— То ти мерщій біжи до комісії і виклади їй свої геніальні ідеї. Хай найкращі місця захоплюють мамині смоктунчики. Оце порадуєш їх і їхню рідню, що вже давно оббиває ректорський поріг,— і загугнів давниною: — "В році 6573 пішов Святослав на Ростислава до Тмутаракани. Ростислав вийшов геть із міста..." Бач як було, а ниньки мамин смоктунчик хоче залишитися тільки в місті. Біжи пособляй йому.
— До комісії я не побіжу, але й з найгіршого місця, коли там будуть люди, не втечу.
— Це я знаю. Ой Богдане, Богдане, як мені буде важко без такого романтичного дурня, яким єси ти. Де я такого персонажа знайду? — бубонить Іван.— Заярмують тебе без мене, мов щирого вола, і вірші покинеш писати.
— Нащо такої сумної тягнути? — дрогнув голос у Богдана, і йому теж стало жаль друга: хто зна, куди занесе свої несамовиті кучері, насмішку і любов.
З канцелярії видибав посивілий на секретарстві Домбровський, він був схожий на старого обережного журавля в окулярах. Ось секретар побачив Богдана, на мить насторожив журавлиного носа, потім загадково посміхнувся і вже офіційно сказав:
— Богдане Васильовичу, добрий день. А вас викликає ректор.
— Ректор? Не знаєте чого? — розгубився Богдан.
— А там дізнаєтеся,— повів носом на двері, й за масивними окулярами загадковість змінюють інші турботи.
— Або в найгіршу діру почнуть агітувати, або високо підскочиш,— пояснив Іван.— Коли високо, то тримай бога за бороду.
Ректор, людина невисокого зросту, з м’якою інтелігентною посмішкою, зустрів Богдана привітно. Біля нього сиділа незнайома жінка, на її напрочуд білому виді виділялися чорні вогнисті очі, а голову невідомої вершив грайливий капелюшок. Ректор познайомив Богдана з жінкою — вона була завідуючою обласного бібколектора,— запросив сісти і скоса поглянув на якийсь папірець.
— Богдане Васильовичу,— вперше назвав його по батькові,— як ви уявляєте собі ваш подальший життєвий шлях?
Богдан, подумавши, відповів:
— Майже так, як написав один поет: школа, дві акації, і дні, і вечори за працею.
— Ви дуже хочете вчителювати?
Якась тінь чи передчуття недоброго налягли на Богдана, він стривожено обвів поглядом ректора і жінку.
— Я мріяв про це. Я міг вступити в інший учбовий заклад, але мене тягло тільки до вас... тобто до вчителювання.
Ректор знову зирнув на папірець.
— Я думав, що порадую вас, а тепер засумнівався. Є розпорядження наркома освіти залишити випускника Романишина в нашому місті на посаді старшого літконсультанта бібколектора.
— Тут, Богдане Васильовичу, врахувалося ваше знання літератури,— спалахнув гарячий веселий південь в очах жінки.— Перед вами розкривається чудесна перспектива: ви залишаєтесь у місті і зразу ж потрапляєте в царство книг, які так любите. Та й зарплата ваша буде вищою, аніж учителя. Ну, а коли проявите себе, в чому немає сумнівів,— подарувала посмішку,— через рік-два ви станете завідувачем бібколектора.
— Тобто виганяєте Антоніну Григорівну з її затишного місця,— уточнив ректор.— Як вам така перспектива?
Богдан благально поглянув на ректора:
— Я дуже прошу вас послати мене в будь-яке село вчителем, у будь-яке.
— Але чого? — здивувалась Антоніна Григорівна.— Перед вами відкриваються такі можливості.
— У бібколекторі я буду відбувати службу, а в школі мене чекає люба робота,— твердо відповів Богдан.
— Це все романтика,— похитала грайливим капелюшком Антоніна Григорівна.— Я сама була сільською вчителькою. Там вас чекає не тільки школа, а й куткові збори, виконання хлібозаготівель, податків, позики, усі кампанії на полі, погано освітлена кімната, нестача книжок, а ви ж так цікавитесь літературою.
Тепер уже Богдан з жалем подивився на колишню вчительку.
— Все одно я хочу в школу, в село. Я не ідеалізую його, але інститут і держава готували з мене народного вчителя, і я хочу бути ним.
— Отже, питання з вами лишається відкритим,— сказав, прощаючись, ректор, а колишня вчителька з сумом подивилася на Богдана.
У коридорі, хвилюючись, сновигав Іван. Вислухавши друга, він невдоволено забурмотів:
— І коли вже ти скинеш комплекс неповноцінності? Підставив бог свою бороду, то чіпляйся за неї. Зараз же лети до ректора і скажи, що перебудувався.
— Я, Іваночку, не з тих, що скоро перебудовуються.
— Неперебудований чудило! Хоч би тепер сказав ректору, що хочеш зі мною в один район.
Та призначили їх у різні місця: Богдана в його рідний район, а Івана ближче до румунського кордону.
— Туди, де більше кукурудзи, бринзи, вина і чорнооких красунь. Був там Коцюбинський, побуваю і я,— відповідав усім Іван і кожну вільну хвилину заглядав до канцелярії, де Маргарита Іванівна двома обоймами пальців розстрілювала тишу.
Богдан, придивляючись до біганини друга, запитав:
— І чого так часто вирипувати двері?
— Спокушаю її молдавською бринзою.
— А вона?
— Каже, що бринзи з дитинства в рот не бере. На якому ж вона меню сидить?
— Тебе тільки меню турбує?
— Тільки воно — я гурман. Питалась, коли ти щось напишеш їй. То вже назви її соловейком та порівняй уста з напіврозквітлою трояндою чи щось інше вихопи з ботаніки...
Коли закінчився випускний вечір, Маргарита Іванівна, розпашіла від танців, неждано підійшла до Богдана і пошепки сказала:
— Ви ж проведете мене додому? Я сама боюсь — живу аж на старому місті.
Богдан пошукав очима Івана.
— Ні, ні, тільки ви,— вгадала його думку і чогось зіщулилась.
Вони непомітно вийшли з інституту, що виспівував молодими голосами. Але в Богдана було таке відчуття, що за ним тихенько-тихенько ступає будівля інституту. Це він відчував уже кілька днів, прощаючись у думках з рідним гніздом.
Спускаючись сходами до річки, за якою підіймалося старе місто, Маргарита Іванівна запитала:
— Це правда, що ви прийшли по науку до інституту босий?
— Не в інститут, а в педтехнікум,— уточнив Богдан.
— Як же це було? Розкажіть, Богдане.
— Нема про що,— зітхнув хлопець.— То злидні наші босими ішли в науку. Аж не віриться, що вже й інститут закінчив. У роботі я не пожалію себе.
— Хоч пожалійте тих, хто буде біля вас,— загадково сказала Маргарита Іванівна.— Це ви мене за очі назвали довгоногим оленятком?
— Та я.
— Спасибі. Ви, крім літератури, ще й зоологію любите?
— Про оленів читав.
Закарлючистою, що вгризлась у пагорб, дорогою вони увійшли в передранковий сон старого міста, що, по суті, було не містом, а селищем, з садами, з городами і зеленоокими копанками, де водилися лини і в’юни. Якийсь ранній косар уже розкошував світанок — чути було вологий шелест коси, а рани трав вточили в досвіт свої пахощі.
— Трави і умираючи пахнуть.— Маргарита Іванівна повернула до невидимого косаря підведену досвітом голівку і спитала Богдана: — Чого ж ви відмовились залишитись у бібколекторі?
— Кожному своя ноша.
— Ноша чи хрест?
— Не треба так трагедійно. Я говорю про добру ношу, яку мас нести кожна людина. Ось хто, наприклад, гнав у шию цього косаря? Інший відлежував би спину і боки до самого сонця, а потім, прокинувшись, ще й гарикався б із жінкою за сніданком, а цей поніс у досвіт завзяття і має радість од своєї праці.
Маргарита Іванівна здивовано подивилася на Богдана:
— Звідки ж ви знаєте, що він має радість?
— Бо чую, як косою веде, як мантачкою витягає з неї передзвін. Лінюх не так коситиме, не так видзвонюватиме.
— Романтику мій, тільки скажіть, що буде з вами через кілька років? — чи то з захопленням, чи то з жалем запитала.
— Я теж не знаю, чи вийде з мене гарний учитель. Як не вийде, піду працювати в колгосп, бо знаю і люблю селянську роботу.
— Ви божевільний, Богдане.
— Чого ж божевільний?.. Не кожна людина знаходить любов. Але кожна людина в нас повинна знайти любу роботу. Для чого ж інакше гортати своє життя, як чужу нецікаву книгу, і дрібніти, і тупіти, і обізлюватися в своїм невдоволенні?
— І невже б ви пішли у колгосп, на такі убогі тепер трудодні?
— Пішов би і вилузувався б із шкіри, щоб і трудодні стали багатшими і щоб в очах селянських менше було смутку,— він ніяково посміхнувся: — От бачите, як розрекламував себе? Хоч етикетки вибивайте на лицях.
Маргарита Іванівна притулилась до його плеча.
— Ось і моя хата,— вона обережно дзенькнула клямкою хвіртки, і вони ввійшли на зелене, сизе од роси подвір’я; посеред нього стояв стіжок петрівчанського сіна.— У нас, як на хуторі: і верби, і тополі, і корови, і півні, і копанки. Як хочете, подивіться на нашу.
— І щось живе є в ній?
— Самі лини. Колись братик мій наловив трохи линят і кинув у копанку. Відтоді й водиться у нас своя риба.
Вони підійшли до копанки, що стояла під охороною кількох плакучих верб. І тільки тут, коли дівчина притулила коси до верби, він помітив, як у неї незвично побіліло обличчя.
— Ви, Маргарито Іванівно, втомились?
(Продовження на наступній сторінці)