Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді — на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...
У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата — і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.
То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:
— Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди. Я пропустив характеристику повз вуха.
— А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.
— З мене досить і такого вариводи, — чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.
— Так уже, мамо, хочеться того галіфе...
— А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.
— А галіфе пошиєте?
— Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..
— Хіба ж галіфе на спину шиється... — ще не здаюся я.
— Можна й на спину, аби витримала вона, — і насмішкувато, і журно посміхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим Різдвом!
Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки — і сам собі не вірю:
на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому — із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.
— Ну, як воно, сину? — обертається од печі мати.
— Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?
— А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть — розтягнемо, широкі — підшиємо, довгі — на виріст підуть.
От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинці, чи то у взутті, — міцність.
— Приміряти можна?
— Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
— Я до дядька Себастіяна піду.
— Ох і надокучаєш ти йому.
— Це я чую тільки од вас, а не від нього.
— Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.
— Як воно, мамо?
— Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.
— Таки справді менша.
— То я підріжу більшу.
— Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
— Розтягуй, як не маєш іншої роботи.
Доки мати готувала королівське снідання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
— Прямо як городське!
— А чого ж, — запишався я, поправляючи меншу половину.
— Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?
— Піду.
— Е?
— Хіба воно мене родило?
— Не побоїшся замастити?
— Пусте, — кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. — Ти прийдеш на леваду?
— А даси ковзани?
— Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!
— І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, — в'їла Люба і кинулась до дівчат.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, — ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.
Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?
На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.
Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.
"Здоров, шибенику!" — в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід — і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість — витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!
— Михайлику, Михайлику, го-ов! — наспівне обізвався біля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.
— Іч, яка ти сьогодні!
— Яка? — радіє, грає очима і соромиться дівчинка.
— Святешна.
— Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? — і хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.
Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.
— Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.
— У цій? — одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.
— У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.
— А як тепер тітчин дядько?
— Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
— Тільки не впади.
На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:
— Хіба обійдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.
— Ти б їх мотузочком спутала, — вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.
— Ти чого? — здивувалася дівчинка.
— У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.
— Хі-хі-хі, — злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. — Втішився, пустомолот!
— Чого це я пустомолот?
— А чого видумав таке?
— Хіба я винен, що в тебе язик чорний?
— Це ми сьогодні їли парені чорниці, — і в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?
— Поїдемо далі, — з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.
— Можна й далі.
Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця... Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.
— Михайлику, а тут не страшно? — підбігла захекана і розчервоніла Люба.
(Продовження на наступній сторінці)