«Щедрий вечір» Михайло Стельмах — страница 4

Читати онлайн повість Михайла Стельмаха «Щедрий вечір»

A

    — І як тепер хатина?

    — Краще не питай! — зневажливо відкопилюю губи. — Повнісінько понабивалося худоби.

    — Таке скажеш! — Люба здивовано повела плечем. — Якої це худоби?

    — Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.

    — І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

    — Що ж ви зробили?

    — Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! — Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: — "Прийди до води — воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові — трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".

    — Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, — здивувався я. ,

    — Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш — наш борсук розжився на діток!

    — Е?

    — Справді.

    — І що вони роблять?

    — А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш — послухаєм.

    Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.

    — Тільки тепер тихенько-тихенько, — приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.

    Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

    — Ось тут слухай — вони якраз під нами вилежуються.

    — Ти ж звідки знаєш?

    — Вухо розшукало місце... О, чуєш?

    — Ні.

    — Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

    — Не знаю.

    Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

    А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так — народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

    — Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?

    — Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

    . — Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

    На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

    — Добридень, білочко.

    Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

    Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

    — Свій свого злякався, — добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

    Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

    — Вона мене пізнає, — тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

    — А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

    — Це я накидала, — з гордістю сказала дівчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.

    — Для чого?

    — Ніби не догадуєшся?

    — Ні.

    — Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — і по гадині, і по гадині...

    — Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. — І не злякалась?

    — Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

    — От молодець!

    — А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

    — Це ж якого — чумацького?

    — З рибою і димом, — засміялась Люба. — Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

    — Не хочу.

    — І чим тебе частувати?

    — Нічим.

    — Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

    — Є чим журитись людині, — спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

    — Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

    — Ет, і говорити не хочеться.

    — А ти скажи, — може, полегшає.

    — Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, — повторюю мамині слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невідома дорога, мов горе.

    — Невідома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. — Куди ж вона лежить, Михайлику?

    — Далеко-далеко.

    — Далі Вінниці?

    — Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

    — Ой, лишенько! — аж скрикнула дівчина. — Як же там люди без лісів живуть?

    — Живуть, позвикали.

    — А чим вони палять?

    — Кураєм, соломою.

    — І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

    — Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

    — Попроси гарненько його.

    — Мама вже й сльозами просила.

    — А батько що?

    — Сердиться.

    — Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

    — Чого?

    — Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

    Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

    — Михайлику, а в степах і суниць не буде? — охопивши руками коліна, запитала Люба.

    — Ні.

    — А що ж там буде?

    — Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

    То вже байка.

    — Сам тато казав.

    Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

    — Поїж, Михайлику.

    — Не хочу.

    — Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, — поклала руку на шматочок сонця.

    — Точнісінько так і мама каже.

    Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

    — Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.

    — Це забудеться.

    — От і не забудеться, — зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

    — То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

    — Нічого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

    — Це вже як тато закомандують.

    — Отак і в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

    — Не знаю, як воно випаде.

    — Я все буду дивитись на дорогу.

    Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

    Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.

    Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

    — До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.

    — Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обізвався тато.

    Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора