— Який ви догадливий,— з гіркотою сказала дівчина, і на її примхливих устах вибився біль.— Богдане, ви дуже любите свою Ярину?
Він здригнувся:
— Хто вам сказав? Іван?
— Іван. Ви не хочете говорити?
— Я не знаю, що сказати... Це любов без відповіді, без надії, навіть без адреси.
— І навіть без надії любите?
— Очевидно, так.
Дівчина потягнулася до нього, притулилась головою до його грудей, і не встиг він отямитись, як сказала:
— А тепер ідіть, Богдане, благаю, йдіть скоріше, щоб не побачили моїх сліз.
Та вони наздогнали її слова, і він побачив їх, і збентежився, і розгубився, і не зрозумів, за що і як могла полюбити його така дівчина, за якою стільки побивалося хлопців.
— Маргарито Іванівно... не плачте,— не міг нічого розумнішого сказати, і невимовно жаль стало тих сліз, що обривалися з він і падали в копанку.
— Ідіть, Богдане. Ви ж напишете мені?.. А коли й вам буде дуже тяжко, приїжджайте до мене... Я ждатиму вас, теж без надії. Ідіть.
І він з вагою жалів пішов повз її верби, повз петрівчанський стіжок, ближче до дзвону коси, подалі від чийогось кохання. А з ним ішли її сльози і збентеження перед дівочою таїною. Це ж уперше неждано розкрилась вона перед ним, це ж уперше дівоча голова торкнулася його грудей, це ж перша сльоза впала на його світання. Усе було в нього ще першим...
* * *
У гуртожитку його очікував Іван. Він очима ждав розповіді, та, не дочекавшись, запитав:
— То що тобі Маргарита Іванівна казала?
Богдан одвів погляд від друга:
— Нічого. Дякувала, що провів.
— Про мене і не згадала?
— Ні.
Іван зажурено похитав головою:
— Напевне, довго мені доведеться парубкувати через свій сіранодебержераківський ніс. От не знав природа, де треба підменшити краси.
Посумувавши, Іван вирішив ударити лихом об землю:
— У тебе ж якісь копійки знайдуться, щоб поснідати?
— Копійки знайдуться, з карбованцями гірше — мало не вся стипендія на відрахування пішла.
Підвівши убогий баланс, Іван сказав:
— Як балювати, то балювати: підем у привокзальний буфет, там я вчора бачив оливки, з Греції привезли. Треба ж і нам спробувати це аристократичне їдло. А з буфету — я прямо на поїзд.
— А на квиток у тебе є?
— А для чого на світі існують буфери? — безтурботно відповів Іван.
На вокзалі їм справді подали оливки, що на той час були дивом. Спробували друзі це їдло — і зсудомило їх од нього.
— Як тяжко бути аристократом: навіть їсти треба не по-людськи,— відсунув від себе оливки Іван і стиснув обома руками кільця кучерів: — Який жаль, що не будемо разом. Ти ж перед тим, як нагрівати грубу віршами, присилай мені. Домовились?
— Домовились.
Іван поглянув на годинник:
— От мені й пора.
Друзі вийшли на перон, обнялися, й Іван побіг на другу колію, де стояв товарний поїзд. Через кілька хвилин поїзд рушив, і між двома вагонами на буферах Богдан побачив усміхненого друга.
Він помахав рукою:
— Бий телеграми дрібним почерком!..
Богдан теж добрався додому "зайцем", тільки на вантажній машині, що везла вугілля,— скочив на ходу і зіскочив на ходу. В хаті він застав матір, що саме прийшла з поля. Глянула вона на сина, сплеснула руками і заплакала.
— Ви чого, мамо? — перелякався він.
— Боже, як ти почорнів у тих науках! Лице ж на тобі стало зовсім чужим.
Глянув Богдан у дзеркало, засміявся.
— Це, мамо, я так за дорогу вугільним пилом присмалився. Ось зараз знову буду білий, як гусак на річці,— і нахилив голову під умивальник.
— Як же ти перепався, одні кістки всюди стирчать, а боки аж позлипались,— бідкалась мати, поки він умивався.— Може, тобі на підвечірок вареники з вишнями чи суницями зготувати?
— Можна і з вишнями, і з суницями.
— А ти ж закінчив інститут, чи де там?
— Закінчив, мамо.
— Тоді, може, півня вкинути в чавунець?
— А півень хай ще кукурікає.
— І як же ти закінчив той інститут?
— Добре, мамо. Так уже хвалили, що в мене кирпа ще більше вгору задерлась.
Мати засміялася, поцілувала сина у вогку щоку і зажурилася:
— Та й знов кудись поїдеш од мене?
— Я недалеко, в нашому районі буду.
— От чиясь мудра голова зважила на мої сльози. То я за старим побіжу — він косить на леваді.
— Не треба, мамо. А в тата є друга коса?
— Є, ще германська, з їхнім орлом. А для чого тобі?
— Піду завтра допомагати татові.
— Відпочив би та хоч мотузочками позв’язував кості, щоб не порозсипались.
Богдан засміявся, вліпив матері за насмішку поцілунок і сказав великооким мальвам, що слухали їх за вікном:
— Ось я і дома.
Мати пішла в хижку, всипала муки в підситок, і він затанцював у її руках.
— Скоро і варенички будуть. Може, гукнемо на них Туровця? Він уже не раз перепитував, коли ти приїдеш. Гарну маєм людину!
— Можна і Туровця. Як він живе в Соломією?
— Душа в душу. Соломія тепер землі не чує під собою. А от Ярина Безкоровайна і досі не вернулася в село.
Він спаленів, крадькома поглянув на матір: чи догадується вона, чи так сказала? Та обличчя матері було непроникним, а очі втупились у підситок, що аж хурчав у її руках.
"От я і дома",— вже сумом обізвалася думка.
— А де ж, мамо, наша друга коса з німецьким орлом?
— В закомірку. Та ще встигнеш із нею.
— Хіба ж я не ваша дитина?
Він пішов до комори, розшукав немудрі косарські обладунки, загнав у колоду бабку й почав виклепувати косу. Вона вихоплювала з надвечір’я призахідні крихти сонця і славно бриніла-гула, ще й вимовляла йому: "От я і дома, от я і дома", та не могла одігнати смуток, що прийшов од материного слова.
Вулицею проїхав Артемон. Почувши передзвін коси, він зупинив перед ворітьми тонконогого відгульня, побачив Богдана й присвиснув од подиву:
— Це ти клеплеш косу?!
— Та наче я.
— Диво дивне! І для чого тобі мужицька турбація? Невже, закінчивши інститут, думаєш з дядьками косити?
— Думаю.
— А-а-а, підеш у лісництво, заробиш батькам на зиму сіна? — здогадався Артемон.— Там вигідно: косять за третю копицю, можна й за половину вихитрувати.
— Ні, я піду косити в колгосп.
Артемон так подивився на Богдана, немов той звалився з місяця, потім заклекотів смішком чи насмішкою:
— Що ж, іди. Трудодень я тобі за ідейність запишу.
— За ідейність я сам подбаю, а ти запишеш мені завтра два трудодні за працю.
— Що, надієшся викосити аж два трудодні? — пожвавішало щелепасте обличчя Артемона.
— Не менше! — Богдан підійшов до Артемона, понизив голос: — Про Ярину нічого не чувати?
— Завіялась десь, навіть матері не дає адреси. Боїться за мої сережки, що прихопила з собою,— у голосі його пробився жаль: — А які то сережки були! Дворянські!
Та все одно колись поверну їх! — позлітав Артемон, вдарив коня закаблуками і здимів у сутінках!
Богдан повернув до дровітні клепати косу.
"От я і дома. От я і дома",— знову забриніла вона.
А з левади долинув низький дівочий голос, повний древнього вечорового поклику:
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
Де ж тепер його дівочка? Чи десь на лужку завершує стіжок, чи під ним і роїнням зірок виглядає свого косаря? "От я і дома..."
* Н е к л е у с — маленька бджолина сім’я.
** Д у т е л ь — порожній горіх.
Частина друга
І
Сьогодні на світанку його збудив сум зозулі, яка в цю пору вже не повинна б кувати. Що згадалось їй, грішниці нашого лісу? Напевне, давні любощі, бо кажуть, що після петрівки озиваються — згадують минуле — тільки старі зозулі.
Він потягнувся до того кування. Зозуле, зозуле, в чиєму ти саду ранкуєш?
"Ку-ку, ку-ку",— чітко одлічує досвіт чиїсь роки тривог і надій та й підводить зі сну і щоденні турботи, і осміхнене кохання. За сусідським двором заскрипів журавель, із відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить. Наперекір їй чиясь хвіртка, як відьма, дражливо прорипіла: смерть-смерть. Тоді журавель насварився на неї і ствердно відповів: жить-жить.
Потім сполохано прокинулися їхні двері, на подвір’я з кленовою дійницею вийшла осміхнена мати. Вона всі ці дні не розлучається з посмішкою: аякже, приїхав учений син, що перший із їхнього села закінчив інститут. Правда, вчилися но науках попівські та багацькі діти, а тепер і до бідноти дійшло. Міг би й він попишатися, але ранкує і зорює з косою — уже сорок вісім трудоднів викосив. Ще, каже, викосить два та й почне збиратись у свою дорогу. Як там буде поміж людьми? Спасибі власті, що недалеко посилає, можна буде якось і свіжини передати. А їй, матері, треба до дівчат придивитися, порадити щось, бо вже такі роки, що до внуків ідуть. От жаль: з Яриною не так вийшло. А була ж дівчина, як весняна година. Вона давненько накидала на Ярину оком, та й Богдан ніби тягнувся до неї, однак через сибірного Васюту не так склалось, як гадалось.
(Продовження на наступній сторінці)