«Гуси-лебеді летять» Михайло Стельмах

Читати онлайн повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять»

A- A+ A A1 A2 A3

Та зробити каганчика було значно легше, ніж дістати книгу. В пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мізерних дитячих скарбів, а інколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з міновим господарством ще в двадцять першому році.

На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я віддав безсовісному крамареві аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дідько розгудця. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків... Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству.

Найбільше ж з цих торб реготу сміявся мій далекий родич Гива. Він, довідавшись про мою кумерцію, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всі його кучері, яким завжди було тісно під шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: під баранячою шапкою — баранячі кучері. Але на цей раз ніщо не могло розсердити розвеселілого хлопця. Його видовжені, з веселою недовірою, очі, що вже в чотирнадцять років найбільше трималися підлоб'я, аж сльозились од сміху.

-Оце кумерція, так кумерція: що куп, то й луп!-тримаючи в руці шапку, витанцьовував Гива по клуні й ніяк не міг взятися за ціпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.

Гивині батьки дуже хотіли бути багатими, але так, щоб усім людям здавалося, що вони бідні, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти ні себе, ні дітей своїх, ні худобу, ні слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало і прибіднювалось.

— Хіба ж це воли? — махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. — Це не тягло, а кістки й хвороби, зашиті у шкуру, дурно тільки харч переводить.

Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кіп у полі, копиць у лузі, а картоплі в городі, співчували йому в очі і сміялися поза очі. Щоб до нього менше заглядали сусіди й непрохані гості, обережний дядечко хитро приладнав на сінешніх дверях клямку: зачиняй за собою двері, а клямка зовні сама заходить на прибоєць, і хто не підійде до порога, бачить, що нікого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, він спочатку ставав глухим, а далі або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось із хати. Навіть у 1921 році, коли в нас люди орудували мільйонами, в дядька Володимира, як він казав, не було за душею і щербатої копійки.

— Куди ж ви їх, Володимире, діваєте: чи солите, чи квасите, чи свіжими поїдаєте — іноді, під чаркою, допитувався дядько Микола.

Тоді дядько Володимир тетерів, корячкуватився, задихався від обурення або довгий час видобував із себе "е-е-е" і захищавсь од напасника піднятою карлючкою вказівного пальця.

Але дядько Микола знав, як можна обірвати й це "е-е-е". Він безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далі прихилявся до його. вуха:

— А по селі, чуєте, пішов розголос, що ви гроші мірками міряєте. Від такого дядько Володимир одразу червонів, наче квітка, хапався за шапку і тікав додому.

Найцікавіше було послухати десь у бесіді розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще більше прибіднювався, а справжнісінький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Він і схожий був на останнього нашого імператора, тільки мав більші вуса і душу.

— Хіба в цьому році жито? — підпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. — Одні одвійки та житець, а не жито.

— А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, — не моргнувши оком, говорив дядько Микола. — Давно в моїй клуні не було такого раю.

— Везе ж декому, — на широкий вид дядька Володимира виходила заздрість. — А тут аж в очах тьміє: одна біда йде з подвір'я, а свіжа входить у ворота. Нічого нема тобі ні від місяця, ні від сонця, ні від корови набілу, ні від свині ратиці. Навіть моя чорна льоха підвела: опоросилась і почавила приплід.

— Невже увесь почавила? — щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тільки одне порося.

— Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, — ще більше печалиться дядько Володимир і накриває очі повіками. — Та й скільки тих поросят було? У мене й свині норовлять перейти на коров'ячий приплід.

В дядька ж Миколи брови хитрувато підстрибують угору і аж тремтять од прихованої радості:

— А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шістнадцятеро приведе, і всі мов линки.

— Шістнадцятеро!? — вражено вигукував дядько Володимир. — Та що ви, Миколо!? Та не може бути!

— Хіба вам далеко ходити — попитайте моїх вуличан. Вони теж усі завидують мені, як і ви. Та що вуличани — дідич з Літина приходив, калиткою півдня трусив над моїм вухом — усю грошву віддавав за льоху, а я її і за торбу червонців не продам.

— Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить — саме щастя над вами торбою трусить.

— От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, — пускав дядько Микола шельмувату посмішку на підборіддя.

— І куди ж ви діваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.

— І на торг вивозимо, і самі їмо, бо в мене всі якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?

І всі, крім дядька Володимира, починали сміятися, бо знали, що на снідання і вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...

Володимирові ж діти мали зовсім іншу вдачу і, де можна, підсміювались над хитруваннями своїх батьків. Ось і зараз Гива припав до щілини брами, а далі тихенько засміявся:

— Пішов мій батечко з горохом на торг, оце повернеться тільки ввечері.

— А чого аж увечері?

— Та він раніше ніяк не складе ціни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, — і малий молотник почав заганяти кучері в шапку. — А тобі не кортить на торг?

— Перекортіло. Наторгувався, — похмуро кажу я, згадуючи свої злощасні "Три торби реготу".

Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:

— А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.

— Зарадиш, коли в кишені й вітер не хоче свистіти, — безнадійно зітхнув я. — Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гніздо зозулястої, а під нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.

— І ти не поніс їх крамареві? — засміявся Гива.

— Ні, побіг до хати. Ото була радість! Мати вже думала, що тхір або собака з'їв зозулясту.

— А ти дуже хочеш мати книжки?

— І не питай, — посмутнішав я.

— То ми розживемося на них, — заскакали бісики в насмішкуватих очах Гиви. — Ось я тобі на самий Великдень справжню кумерцію зроблю.

— На великдень?

— Еге. Оцей рудий дідько, що продав тобі "Три торби реготу", на великдень бере не тільки цілі крашанки, але й битки: він дуже ласий до яєць — накришує їх у миску, солить і їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!

— Ну і що з того? — ніяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.

— Що? От за великодні битки й накупуєш собі книг.

— Де ж я цих биток наберу?

— Натовчемо на цвинтарі! — впевнено каже Гива. — Я тобі до Великодня зроблю вощанку, і ти нею роздобудеш цілу торбу крашанок, що торбу — цілісінький мішок!

— Не треба мені мішка.

— Ну, це вже сам дивись, скільки тобі треба. Головне — я тобі зроблю справжню кумерцію, а не те що куп, то й луп! — засміявся і махнув ціпом Гива.

У великодній четвер ми в нашій клуні потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанці дірочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав білок і жовток. Далі ми, вже в Гивиній хаті, розігріли грудку воску і, щипаючи його, почали розкатувати тоненькі-тоненькі ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку і поставили її ніском донизу біля вогню. Коли віск розтопився, крашанку охолодили, покрасили і запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренкові книги — не минете моїх рук!..

Ось і великдень зверху задзвонив у всі дзвони, а низом розстелив веснянки. У церкві вистоювала старість, біля церкви стрічалися молодість і любов, а під ними бавилося наше дитинство. Біля могутніх прицерковних ясенів я зустрівся з Гивою. Він кинув угору вії і брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:

— Торбу захопив?

— Для чого?

— А куди будеш класти битки?

— В кишеню.

— Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенія розуму. Скільки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотів тобі справжню кумерцію зробити, а ти... — і він невдоволено обертається до своїх товаришів.

Першим до мене підскочив Миколин Іван. Він міцно затис у руці крашанку, пофарбовану відваром вільхової кори, і жваво запитав:

— Потовкаємось?

— Та ні, почекаю, — неохоче кажу, бо хіба ж можна зобидити свого сусіда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.

— Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? — сміється Іван. Він уже встиг набити повну кишеню биток. — Може, тремтиш над своєю? — показує одним оком на мою вощанку.

— Чого мені тремтіти?

(Продовження на наступній сторінці)