— Га-га-га! — вибухнули реготом збори, знову зсудомили Хворостенка, і він закрив блокнот.
— А слово моє буде таке,— вів далі пасічник.— 3 Туровцем мали хліб і ми, і держава, з Васютою не буде мати хліба ні держава, ні ми. От і подумайте, що нам робити: чи з хлібом, чи з Васютою бути?
— Оплески вкрили слова пасічника, а за трибуну міцно вчепився Омелян Безкоровайний. Після нього ніхто не хотів виступати — навіть закритий блокнот Хворостенка лякав людей, що хотіли голосувати.
І тоді попросив слова Богдан.
— А ти чого тут, студенте? — впізнав його Хворостенко.
— Я вже вчитель.
— Не видно, не видно. Може, обійдешся без слова?
— Ви ж самі просили.
Богдан, хвилюючись, сказав кілька сердечних слів про сімнадцятилітнього хлопця, що поніс свою голову проти гетьманців і кайзерівців. А тепер цей колишній хлопець став головою і несе людям добро. То навіщо ж нам на корені підрізати те, що приносить добро?
Ці останні слова теж потонули в оплесках, а Хворостенко люто глипнув на Богдана, не витримав, розкрив блокнот і щось занотував.
Збори Хворостенко протримав до трьох годин ночі, він думав узяти дядьків змором, та не зміг, тільки загубив один набій — ручку і, потерпівши поразку, помчав у район. Навіть не залишився вечеряти в Артемона, який приготувався відзначити головування, наче весілля. Що ж, не вийшло тепер, вийде в четвер, тільки треба більше нагнати страху на село. А страх — це така тітка, від якої і в левів трусяться жижки.
X
Звістка про зняття з роботи секретаря ЦК приголомшила вчителів, тільки не Меркурія Юхримовича. За якусь хвильку на його обличчі змінилися три декорації: подиву, обурення й щирого занепокоєння.
— Так-так,— націлився він третьою декорацією на вчителів, що були в учительській.— Здається, і ми вскочили в історію, коли все почне крутитися та розкручуватися.
Ніхто не відповів йому ні слова, тоді Меркурій Юхримович почав розвивати свою думку:
— Ось через якийсь час можуть і запитати нас: а з чиєї ласки ми одержали премії і на чиєму граємо піаніно? Я ж казав: з пісень воно починається, а чим тільки закінчиться? — і зітхнув.— От учора для Богдана Васильовича було свято, а сьогодні, може, настає судний день. Діалектика: всяка людина має своє свято і свій судний день.
Іван ненавистю пропік плескате обличчя завуча, що підтікало підшкірною зловтіхою.
— Це ви беретесь організувати судний день?
Під Івановим поглядом у завуча перестала прибувати підшкірна зловтіха, зіщулились плескуваті очі, з краплин яких вилинював колір неба.
— Чого ж я? — запитав навіть збентежено.— Знайдуться без мене організатори чи допитувачі, неодмінно знайдуться!
— Але перший камінь кидаєте ви!
Меркурію Юхримовичу стало соромно за свій відступ, і він зашклив злинялі очі:
— Молодий чоловіче, я своєю пильністю ще минулого року остерігав і Богдана Васильовича, і вас, як його друга, і директора школи. Та ніхто не послухався мене. Ви заварили цю кашу з піснями, вам, напевне, доведеться й споживати її. Вам!
— Що ж ви побачили в тих піснях?
— В тих піснях я побачив насамперед старожитність, старосвітщину. А націоналізм чи націоналістичні тенденції, як вам відомо, починаються з ідеалізації старовини. От хтось, може, і з’ясує, що було в роботі нашого колеги: націоналізм, націоналістичні збочення чи просто недалекоглядність молодих років. Я в цьому не компетентний.
— Так ви взагалі напустіть напуст на пісні! Забороніть їх!
— І таки варто заборонити старі пісні, щоб не заносили журбу історії чи побуту в сьогоднішній світлий день. От що, наприклад, можуть нам дати купальські пісні, колядки або щедрівки? Відповідаю: тільки відгомін ідолопоклонства чи релігійних забобонів!
Іван жахнувся:
— Невже ви так, до останнього поетичного зерна, вимолотили свою душу?
Меркурій Юхримович скипів:
— Так, самовдосконалюючись, я вимолочував із своєї душі непотріб, а вам його ще будуть вимолочувати кількома ціпами! Ще ваш гуманізм і гордість ламатимуть на чиємусь коліні,— він показав своє маслакувате коліно, обтягнуте чорною штаниною, підвівся і виніс із учительської ображену гідність на плескатому обличчі і скрижанілих очах.
Першою думкою було розшукати чи додзвонитись до Хворостенка, Та гору взяла давня обережність, і він подався на пораду до Антона Антоновича Пасикевича. Це теж не велике щастя мати такого порадника і друга, краще б він був собі десь у небутті. Та свою біду і громом не приб’єш — от і живе поруч такий собі Пасикевич, з яким тебе одним мотузочком зв’язала доля.
Думати про долю ніколи не пізно, і він, повертаючи з вулиці в вулицю, думав про неї, і тепер на заклопотаному обличчі завуча поєднались зажура давніх років і сьогоднішній невпокій. Не легко, не рівненькою доріжкою пробігло його життя. Юність минула на старенькому єпархіальному заводі, де свічковий лом, віск невбілений, недогарковий, жовтий, фузовий і саморобні братські свічі проходили через воскобілильню і в руках майстрів ставали тими свічами, що ставилися перед образами святих і в головах мертвих.
З цього заводу його дорога двоїлась до позаштатного жіночого монастиря, де були не тільки смиренні послушниці, і до тих поповичів, які в церквах співали: "Боже, царя храни",— а на вечорах мріяли про гетьманщину. Тут він і зустрівся з Пасикевичем, що вибився на управителя в багатого попа, який через свою загребущість служив і господарював на двох парафіях, мав два чималих маєтки і навіть власну каплицю, в якій дотрухав його попівський рід.
Шельмуватий і веселий Антон Антонович старався не вдаватись до судів, не битися і не штрафувати дядьків та тіток за спаш чи якусь шкоду. На збитки відповідав збитками. Ось, приміром, весною на попівських левадах жінки розстелили вибілювати полотна, а він і промчить огирем по цих стежинах, вибиваючи в них підковами діри і вибиваючи з жіночих очей сльози. Так він і в себе робитиме коли з управителя вискочить хоч на півпанка.
І коли з минулого Меркурій Юхримович заніс у свою пам’ять образ воскової свічі, то Антон Антонович — стежини полотна, побитого підковами.
Він, Меркурій Юхримович, придивляючись до діянь і розкошування Пасикевича, теж подумав паламатись на управителя, та на його шляху трапилась добра людина, вона пораяла взятися за книгу і допомогла вступити до вчительської семінарії. Хоч і нелегкий учительський хліб, але він не обтрушує сльози з мужицької душі.
А потім було як у казці: чим далі, тим гірше, це, правда, з позицій сьогоднішнього дня, від якого треба наглухо ховати вчорашній день.
У громадянську війну, коли на Україні захиталися настрої між гетьманською булавою і "Капіталом" Маркса, Меркурій Юхримович і Антон Антонович кинулись не до Центральної ради, а до наказного отамана і першого генерального осавула Івана Полтавця-Остряниці, який спирався на козацтво і тільки в ньому вбачав могутність держави, що має плекати націоналізм і мілітаризм. Наказний отаман рішуче виступив проти "старих пасивних іконостасів" із Центральної ради, які бавилися в демократизм, і не крився зі своєю мрією стати гетьманом суверенної соборної великодержавної України в межах хоча б Київської Русі князя Володимира.
"Чим була Україна до цього часу? — звертався Полтавець-Остряниця до своїх однодумців.— Україна була нацією, що складалася з тридцяти мільйонів рабів і жменьки донкіхотів. Отже, щоб вирватись із цього стану, Україна потребує національного диктатора!" І прозоро натякав, що таким диктатором може бути він.
Україна розпорядилася інакше — викинула новонародженого претендента на гетьманство аж у Мюнхен, де він став отаманом ради генеральної старшини і почав хапатися за все, що могло принести хоч сумнівну славу і безсумнівні гроші. У гонитві за ними він ще в 1923 році зв’язався з Гітлером у Німеччині і з Фордом в Америці, обіцяючи йому на Україні "перші концесії на автомобільні поставки і відкриття своїх філій".
Краще було б пристати до самого біса, аніж до цього невиспілого диктатора... Та що було зроблено, того не вирубаєш і сокирою...
Відриваючи од себе минуле, Меркурій Юхримович оглянувся довкола. Скрізь за тинами в золотій задумі цвіли соняшники, до похилених батьківських голів тяглися дитячі, і спокій селянських родин стояв на їхньому доброму цвіті. Завуча взяв жаль за тим часом, коли і в городі його батька цвіли соняшники, а він, малий Меркурій, ще й гадки не мав про політику, що так схожа на людоїдку: кого вона тільки не перемелює у своїй пащеці?
От хіба йому хочеться топити Романишина? Але якщо хтось перший тицьне пальцем на того жовтодзюба, то що тоді подумають про завуча? Тому й треба розкручувати й розкручувати кола пильності. На них має вистояти твій хиткий човен.
Пересипаючи думки, як пісок у жменях, він підійшов до нового будиночка, де тепер проживав Антон Антонович. Усі хатні двері були відчинені, і він ще з сіней побачив у другій кімнаті напівроздягнену Антоніну Аполлінарівну, яка, звісивши ноги з ліжка, смакувала суницею.
Вгледівши гостя, господиня сполохано зойкнула і почала рукою прикривати поопадалі груди, біля яких не лежали ні свої, ні чужі діти. Її перса завжди бентежили й хвилювали Меркурія Юхримовича: хоч були вони опалими, та з-під самого низу незвично вививалися вгору, вбиваючи в блузку крихітні пуп’янки сосків.
Меркурій Юхримович миттю опинився біля господині, поклав свою руку на її занепокоєпі пальці, що стягували блузку, і замурмотів:
(Продовження на наступній сторінці)