порядку, ніякого. Навіть з жінкою спілка не виходить.
Сельбуд вибухнув реготом.
— То у мене сердешна болезнь! — гукнув Січкар.
— І запалення хитрощів, — серйозно додав Кушнір.
— Ох і влетить сьогодні Січкареві, — з дверей притиснувся до Дмитра Варивон.
— Що-небудь узнав? — нахилився до червоного, як ріжок, вуха товариша.
— Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Він хитріший, аніж думалося. — Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мірошниченка. Свирид Яковлевич спіймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу.
— Ви тільки подумайте, товариші, до чого може куркульська нахабність дійти, — продовжує Кушнір. — Вони сміють нашим шефам, робітникам нашим, кричати: "Хай фабричні коло землі пороблять..."
В кутку знову загаласували, але Кушнір зразу ж звернувся до президії:
— Я думаю, що громадян Заятчука і Денисенка треба оштрафувати за зрив зборів.
— Приймаємо до відома, — обізвався Мірошниченко, і куток затих.
— Так от, товариші, як розперезалися куркулі. Вони мало того, що ховають хліб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робітничим класом кинути чорну тінь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачі! А хліб ваш ми візьмемо. З землі вирвемо, бо він країні потрібний, для зміцнення держави потрібний, для індустріалізації потрібний. І ми повириваємо тим жала, хто гноїть його.
— Бач, як загрожує, комзлидня!
— Руки короткі!
— Ні, не короткі, громадянине Данько!
— Та хіба я що казав? То не я.
— А язик твій.
— А язик може. Він такий.
— Не прикидайся дурником. Хліб все одно знайдемо.
— Не знайдеш, бо нема.
— Добре, видно, заховав.
— Щось уночі у лісових ярах ворушилося.
— Який там чорт ворушився! — занепокоївся Данько.
— Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова.
— Ха-ха-ха!
— Іди ти під три чорти.
— Одного бачу, а де ще двох шукати?
— Біля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.
— Того він в яру і ворушився!
— Та завезу я своє завдання. Тільки дайте з яриною впоратися.
— Отак би давно.
— Ярами налякали.
— Куркуль псом підбитий, а лисом підшитий!
— Тьху на вас!
— Собі в борщ.
Кушнір спокійно переждав, поки втихомиряться збори, і продовжував.
(Продовження на наступній сторінці)