— Але в мене самогоночка є,— посміливішав їздовий.— Чиста продукція — синьоцвітом горить.
— У бідоні?
— Ні, в півлітрі. Може, пригубите?
— Обійдуся. А тепер повертай, чоловіче, в об’їзд.
— Греблею ніяк не можна?
— Не можна, якщо хочеш доїхати додому.
Візник зблід, повернув коней і чимдуж погнав їх од небезпечного місця. Потім із лісу вийшли дві жінки з грибами.
— Та що це за день? — обурився Білокінь і пішов завертати жінок од греблі.
Уже в сутінках з розімлілого поля загуділи машини. Брати Шаламаї швидко поповзли ближче до греблі.
— Вам що, набридло носити голови на плечах? — гримнув на них Білокінь, який, здавалося, вріс у землю.
Нарешті, курячи пилюгою, з’явилися дві машини, на них вечірніми силуетами окреслювались постаті солдатів. Хтось із них чи собі, чи комусь грав на губній гармонії останню пісеньку. В ній не було війни, а був смуток надвечірньої години і смуток нещасливого кохання. Чого ж ти, музико, знаючи, що таке людські печалі, приїхав сюди вбивати людей? Чого?.. Ось, коливаючись по вибоях, на греблю вискочила перша машина, торф’яний пил темно підтопив її, солдати приклали руки до облич. І враз під уже не видимими колесами мертвотним сонцем округлився вогонь, загримів грім і кинув машину і зойки на ній в стіну очеретів. Друга, заскрипівши гальмами, нагло зупинилась, з неї, хапаючись за зброю, почали стрибати окупанти, і торф’яний пил стовпами піднімався над ними.
Якась невідома сила зриває партизанів з землі. Вдарили перші постріли, у відповідь задеренчали автоматні черги, Туровець почув, як над його головою шугонуло смертоносне тепло куль. Він мимоволі пригнувся, кинувсь уперед.
"Ось ти!" — помічає того, хто цілився в нього, і натискає на курок. Знову зойк розпанахав вечорину, потім жалібно дзенькнуло скло у другій машині. От уже партизани вискакують на греблю і наосліп стріляють в очерети, куди метнулися завойовники.
— Обережно! На другу міну наскочите! — люто кричить Василь Шаламай і прихиляється до колії, розшукуючи закопану смерть.
Оминаючи його, партизани кинулись в очерети, зажвакотіла, зачавкала прибережна багнюка. І знову смертельний крик, і сплески води, і, нарешті, вечорова, пропахла перегаром пороху тиша, і місячне марево спадає на воду, на ліс. Партизани зупиняються біля самого берега, де лежать два завойовники, одному з них вода підмиває обличчя і ворушить підкучерявлений русявий чуб.
— От і маєте життєвий простір. Чого вам було пертись сюди? — похитавши головою, питає мертвих Білокінь і вилазить на другу машину, де лежать якісь паки. Ось він вдарив по чомусь м’якому чоботом, невдоволено крекнув.
— Що там, Сергію? — ще охоплений шалом бою, допитується Туровець.
— Нічого путящого: полотно та паки вовни. Прийшли по вовну — лишились без шерсті. Видно, це інтенданти-заготівельники їхали. А ось штани і куртки лежать.
— Які штани й куртки?
— Німецькі.
— Так цей одяг згодиться нам.
— На ганчір’я? — з презирством питає Білокінь.
— Не тільки на ганчір’я,— думає своє Туровець і витирає спітніле обличчя.
— Скидай його.
А брати Шаламаї затупцяли біля машини, торгають її руками і переживають, що з неї не буде ніякого толку.
— Самі ж розстріляли ось цю, що не підірвалась. Хіба я не бачив? — шпигонув їх Білокінь.
Туровець наказує Шаламаям:
— От і маєте нове завдання — роздобути машину, бо нічого нам пішодрала крутитись на одному місці.
— Це зробимо! Колеса ми любимо! — блиснули половецькими очима Шаламаї і вже діловито запитали: — Вам дістати вантажну чи легкову?
— Махновці! — гримнув на них Білокінь і засміявся.
— Ви не дуже з такими слівцями,— образились Шаламаї.
— А чого ж так розходились: і вантажну, і легкову...
— Бо роздобудемо, ордерів же нам на машини не треба. А церемонитись з фашистською власністю ми не будемо,— відрізав Василь.
— Несамовиті Шаламаї! — буркнув Білокінь.
— Авжеж, несамовиті! — весело погодилися брати.
XI
Ніяк не вірилося, що ця примерхла з попелястим піском дорога підходить до лісництва, підходить до Ярини, підходить до того болю, що навіть тепер, у війну, не відійшов од нього. На що ж іще сподівається дурне серце? Ні, воно вже без сподіванок болить, думаючи про неї чи згадуючи її. Небагато свят має людське серце, і найбільше з них — кохання; в одних воно розквітає, мов дивовижна іванокупальська папороть, у других — пристрасним: гіркуватим полином, а в третіх — рахманним спокоєм, що народжує лагідних доброоких дітей, які найбільше люблять ходити за плугом, сіяти зерно, садити сади. А що ж у нього, в його самотній чаші? Тільки згадки та печаль, тільки печаль та згадки. Чи, може, так і треба йому, щоб розумів болі інших, бо щасливі часто забувають, що доля не скупиться відважувати людям недолю.
А дорога, вививаючись між деревами, веде й веде до Ярини, а серце гупав та й гупав, та не тільки в грудях, а вже в самому лісі. Як же він стріне її, що скаже їй? І наперед губив усі слова, усю ту силянку, що роками обтяжувала його. Чи, може, й тепер не побачить Ярину? Може, й вона поїхала на Схід?
Сонце, примкнувши вії, уже спускалось по стовбурах дерев на землю, зокола дихнула вільгість і почала проростати туманом. А ось іще не видиме озеречко обізвалося плеском: напевне, якась молодиця праником вбивала в одежу пахощі лісу й води. І йому згадалася ота пісня бабусі, що тримала на зморшкуватому обличчі цілий вік:
Та налетіли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаї.
Не дикі гуси, а дике збіговисько ворогів налетіло з чужого краю, скривавило воду в тихім Дунаї і на всій тихій землі.
— Чуєш, хтось праником гупає? — зупиняється Северин біля трьох берізок, що виросли з одного кореня.— Це вже добра прикмета.
— Чому? — незрозуміло, думаючи про своє, поглянув на друга.
— Коли б отут стояли німці, то навряд чи хтось прав би шмаття.
Скрадаючись, вони опустились до зовсім округлої чаші озеречка, яку півколом охоплював високий осокінь. З другого піщаного берега замаячила самотня жіноча постать, вона стояла на кладці, яку підтримували два заїжджені колеса, і поволі-поволі, неначе думаючи над кожним ударом, орудувала праником. Почувши їхні кроки, жінка підвелася, опустила крайці підкасаної спідниці, поправила хустку і торкнулась рукою уст, наче хотіла стерти із них скорботу.
— Солдатики? — запитала жалісливо.
— Солдати.
— Ох, горенько наше. Відбилися од своїх чи, може, додому втікаєте?
— Відбились, жінко добра, тягнемось до фронту і дотягнутись не можемо,— сказав Северин.— У вас є німці?
— В селі є, а в ліс не потикаються. Тільки одного разу були влетіли на машинах — наловили птиці, поросят і здиміли. Поліцаї ж інколи набігають, і то — вдень. Так що заночувати зможете в нас.
— До кого ж ви порадите?
— Хоча б і до мене, тільки мій найменшенький ночами плаче, щоб не розбудив вас.
— Чого ж він плаче?
Жінка сумовито подивилась на них:
— Напевне, теж чує врем’я, в яке народився.— Вона поклала білизну на рядно, Северин підхопив його на плече, і вони почали підійматися до крайньої хатини, на вікна якої вже лягав сутінок. Від призьби до них кинулось двійко чорнявих діток, які анічутінку не злякались гостей.
— Ви у нас ночувати будете? — запитав хлопчик.
— Мабуть, будемо,— приголубив його Богдан.— Ти в який клас ходив?
— У четвертий. Ми вам грушок натрусимо.
— Спасибі.
Діти навзаводи кинулись до садочка, а мати посміхнулась:
— Вони хоч і в лісі живуть, але компанійські в мене. Що ж вам на вечерю зготувати?
— Що будете собі, те й нам. Картопля зародила у вас?
— Усе-все в цьому році зародило: і картопля, і хліб святий, та косять тепер не жито-пшеницю, а людей. Коли тільки закінчаться ці страшні жнива? Вже і в наше лісництво не повернуться двоє.
З порога Любов Матвіївна кинулась до колиски, де і в сні хмурилось і причмокувало губенятами невдоволене дитинча.
— От зараз нагодую господаря, а тоді вже вас,— приклала білий вузлик до грудей, ще й заспівала йому оті люлі, в які налетіли гулі та й сіли на воротях у червоних чоботях.
— Любов Матвіївно, а живе у вас тепер Ярина з Озерного? — хвилюючись, запитав Богдан.
Жінка підвела на нього блакитнаві очі.
— Яринка? Що за Данилом?
— Здається, так.
— Живе. Ми сусідимо з нею. Господи, яка вона славна молодиця! А ти ж її знаєш?
— Ми разом у школу ходили.
— Он як! То провідай її. До неї нещодавно і мати приїхала. Їхня хата — третя од моєї.
— Собаки ж немає? — насмішкувато запитав Северин і повів бровою на Богдана.
— Нема. А зайчик є. І вона любить звірину, і звірина любить її. От не повірите, в її ганку, біля самого вікна, соловей гніздо звив і навіть діток вивів.
— У ганку?! Як же це може бути? — таки не повірив Северин.
— Виходить, може.
(Продовження на наступній сторінці)