— Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється. — І вже з усмішкою звернувся до матері: —А бачила, як цей засядько дременув із хатини?
— Та бачила, — зітхнула мати, постелила мені постіль і, зажурено посміхнувшись, сказала: — Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, і в свій сон захопив материні сльози. Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивіє і отемнюється тирса, а до неї синім цвітом прибивається море.
Потім сон переносив та й переносив мене і до похилого жита біля вітряків, і до якимівської загорожі, біля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, і до того лісу, де вже мене чекали засмучені, мов діти, красноголовці. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не їдь у степи..."
"Хіба ж я хочу їхати?" — кажу до красноголовців — і вони розуміють мене, з співчуттям похитують своїми шапками.
І в цей час хтось трусонув моє плече.
— Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь і в дрімотному місячному сяйві бачу прихиленого до мене батька.
— Чого вам? — підводжуся з тапчанчика. — Іще ж зовсім рано.
— Еге ж, рано, дитино, — погоджується батько. — Ти не знаєш, де мама?
— Мама? — одразу ж зіскакую на долівку.
— Еге ж, — сумно-сумно дивиться тато у вікно. — Прокинувся, а її нема.
— Де ж вона може бути? — жахаюсь я.
— Чи не пішла прощатися із десятиною? Ну, спи, спи, — тато заспокійливо кладе руку на мою голову і виходить із хатини.
Скрипнула хвіртка, а далі забриніли ворота — батько пішов у поле. Переляканий і розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір.
Над городами, журавлями і підсиненими оселями маревом тремтів тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. І тільки на невидимій леваді не спав деркач. На мураві, підпливаючи тінню, лежала Обмінна. Вона поглянула на мене, зітхнула, а в її оці блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподіваючись на чудо, я в думці запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вік.
Тоді я вирішую теж податися в поле. Спросоння загуділи ворота, і я спиняюсь на вулиці під тінями наших ясенів і вишень тітки Дарки. Тут я одразу став меншим, а світ — більшим, і місячний туманець проростав із нього і плив по ньому, чіпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулиці забовваніла постать батька. Я хотів скрикнути, кинутись навздогін за ним, та саме щось зашамотіло у підтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в роті вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до світу, їжачиха зупинилась, повела головою, а далі перебігла вулицю, зашаруділа в бур'яні й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услід, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестіло в закуті садочка; звідти, з тіней, поволі-поволі, похитуючись, вийшла мати. Ось вона підійшла до саблука, притулилася руками і обличчям до нього й щось зашепотіла, перемішуючи слова і зітхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповідала йому свою печаль? Далі, наче сновида, мати пішла на город і зупинилася біля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а він мовчки похитував головою, ніби і йому була зрозуміла людська печаль.
І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усміхнувся світу, дідусеві-місяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Він так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увійшла мати, як укропом, соняшником і росою запахли її одіж і руки, що легко війнули над моїми видіннями.
Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.
Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...
У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів'ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: "Так-так-так".
— Кого б це так рано? — поглянув батько на матір — видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.
І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:
— Хто його знає? Може, Дарка.
Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.
— Заходьте, заходьте, — мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.
Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
— Добрий ранок вам, — вклонилася Люба.
— Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? — здивувалася мати.
— Я, тіточко, Люба, — несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.
— А-а! — одразу ж догадалася мати. — Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?
— Ні, тіточко, я до вас.
— У тебе до нас є діло? — здивувався тато і грізно поглянув на мене. — Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.
— От вічно ви на мене! — образився я.
— Що ж у тебе, моргухо, до нас? — підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі ґудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.
Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.
— Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, — простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: — А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
— Ти дивись, — розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.
Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.
— Почекай, Ганю, — лагідно зупинив її батько. — Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?
— Може, послухаємо їх, Панасе?
— Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, — погодився батько.
— Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, — сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. — Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...
— Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, — сердечне сказав тато.
А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики...
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Цієї ночі я в усіх снах плив на човні — плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.
Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:
До нас, невістко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама піч хліб пече,
Віник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.
— І чого воно ще посміхається собі? — журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
— Мабуть, і в снах читає якусь книжку, — лагідно відповідає тато,
— Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.
— На росі потріскались, на росі і вигояться.
— Хоч би на які постоли розжитись йому, — жаліє мене мати.
— Хай ногами чує землю, — так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.
На батькові слова я кажу: "Ги", розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:
— Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" — і сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку — починає мене підхвалювати :
— Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть — не дрімає.
— А чого ж дрімати біля миски? — безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.
— Кортить зелепухами оскому набити? — розгадує тато мій намір.
(Продовження на наступній сторінці)