— Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.
— Життя... — зажурено каже тато своє улюблене слово.
— Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?
Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.
— Ти ж тільки обережненько жни — серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.
— От і не рано. Самі побачите, — боронюся я. Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:
— Бувайте здорові.
— Ходи здорова, жінко добра. "Спать підем, спать підем..."
— Як розспівався, — кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.
— Чуєш, як запахло кулешем? — каже тато, путаючи Обмінну. — Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?
— Де скажете.
— Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.
— Краще кладіть на стіжок.
— Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?
— Тоді кладіть під стіжок.
— Тобі сіна всмикати?
— Я сам.
— Хазяйська дитина, — підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. — У тебе й справді ноги — мов деревляччя.
— Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, — повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.
Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..
-Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, — нам нічого не залишиться.
І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.
— Лягайте і ви.
— Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.
— І я з вами.
— Не виспишся, причепо.
— Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.
— То ходім, — тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
— Е, та це дід Корній! — зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. — Добрий вечір, діду Корнію!
— Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
— Я тільки сина догадався взяти.
— Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. — У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.
— Як вам, діду, живеться?
— Часом з квасом, порою з водою. — Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. — Вже маєш, Панасе, помічника?
— Вважайте, дочекався женця.
— Он як?! — дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. — Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?
— Трохи вмію, — ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.
Дід Корній похитав головою:
— Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.
— Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?
— Та хоча б і я, — зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. — Уже серп став мені заважким, випадає з руки, — і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.
— А що лікарі кажуть?
— Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.
— І ви ж, діду, бомби возили, — щось згадавши, засміявся тато.
— Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, — уже й серп випадає з руки.
— Діду, ви насправді були на війні? — зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.
— Та ні, то мене впхнули у війну, — неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. — Пшоно вже розімліло.
— Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, — зжаліснів мій голос.
— Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, — насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. — Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.
— Ми вже вечеряли, діду.
— Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.
— Ой! Справді сам Котовський їв? — завмираю, мов заворожений. — То ви його бачили?
— Навіть фотографію з нас обох робили.
— Розкажіть, діду!
— А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався. Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.
— Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?
— Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, — змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. — Все, Пшеничний, хочеться знати?
— Ой, хочеться! Це ж так цікаво!
— Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. — Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. — Вас же і в газеті друкували.
— Та друкували, і не самого, а з волами.
— З волами?! — аж підскакую я.
— З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?
Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:
— То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?
— Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.
— Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?
— От розкажіть, як воювали.
Дід Корній сумно похитав головою.
— То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін — привіз у ліси заховану зброю.
"Як же її через денікінців переправити? — питаюся посланця. — Може, голубами?"
А той, рудий чорт, тільки посміхається:
"Та ні — волами".
"Волами? А як?"
"У вас, діду, в коморі лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло".
"То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи",
Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю — бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.
"Що везеш, діду?!"
(Продовження на наступній сторінці)