— Думаєш, у моїх лісах заробіток менший, аніж у смолокурні?
— Та ні — більший.
— То бери свою годовщину — та й на мої зруби і облоги.
— Боюся такого давця.
— Хоч скажи, чого?
— У вас, пробачте, дядьку, я знову наймитом під'яремним стану, а я хочу ближче до людини. Тому й записався в соз. Отам і почну глибити свого плуга.
— Ох і розумні та доброчесні ви поробились. Переміни сорочки не маєш, а норов показуєш. Чого це ти в присілок чимчикуєш?
— До Оксани.
— А це яким робом до Оксани? — здивувався, занепокоївся лісник. — Може, свататися?
— Та що ви! — У великих сірих очах парубка прокинувся Сум. — У сільраду чогось викликають Оксану.
— Чи не за борги?
Стах зневажливо махнув рукою: - У вашій голові тільки борги та проценти ворушаться. Які проценти? — наворохобився Магазаник село не знає, як ви навчилися лихвити? — неприязно парубок і пішов у присілок.
перевів розтривожений погляд на татарський брід, де понувала на човнах малеча.
— Не плач, бідолашна, — впритул підійшов до неї Магазаник, почав витирати її сльози, що просочилися між пальцями, а потім злегка пригорнув жінку, заворкотів їй у вухо співчуття:
— Безщасниця ти моя, безщасниця...
І сталося диво: вдова не вирвалась із його обіймів, не вдарила його по руках, не вивільнилась, коли він почав її цілувати. Чи обайдужіла, чи забулась вона?
Тріснув, зітхнув і погас недогарок свічечки. Магазаник щільніше притулив до себе жінку, поцілував її брови, від яких теж віяло ромашкою і житом. І знову вдова нічого. Тоді, вірячи й не вірячи у своє чоловіче щастя, він обережно підвів її до постелі, Незрозуміла й жадана, вона мовчки лягла біля нього, і він припав головою до її вистиглих персів, що чекали дитини, а дочекалися полюбовника.
Він не пам'ятав, як провалився у п'янкість снів, що гуділи йому по всьому тілі, а прокинувся од невтішного жіночого плачу, Сівши на постелі, перелякано запитав:
— Чого ти, Василинко? Чого? — і потягнувся до неї.
— Пропав мій вік, ой, пропав... — голосила вона, стоячи біля ліжка.
— Чого ж він пропав? — почав заспокоювати її руками й поцілунками.
— Бо я вже не жінка, а полюбовниця. Будьте прокляті ви всі, ненаситці?
— А полюбовниці — хіба не жінки? їх і царі, і королі шанували, — не знайшов кращої відповіді, пригорнув Василину, а вона його люто вдарила по руці.
— От цього вже не треба, — посміхнувся їй, бо не відчував у тілі болю, а тільки хвилі любощів і втоми.
— Таки не треба, — погодилась вона і поклала його руку на вогкі од сліз груди.
Він, знову хмеліючи, потягнувся до них.
— Лягай, Василинко. Ще не світає...
— Тепер мені все одно, — тугою і прощанням із чимось дорогим для неї безнадійно зітхнула вона.
А з лісу негадане долинув чийсь голос любові:
Та мала нічка-петрівочка,
Не виспалась наша дівочка...
IV
Іще для когось пролетів, а комусь відсочився рік, і посивіла матір-земля, мружачись під метелицями, вже думала про березень.
На Поділлі майже ніколи на Петра Вериги не розбиваються криги. У нас криги розбиває блакитноокий березень. Спочатку він парубкує по лісах — видобуває з-під снігу ще нерозщібнуті підсніжники, потім розморожує сік у березі і, коли вона блисне щасною сльозою, йде на річки й озера. Тоді на прогнутих плесах починають світити вимоїни і прокидаються льодоколи — поведуть своїми срібними смичками, і вже тільки прислухайся — над берегами й за берегами здиблюється бентежний передзвін, а в берегах шипить, гуркоче, шаленіє крига і радісно зітхає вивільнена хвиля. Як їй любо після темені заграти сонцем та вдарити в бубни примкнутих човнів, щоб підскочили вони вгору, рвонули свої кайдани та згадали воленьку-волю, і купальські вечори, і сяйво юних очей із тих вечорів.
Пройшовся березень з підсніжником на шапці і над татарським бродом, і під його ходою вибухнули криги, зосліпу посунули одна на одну, та на коріння яворове, та на м'який, з червонолозом берег, він закипів шумовинням, накостричився вирваним татарським зіллям, що ніжно запахло торішнім літом. А до гомону річки приєднується дитячий гомін, бо скресання крити завжди свято для дітвори і тривога для матерів: скільки не кажи, скільки не грози, а неодмінно ж якийсь отряха захоче прокататись на крижині. Ось і зараз знайшовся такий шибайголова: осідлав крижину, широко розставив ноги й, осяяний заздрісними поглядами дітвори, кружляє-пливе в березневі світи, в оте фіалкове марево веснування, що тремтить над деревами і завжди тримає в собі бентежну принаду. То хіба, глянувши на такого одчайдуха, не засверблять ще в когось ноги? Он уже й Оксанин Володимир збиває шапку набакир і схиляється до брата:
— Миколко, ти ж будь мені молодцем!
Миколка одразу насторожується, непевно блискає синім цвітом з-під заячої шапки: він добре знає — коли йому говорять бути молодцем, то вже треба залишатись самому.
— А ти ж куди, Володимире? — Мале тоскно дивиться на старшого, але тримає себе молодцем.
— А я сюди, туди, он куди — на всі наші броди! — безжурно махав уважистою вербовою палицею на здиблену річку.
— На кригу?! — жахається Миколка.
— Еге ж.
— He треба, Володимире, — кривиться Миколка й забував, що він молодець.
— О, ти ще зараз почнеш квасити кислиці, — набурмосився старшенький па меншенького і рвучко одвернувся від нього.
Це одразу діє на Миколку, бо він ніколи не був ревою і не любить, як від нього відвертається Володимир.
— Володю, а як мама взнає? — косує синім оком на оселю. — Ох, перепаде на бублики й тобі, й мені.
— Та звідки вона взнає? Ти ж не скажеш їй?
— Ні, не скажу, — тоскно мовить Миколка і не знав, чим утримати брата. — Але ти краще не їдь на кризі, бо ще води в чоботи набереш.
— Тая ж сьогодні змазав чоботи березовим дьогтем. Ось бачиш?
— Бачу, — хлопченя зажурено дивиться не на чоботи, а на шал крижин.
— Ти не бійся, — заспокоює його Володимир. — Як підбільшаєш, сам поїдеш на кризі.
— Я й зараз поїхав би з тобою.
— Зараз не можна. Ще треба підрости.
— То й ти не їдь.
— Я тільки трошечки-трошечки, понад самим берегом, а ти подивись, як у березі Гримич верборуб чинить.
Миколка прислухається до передзвону сокири, що тне вербові гілки, мовчить, думає. І підбільшати йому хочеться, і за брата страшно, і собі на кригу кортить. Воно б і нічого проплисти від броду до броду, аби тільки чогось із крижиною не трапилось та мама не дізналась, бо тоді однією рукою буде хапатись за віника, а другою за серце.
— То я йтиму за тобою понад берегом.
— От і добре! — щирить Володимир зуби.
Тепер усі страхи тікають од Миколки, і він знову стає молодцем, трохи набакир збиває шапку, щоб бути більше схожим на брата, і навіть бачить себе на крижині, бо хіба він гірший за інших?
А Володимир з вербовою палицею в руках уже заходить у нашумовану воду й так придивляється до крижин, мов щось вичитує з них. Ось оця, либонь, замала, ця ніби має тріщину, а ось ця саме враз. Спираючись обома руками на палицю, він злітав вгору й легко спускається на крижину, нахиляє її, лякається, але одразу ж радіє — крижина вирівнюється і солодко озивається у ногах і під ногами весняним клекотом.
— О! — радісно вигукує Миколка з берега й жалкує, що він ще маленький.
Володимир показує братове кінчик язика, махає палицею і гордовито оглядає прибережжя, що потроху відпливає й відпливає від цього.
— Ти ж, Володю, тримайся берега! — гукає Миколка, біжить за кригою, розсовуючи шапкою і руками червоноліз, що підсвічує його срібними, з росою котиками.
— От нема кому бити шибеника! — чує Миколка огуду па брата, в думці заперечує її, хоче заперечити й словом, але в цей час чоботом чіпляється за кореневище й падає на червоноліз, на срібні котики, що й узимку тішать їхню тіняву оселю.
Коли Миколка зводиться на ноги, він уже бачить Володимира не біля берега, а посеред броду, де крижини труться одна об одну, мов риба в нерест.
— Володю! — розпачливо кричить Миколка, скидає з голови свого зайця й махає ним. Вітер підіймає віхтик золотистого чубика — він теж кличе Володимира на берег.
Та старшенький, мабуть, тепер і не почув Миколчиного голосу, бо має собі роботу — відбивається і відбивається від осоружних крижин, що так і норовлять підбити його. І таки підтинають. Миколка ціпеніє від страху, а Володимир зі своєї, вже нахиленої, крижини перескочив на іншу, посковзнувся, упав на коліно, але одразу ж і підвівся.
Тепер на берег, ближче до Володимира, збігаються всі, немов на солонище, махають руками, кричать, радять, як вибратися з халепи. Тільки Миколка нерухомо стоїть біля своєї заячої шапки, що впала до ніг, і не зводить погляду з братика. І раптом сталося щось страшне: якась невидима крижина спіднизу вдарила Володимирову, розколола її навпіл, і хлопчак поплавком пішов у воду, на якій одразу спливли вербова палиця і заяча шапка.
— Утонув! — лячно скрикнув хтось на березі, а Миколка заголосив.
(Продовження на наступній сторінці)