— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулиці гуркоче підвода і коло наших воріт зупиняються вимиршавлені коні. Дідусь придивляється до селянина, що злазить з воза, і добродушно глузує:
— І ми, коли подумати, люди не прості: до нас теж міністри заїжджають!
— Які міністри? — одразу стрепенувся я, надіючись почути щось цікаве.
Дідусь тицяє пальцем у вікно:
— Бачиш он дядька в постолах, що відчиняє ворота?
— Бачу.
— Це і є міністр.
— Таке скажете! — сміюся я.
— Ти не смійся — справжнісінького міністра бачиш, — запевняє дідусь.
— Кажіть! Хіба я не читав і не бачив у журналі "Нива", якими були міністри?
— А про таких не читав, і в журналах їх не друкували. — Дід виходить з хати, а за ним вибігаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають міністри, якщо не вигадує дідусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дідом, питається про його здоров'я, а далі мова йде про погоду й озимину, про невідомих мені людей, про розруху, голод на Півдні, політику, бандитів і загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Ні, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на міністра. Нарешті він питає діда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
— Дерев'яного? — перепитав дідусь.
— А де ж на залізного розживешся? — нахмурився дядько Стратон. — Пішло тепер усе залізо на смерть людську, а на життя нічого не залишилось.
— Це правда, — зітхає дідусь. — Де тільки не лежать наші діти з залізом у грудях...
— Трьох братів мав і ні одного не дочекався з війни. Найстарший аж у Франції загинув. Та журба журбою, а орати-сіяти треба.
Ми підходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. І корпус його, і граділь, і колішня — усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.
— Рідке жито, — по-своєму говорить дідусь. Усе, що не подобається йому, він зве рідким чи безкорінним. — Хіба у вашому селі нема доброго майстра?
— Такого, як ви, немає. Дай комусь, то він з дерева наробить трісок, того й приїхав до вас.
-Доведеться пособити чоловіку, — трохи зневажливо махає рукою на плуга дідусь. — Леміш і чересло знайдуться в тебе?
— Лемеша не маю, а чересло, може, з австрійського багнета зробити? Він з доброї сталі варився.
— Бодай нечисті їх на тому світі в смолі варили, — когось кляне дідусь. А я знаю, що це стосується імперіалістів і мілітаристів, тільки не знаю, яка між ними різниця.
Коли дід пішов у майстерню розшукувати щось на леміш, я тихенько сказав дядьку Стратону:
— А дідусь, як ви приїхали, хотів посміятися з мене... — і замовкаю.
— Як же він хотів посміятись? — здогадався запитати мене дядько Стратон.
— А ви не будете сердитись, коли скажу?
— Та, мабуть, не буду.
— Він казав, що ви були аж міністром.
— Таки був аж міністром, — посміхнувся чоловік і поглянув на свої постоли.
Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб наді мною глузували.
— І де ж ви тоді були міністром? В Санкт-Петербурзі?
— Та ні, трохи ближче, — мружиться дядько Стратон.
— Тоді у Києві?
— Ні, ще ближче, — грають очі і всі дванадцять золотистих цяток, що весело розмістились на чоловічках.
— Тоді у Вінниці? — зовсім розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
— Іще ближче: у своєму селі!
— І що це за мода пішла в дорослих — обманювати малих, — кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.
— Почекай, неймовірнику, ніхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобі, хлопче. То по столицях жили панські міністри, а ми були мужицькими.
— І ви були з ними заодно?
— Ні, ми були проти них.
— А в що ж ви зодягались?
— В те, що мали: одні в кожухи, другі — в киреї, треті — в свитки, четверті — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.
"Скільки світа, стільки й дива!" — сказала б на це моя мати.
— І за кого ви були? — питаюсь я далі.
— За свою селянсько-бідняцьку республіку.
— Вона великою була? . ..
— Троє сіл і два хутірці. Та німці, австріяки й гетьманці мали з нами клопіт: ми нікого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то ліси стали нашою республікою.
— А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не міністр?
— Ні, тепер я комбідчик, — весело сміється дядько Стратон. Таки, видать, він анітрохи не журиться, що позбувся свого міністерського звання, не так, як дехто тепер.
З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, він запрошує мене приїхати з дідом у їхнє село. Там і досі стоїть хата, де збирались усі мужицькі міністри, а їхній прем'єр-міністр тепер головує — аж у повітовій споживспілці.
Тільки дядько Стратон поїхав додому, до нас надійшов титар. Дідусь говорить, що він тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселію, а титяр, ворушачи капшучистими губами, підозріло зиркає на мене. Далі, смиренно зітхаючи, він одразу починає нарікати на тонке діло — політику. Церковний староста вважає себе неабияким політиком, бо заглядав у газету, яку виписує піп, і навіть вихопив з неї десяток не зрозумілих ні йому, ні людям слів та й ліпить їх, де треба й де не треба. Від міжнародностей він переходить на гас і сіль, яких не докупишся тепер.
— Чи то за більшовиків парадоксально море пересохло, чи ту сіль Антанта по тезисах до буржуазії вивезла? — цюкає і цюкає своє.
Але й дідусь теж делікатно вцюкнув його:
— А ви так зробіть по тезисах: воли — у віз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солі додому привезете.
Титареві не подобається, що дідусь перехоплює його вченість, і починає говорити без неї:
— Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: ніде нема ніякісінького порядку. Та як він може бути, коли тепер не те що солі — навіть народу не стало.
— Та схаменіться, чоловіче! Чого ви такі смутки висипаєте серед білого дня? — почав дід совістити старосту. — Де ж це, по-вашому, подівся народ?
— Попитайте про це в більшовиків. То колись усі були люди, а тепер стали — куркулі, середняки і злидні.
— А за помазаника божого ви не бачили злиднів? Чи тоді навіть кози в золоті ходили?
-Кози тоді не ходили в золоті, — відводить насмішку титар, — але що було моїм, то було моїм, а тепер ніхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастіян комбідчикам нарізав Ільцовщину, то чи не буде йому, як зміниться власть, нарізки на одному місці?
— Все може бути, — погоджується дідусь. — Іноді навіть за довгий язик буває сяка-така нарізка на іншому місці.
— Та я не проти, щоб нарізали Ільцовщину — то поміщицька земля, — хитрує титар. — А от як предківську почнуть різати...
— Далеко наперед ви пустили кури... з якимсь ділом чи з політикою прийшли до мене?
Титар насуплюється, крутить головою і зітхає:
— Та треба зробити круг коліс, тільки така у мене бідність...
— То чом ви в комбід не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, — глузує дідусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум'янцем.
В цей час на порозі стала мати. Вона окинула поглядом подвір'я і пішла до сусідів. А мені цього тільки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насіння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на комині. Видивившись у вікна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозі подивився на добірні, обведені обідками зерна, що дихали прозорою і легкою лускою.
І чому тепер не осіння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потім з їхніх золотистих пазух вибирають слизьке насіння? Хто б тоді помітив оті чотири склянки, які треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж чималенькі. Може, якось усе й обійдеться? Я знаю, що мене варто за такі думки відбатожити, але не можу перебороти спокуси.
Скочивши на долівку, взяв із мисника гранчасту склянку і, холонучи, почав на печі наміряти насіння — дві склянки в одну кишеню, дві — в другу. Воно мені здалося напочатку пекучим і важким, наче каміння. Далі залишилось навхрест зав'язати вузлики і покласти точнісінько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долівку, з божниці на мене строго дивиться і свариться пучкою сивий бог-отець — єдиний свідок мого гріхопадіння.
З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. Воно зараз на всі боки мірками розсипало тепло, розтрушувало проміння, і в ньому так веселіли блакитнаві хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Під тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:
(Продовження на наступній сторінці)