Стою на дорозі, мовчу, — якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?"
"А в мене очі від природи на мокрому місці, — відповідає він і сміється. — Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?"
А він відповідає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе звати?" — питаю.
"Себастіяном".
— Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! — аж скрикнув я"
— Та він же! — відповів дід Корній.
— Життя... — сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом...
— Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на "ура" і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були — страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", — каже мені, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати".
"Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав — і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. "То це ще не гірше, — думаю собі, — значить, у рай душа йде, — і розплющую очі.
А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та заболіло тіло,
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька...
"Безсовісні, — кажу їм стиха. — Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли".
І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.
— І ви тоді випили, діду? — засміявся тато.
— А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали — випадає з неї серп, хоч що роби.
— Діду, а як ваш син тепер поживає?
— Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
— Поїдете?
— Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє — більш за мене жне, ще й хитрує.
— Як це вона хитрує у вас? — недовірливо засміявся тато.
— Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? — і старий поворушив посивіле багаття.
З нього посипались іскри, їх стало багато-багато — і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать підем, спать підем..."
Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
— Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
— Я зараз. А де ж дід Корній?
— Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.
— Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав. Тато сумно усміхнувся:
— Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?
— Ой таточку...
— Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.
— Гарних маю собі женців, — наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. — Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.
— Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати. Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом — і кладу на рів.
— Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, — каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.
Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.
— От і дочекалися женчика собі, — підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, — і знову за роботу.
— Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, — озивається тато. — Не поспішай так — день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.
— Ану складай, що нажав, — каже тато, — і гарненько рівняй. — Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. — Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, — ще й рукою проводить по стеблах снопа. — Запам'ятаєш його?
— Як же його запам'ятати?
— А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.
— Е? — не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.
За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:
— Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?
— По воду? — спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. — Хіба випили всю?
— Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.
— Та це ж далеченько.
— Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, — теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води... І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?
Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.
А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: "Засни собі, засни собі..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я підводжуся, беру з землі в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек і повагом іду робити ділечко. А на долинці і на стежці знову ні лялечки, тільки жито покриває мене з головою, тільки сонце крізь житню дрімоту накупує мене промінням і тінями.
І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.
(Продовження на наступній сторінці)