А Богданові вже було не до птахів. Він скинув пожмакану шинелину, в якій страшно було з’явитися на люди, підійшов до дзеркала, сяк-так причепурився і розгублено став посеред хати: невже він зараз побачить Ярину?
Северин вийняв зі свого речового мішка пляшку вина, подав Богданові:
— Щоб не з порожніми руками йти.
Любов Матвіївна вийшла за Богданом, з порога показала Яринйну хату.
— Оця стежечка й доведе до неї. Ти ніби чогось сумніваєшся?
— Ми цілу вічність не бачились.
— А не забув, які в неї очі? Самі аж просяться в серце. І сипа такими ж наділила. Іди, коли добра людина.
І він поволі пішов у передвечір’я, що настоялось живицею, садом, соняшниками, дикою м’ятою і грибами. Ось і хата її, ось і той ганок, де соловей не побоявся вивести діток. Він зупиняється біля похнюплених соняшників, зупиняється не як закоханий, а як грішник, боячись її, боячись і своєї любові чи того, що лишилось од неї.
І от крізь хугування думок до нього з оселі пробився голос Ярини, такий самий наспівний, як і тоді, коли вперше зустрів її на своїй вулиці. Богдан, мов сновида, підіймається на розчинений ганок, чує, як незграбиться, як тривожиться усе в ньому, як усе болить йому. Ось такою й виходить радість зустрічі. Стукати чи не стукати? І знову голос її, чи з-за дверей, чи з років, чи з пам’яті його? Усім своїм сум’яттям доторкнувся до соснових дощок, на яких всихали сльози живиці.
— Заходьте, заходьте! — чує її подив і свій біль.
Неначе в напівзабутті він відчиняє двері, неначе в тумані бачить у привечірніх тінях Ярину, її матір, хлопчика, що заклопотано струже лозину, і чужим голосом каже:
— Добрий вечір вам.
Ярина глянула на нього, ніби зраділа, скрикнула, та одразу ж її радість розкраяв сизий біль — шугнув і застиг у її очах. Чим же він налякав її?
— Добрий вечір, дитино,— лагідно відповідає матір, не пізнаючи його.
— Добрий вечір,— прожебоніло дитя, скинуло на нього Яринині очі й запитало: — А у вас, дядю, автомат?
— Автомат.
Дитинча ступило крок до нього, щоб поторгати зброю.
— Не треба, Васильку,— крізь невидимі сльози пробився голос Ярини. Тільки де поділась наспівність його, яка щойно обізвалася за дверима?
— Ярино, ти не пізнаєш мене? — запитав не то своїм, не то чужим голосом.
— Пізнаю, пізнаю,— ще більше знітилась, похилила голову, тримаючи в очах переляк.
Навіть мати здивовано глянула на доньку.
— Мамо, це Богдан Романишин,— ледь чутно прошепотіла Ярина.
— Богданчику, ти?! — зойкнула тітка Марія, і радість, і невіра зійшлися на всіх її зморшках, вона кинулась до нього, поцілувала, а Ярина мов нежива дивилась на пих однією тугою. Він усього міг сподіватися, тільки не цього. Що ж із тобою? Що ж із тобою?..
— Це ви, дядю, в німця відбили автомата? — вже притиснулось до нього дитинча.
— У німця, Васильку.
— От аби стрелити з нього.
— Васильку, помовч трохи,— з болем сказала Ярина і, нарешті, неслухняними вустами запитала: — Звідки ж ти, Богдане? Звідки?
— З нашого горя.
— З оточення?
— З нього ж.
— Скільки у ньому людей гибіє!.. Дома вже був?
— Де там.
— І нічого не чув про своїх?
— Нічого. Не знаю, чи й живі вони,— глянув у вікно, ніби лісова далина могла дати відповідь.
— Живі. Це ж Надія була у мене, розказувала,— і гірко зітхнула.— Сідай, Богдане, й не осуди мене.
Він вражено поглянув на її охоплене скорботою обличчя:
— За що ж, Яриико, я маю судити чи осуджувати тебе? Ти ж — і дитинство моє, і юність моя.
Вона раптом приклала до обличчя кінці хустки, заплакала й здушила ними плач.
— Яринко!.. Що з тобою? — злякався її сліз, підійшов до неї, почав невміло втішати: — Не треба, Яринко, не треба, чуєш?
— Я думала, ти з дому,— витираючи сльози, заговорила вона.— Думала, ти знаєш, що Омелян був заарештував твого батька. Він небагато просидів у тюрмі. От і злякалась, що ти прийшов осуджувати мене.
— Що ти говориш, навіщо це говориш? — тоскно поклав на очі вії.— Хіба я не знаю, хто ти, а хто Омелян?
Ярина трохи почала відходити:
— То ти, Богдане, так зайшов до мене?
— Так зайшов до тебе,— похитав головою. "Аби ж ти тільки знала, як я йшов і скільки років йшов до тебе. Всю 8емлю можна було б уздовж і впоперек обійти".
— Спасибі, що не забув нашої школярської дружби. Я її теж не забула. Сідай, Богдане, а я щось зготую. Ти ж, мабуть, і не вечеряв?
— Не вечеряв, Яринко.
— От хоч уперше повечеряєш у мене. Що ж тобі, Богдаичику? — І так подивилась, неначе повернула і себе і його в школярські літа.
Він посміхнувся:
— Отих кислиць, що ти в хусточці до школи носила.
— Так нема ж тієї хусточки,— і вперше сьогодні не тривогою задихали її ямки, і вперше затремтіла посмішка на смазі її уст.
— Яринко, це ти? — запитав так, щоб тільки вона почула.
— Це я,— відповіла шепотом, покосувала на матір і кинулась до печі, а він поставив на стіл пляшку чужинського вина.
— Говори ж, Богдане, говори,— попросила од печі.
— Що ж тобі говорити?
— Усе-усе.
— І навіть те, як зустрів тебе колись у сніговицю?
Ярина спаленіла:
— І навіть це,— і тепер вона, здається, вдихала його слова, і жахалася їх, і розквітала від них.
Після вечері Яринина мати пішла з Васильком спати в другу кімнату, а він вперше залишився на самоті з Яриною. Він так довго чекав цієї години, що тепер не повірив у неї і не знав, що сказати. Рука мимоволі потягнулася до вина.
— Ти вип’єш, Ярино, зі мною?
— Аби не війна, не випила б, а зараз вип’ю за життя твоє.
— Спасибі, Яринко. Коли ти будеш думати про мене, я не загину.
— Тоді я щодня буду думати про тебе і на вечірніх і на ранніх зорях, як думаю про свого Данила.
— Мені дуже треба, щоб ти думала про мене.
Вона журно з-під вій глянула на нього.
— Богдане, а ніби в тебе нема кому думати про тебе?
— Нема.
Вона невесело здивувалась:
— Як же воно вийшло в тебе?
— Не треба про це говорити.
— Чому? Розкажи, Богдане. Я хочу слухати тебе,— щось таке обізвалося у її голосі, що він вирішив не таїтися. Може, так і краще, бо хто зна, чи побачаться ще вони? А не зрозуміє його, так і буде.
— Як же тобі починати? Як бувальщину чи як казку?
— Почни як казку, бо люди вже загубили її, і від цього тяжче їм.
— То слухай. В одному царстві, в одному государстві скинули люди царя, стали жити без нього, і тоді навіть у селі почали вчитися мужицькі діти. Не в шовках, а в полотні й личаках почали вони добувати науку...
Ярина вибачливо посміхнулась:
— Богданчику, а тепер скажи про себе без казки. Скажи, чому нема кому думати про тебе?
— Невже нетерпеливиться?
— Авжеж. Ти й досі не знаєш, що я цікава, мов сваха,— поглузувала сама з себе.— Говори.
Богдан зітхнув.
— Так от, Яринко, зустрілася і в моєму житті дівчина. Не дівчина — зоря. І її краса приголомшила, прибила мене. І я мовчки почав зносити свої жалі, бо знав — нерівня їй. Але якось узимку прочув, що її силоміць віддають за нелюба, і кинувся до неї. Та вона пішла, як учорашня вода, яку вже не здоженеш. От і досі піхто не може мені затьмарити її очі, її брови, її ямки.
І несподівано з очей Ярини бризнули сльози, не витираючи їх, вона прихилилась до нього:
— Богданчику, невже ти мене любив?
— Тебе, Ярино. Тільки тебе єдину.
Вона застогнала:
— Чого ж ти не сказав тоді, коли треба було сказати?
Богдан поблід, в його душу одразу кількома потоками ввірвалися біль і розпач. Страшний здогад обпік його, мов громовиця. Але цього не могло бути. Це вона хоче втішити його. Не чуючи свого голосу, він тихо заговорив:
— Я побоявся тебе, побоявся твоєї вроди, бо що я супроти неї?
Ярина знову застогнала:
— Як ти, Богдане, занапастив мій вік. Я ж так чекала твого слова, я так чекала тебе, що в цьому чеканні й каменіти почала.— Вона добивала його своїми словами, і він зараз зненавидів себе.
— Невже це правда? Невже це правда?
Ярина самою журбою поглянула на нього.
— Ти ще й питаєш? А я думала, що не потрібна тобі... Виходить, не судьба.
Який же він дурень! Який же він непоправний дурень. І сам не зазнав щастя, і її надломив. Четвертувати мало тебе. Богдан пригорнув Ярину, почав цілувати коси, очі, уста. Вона не боронилась. Але й не відповіла ні на один поцілунок. І він знав чому: між ними стояв не тільки час, а й інша людина. В обнімку вони просиділи до самого ранку, і нажурились, і наговорились про все. А ранок розплів їхні руки і покликав його у дорогу.
— Я ніколи не забуду тебе, Ярино,— поцілував її в уста уже на ганку, де жив і вивів дітей соловейко.
І вона вперше відповіла йому на поцілунок і сказала, як заклинання:
(Продовження на наступній сторінці)