— Не збувайте її, — затремтів мій голос, а в хаті стадо зовсім тихо.
— Не ми її продаємо, злидні наші продають, — через якусь хвилину сумно сказав батько. — Ось винеси їй востаннє обмішки, та й уже...
— Тату...
— Помовч, Михайлику, без тебе клопітно.
І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод.
Погано спалося цієї ночі, до мене увесь час наближалися великі темно-сині очі нашої і вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне іржання. Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. Руками й щоками я прощаюся з конякою, і вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою і сумно-сумно заіржала.
— І худоба щось чує, — зітхаючи, підходить до нас закутана матір, що теж зібралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корівку? — От, Михайлику, вважай, і нема в нас Обмінної.
— Хоч ви не кажіть такого, — навивається смуток на очі.
— І мені жаль, та що зробиш.
Незабаром до воріт під'їжджає дядько Трохим з батьком, і наш невеликий двір повниться гомоном. Дядько Трохим з усіх боків починає оглядати й теребити Обмінну, а тато не втримує насмішки:
— Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня? Дядько хотів було насупитись, але передумав і посміхнувся отими карими очима, в які звідкись захопив такі золоті обідки-персні, що вони аж приворожували жіноцтво.
"Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої персні повіками!" — не раз наказувала йому жінка.
— У вас горілки нема? — питається дядько Трохим, не відступаючи від Обмінної. — Підпоїти треба її.
— Підпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? І для чого це? — дивується мати.
— Горілка дає блиск очам і на якийсь час молодить коня, — зі знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
— А зуби вона теж молодить? — підсміюється тато.
— А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорні зуби, — і ліверант* (* Баришник.) і років не взнає.
— Так у неї уже на голові посіялась гречка* (* У старого білого коня з'являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня — білого. Це волосся зветься гречкою.).
— А гречку треба пофарбувати.
— Багато чого їй треба, то не будемо тратитись ні на фарбу, ні на горілку.
— Діло хазяйське, — посмутнів дядько Трохим, який умів підпоювати коней, а після такої роботи не забував і про блиск у своїх очах.
Уже зовсім розвиднілось, коли ми вибралися за село. Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, і спереду, і позаду порипував сніг, озивалися голоси, а дівчата всю дорогу притрушували сміхом, і, прислухаючись до них, старі липи осипали блакитну паморозь.
Біля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Він так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собі на плечі.
— Володимире, не скрутіть їй в'язи, — обізвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не відстав від нього:
— Володимире, садовіть її на плечі, а то вона вас на роги посадить.
— Є й безрогі, що на роги садовлять, — нарешті похмуро обзивається дядько Володимир.
— А скільки за корову правите?
— Усі гроші.
— А молоко від неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?
— Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько Трохим не гнівається, а сміється і вже націлює очі на узбіччя:
— Ось подивіться на танець!
Там, біля липи, мало не плачучи, стояла тітка Дарка, а за пару кроків од неї, мов навіжений, крутився і підскакував підгонистий підсвинок.
— Дарко, він у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? — запитав тато.
— Ох, і не питайте, що ця холера витанцьовує, — аж застогнала жінка. — Купила ж на свої гроші нещастя. Думала, кабанчик, а він — кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горілкою, а він що витворяє! — Жінка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибків, осів на задні ноги, кувікнув і здивованими червоними очима поглянув на господиню.
— Він у тебе і на сцені зміг би виступати, — засміявся тато і багатозначно глянув на дядька Трохима.
— Свиням горілка не так іде на душу, як коням, — пробубонів дядько Трохим.
— От не знав досі, що й свині мають душу, — підсік тато дядька Трохима і покивав рукою тітці Дарці: — Повертайся, жінко, додому та протверези свого танцюриста огірковим розсолом.
— Так, напевне, й доведеться зробити, — сумовито погодилась жінка. — Пропав торг, пропала й горілка. А щоб тобі, сякий та не такий!..
І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як він не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників?
І чого тільки тепер нема на ярмарку?! І кожухи нижче п'ят, щоб за собою промітали сніг, і коротенькі, обшиті смухом кожушки для дівчат і парубоцтва, і свитки, і киреї, і чоботи різних фасонів, і постоли, які сміються усіма зморшками, і шапки, як стіжки, і такі вкорочені, що й з вухом не поздороваються, і рукавиці, і ногавиці, і циганські сережки з червонного золота, і персні під золото. І все це саморобне, зі своїм мудруванням і хитруванням.
Є тут і фабричні сукна: англійські, французькі, німецькі, австрійські, — усі відбиті в завойовників; купують їх не так статечні люди, як фертики-вітрогони і писарі, що хапаються за хвіст моди і цим показують увесь свій розум. Навіть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станції Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось інше. А жінки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк? На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. І коли хтось вередує з їжею, насмішкувато запитують:
— І що ви будете споживати: какао чи хляки?
А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, у яких чогось не вистачило олії в мізках.
А от краму на ярмарку мало, і він кусається — дуже дорогий. Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам.
Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін.
— Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мелодиці своє череп'я. — В ньому більше дзвону й приварку, ніж в іншій голові...
— Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! — показує маляр жіноцтву молодюсіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
— Чого ж твоя Варвара в стрічках? — підозріло допитується немолода жінка.
— Бо вона ще не дожила до ваших років, їй теж хочеться подівувати...
— Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
— Ніяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великі кадуби, бочки, бочата, а в них то зітхає, то посвистує вітрець.
— Чого ж не можете? Чи він родив вас?
— Та ні.
— А може, він із срібла-золота?
— Та ні, — тягне своє бондар.
— То чого ж тремтите над ним?
— Чого? Я в цьому кадубі, чоловіче, сім років ховався від жінки, лише на восьмому дійшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, — собі дорожче коштує.
— Га-га-га!..
На худоб'ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Купці зневажливо проходили повз її натруджені роки і зупинялися біля тих коней, що мали в очах не горілчаний блиск.
— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться і на Обмінну.
— Хоч би за неї десятку дали.
— Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім — гроші, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, — видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?
— Пособляй.
Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:
(Продовження на наступній сторінці)