— Що чуєте, — про всяк випадок трохи позадкував хлопець. — Ніби ми вже з Володимиром не їздили на чужих човнах. То пустіть...
Можна було б ще гримнути чи настрахати, але вона вже запитала і себе, і дітей:
— Що ж мені робити з вами, непослухами?
— Пустіть, мамо! — повеселішав Миколка. Вони втрьох поволі зіпхнули у брід човна.
— Ти ж обережно, сину, бо вода бистрить, — наказала Володимиру. — Може, я з вами поїду?
— Не треба, хлопці будуть насміхатися, — та й відіпхнувся веслом од берега. І хоч затяжким було для нього весло, але в очах, як і Миколка, тримав цілі броди синьої радості... Чому її так мало має людина після дитинства? Ох, діти, діти, хоч би вам світило сонце...
Притулившись до верби з підмитим корінням, вона довго-довго не відходила від татарського броду. Не тільки човен із дітьми похитувався у її приімлених очах, а проходили недавні видіння і сива давнина ще від ординських часів, про які читала та не раз чула від старих людей і Ярослава. Час налягав на неї, охоплював її душу, охоплював усе довкола... То вона тікала від ординців у гиблі болота, що відкочувались от татарського броду, і над нею хижо свистів аркан, то її гнали людолови в неволю, як гнали по жерниці скручений прокислим ремінням ясир.
А жерниця ноги коле,
Чорну кровцю проливає,
Чорний ворон залітає,
Тую кровцю попиває.
Це ж усе було! Це ж усе було! Та й досі, здається, не перетопилася крига дикої злоби, ще й досі на серцях наростає дике м'ясо.
— О, нарешті твій голос почула, — підійшла до неї тітка Марина. — Тільки нащо ти про чорного ворона? Цур йому. А я оце урвала часинку — хочу твою хатину своїм квітом змалювати, — гойднула вузликом, у якому лежали порошки друшпану.
— Малюйте, тіточко. І де у вас той цвіт береться?
— З голови, Оксано. В мізку й добра думка цвіте, і гидомирство снує. Це вже хто які мізки має. Може, я тобі на стіні зокола соняшники намалюю?
— Та ні, вони, живі, по всьому городу виглядають мене.
— А до мене в Копайгородок Магазаник верхи приїжджав. — Марина щось згадала, засміялася. — У святешне вибрався, а чоботи змастив вовчим лоєм.
— Це ж для чого?
— Щоб собаки розбігались по закутках. Приїхав навіть з подарунком — в'язку сухих грибів привіз. Усе розпитував про тебе і все хвалив тебе. Просив, щоб я йому розмалювала хату; потім, уже в себе, сам відділяв жовтки від білків на фарби і знову розпитував про тебе.
— Хай його лиха година розпитує.
— Та вона обминає його. Розкошує в лісництві чоловік, як пампух в олії. У нього ж так: державі краплю, собі кварту... А ти ж як восковієш з дітьми? Це й хату присішками підпираєш?
— Коли треба, й плечем підіпру, а не зледащію, — відповіла на те, чого не доказала тітка Марина.
Стояла тиха, ласкава година, коли вже віястий липень поскладав сіно в копиці і думав собі про те, що з неділі треба складати в полукіпки жито. Думала про це й Оксана, йдучи з меншеньким додому. Він руками перебирав стебла пшениці, у яку вже ввійшла золотінь, жебонів, що Володимир з них виплете йому бриля, і мав собі від цього дитячу втіху. Отак вони прийшли додому під сяйво соняшників і рутбекії, які так любив Ярослав. З татарського броду озивалися кулички й дитячі голоси. Вона раз і вдруге гукнула Володимира, і він хутенько прибіг до неї, повис на воротях, чорний, мов галченя. Як це в нього й очі не потемніли?
— Чого вам, мамо?
— Чи но пора вечеряти?
— Я ще трохи побуду з хлопцями на човні.
— Не набрьохався за цілий день?
— Ще ні.
— Тільки ж не барись.
— Я скоро, мамо, — скрипнув ворітьми та й бігцем до броду, до посвисту куликів, до сміху свого товариства.
А у хвіртку, подзвонюючи ключами, вже шелепає Семен Магазаник, несе, погойдуючись, святешний залежаний одяг, святешне лице-і шельмуваті очі.
— Добридень, вродливице, добридень, — підкошує своєю вузлатою тінню її ноги.
Оксана здригнулась, відійшла від чужої тіні під захист соняшників, вони сонцями лягли на її плечі, освітили присмучену вдовину вроду.
— Драстуйте, дядьку.
— Який я тобі дядько? — Магазаник заморгав віями і вусами, а на жорнуватому обличчі викруглилось невдоволення. — Коли чоловік старший за жінку на якийсь там десяток з хвостиком, то це ще ніякий не дядько. А я оце твого старшенького бачив на човні.
Оксана поклала руку на соняшника, що хилився од ваги своїх діток.
— На тому самому, на якому вбили Ярослава. Тепер здригнувся лісник, та одразу святешне обличчя вмочив у співчуття:
— Не треба, Оксано, не треба. Мертвим — спокій, з живим — життя, яке вже воно не е. Ох, і гарні в тебе соняшники, такі рвунитчасті! — прицінюється то до соняшників, то до вій чарівниці, що пригашують і пригасити не можуть синій смуток років.
— Це Ярославові соняшники. Йому саджу. На очниці Магазаника натекла півмряка.
— І знову ж надаремно. Йому в раю святі садять різне зілля, хоча й не вірив чоловік у рай, — лісник пригнувся, зробив пальцями "козу" Миколці, та дитя не засміялось, а насупилось і позадкувало від дядька. — Важко тобі самій з двома?.. Не кажи й не говори, бо сам знаю: до всього чоловік звикне, тільки не до біди. Це треба стати і орачем, і сіячем, і город упорати, і зварити, і спекти, і обшити, і обіпрати, і хату, і корову доглянути, і дітям дати толк. За таким клопотарством і літа, і брови зів'януть.
— Коли це ви, дядьку, таким жалісливим стали?
— О, знову "дядьку"! Від цього на душі може нахмаритись і загриміти, — забряжчав комірницькими ключами, що висіли на чорному чересі. — А мені так би хотілося, — нагадав давні слова Ярослава, — щоб і в твоїх очах прокинулись зорі!
— Від чого ж вони прокинуться?! — мало не зойкнула вдова, і отой передвечоровий туман, що проростав над татарським бродом, затуманив її.
— Ти не галакай, — скрадливо озирнувся Магазаник: чи не почув їх хтось із вулиці. — Ось підемо до хати, сядемо рядком та й поговоримо ладком.
— У мене нема часу на посиденьки.
— А ти без гордування знайди, — стишив голос Магазаник. — Не пошкодуєш, — і знову забряжчав ключами. — Я тобі по-добросусідському сказав: живий має думати тільки про живе. У тебе е двоє дітей, у мене — один Стьопочка. У тебе в врода на лиці, у мене є лій у голові, то й поєднаємось собі. Я тебе, повір, мов княгиньку, жалуватиму, якщо ти будеш мене шанувати. От за цим і прийшов до тебе. Я довго чекав, поки ти станеш удовою.
На Оксану одночасно, мов заметіль, обвалились давня дівоча ніч любові і оцей призахідний день удовиної печалі. То давнє було недосяжним, а це, призахідне, — гидомирним.
— Дядьку, як вам не соромно таке страмовище варнякати?!
— Яке ж це страмовище? — ворухнув мискуватими плечима. — Це житейське діло, щоб разом біду долати, бо нарізно біду й грім не вб'є. Хіба тобі не остогидла самотня хата, самотня постіль?
— У вас, дядьку, вже на голові гуляє білий цвіт, а ви з жениханням! — притулила до себе меншенького. — Від вашої мови й святі соняшники можуть стати грішними. Гетьте!
Відмова обурила Магазаника, і голос його поважчав:
— Ти не проганяй мене, я не прийшов твої соняшники красти. Я хотів із цього подвір'я викрасти вдовині нестатки, а ти в крик. І чого? Чекаєш, щоб хтось лихо в торбі чи мішку приніс? Краще подумай головою і завтрашнім днем, бо ж бачиш, який тепер сутуж, навіть на хліб.
— Гетьте!
У зелених очах Магазаника злобою зацвів піщаник, одначе стримав себе чоловік.
— Чого ти вхопилась за це "гетьте", як за батіг? Чим я тебе зобидив? Своєю любов'ю?
— Киньте, дядьку. З грішної душі не проросте свята любов.
— Ох і відьмочка ти! Уста, мов пуп'янок, маєш, а з уст каміння жбурляєш, — сказав сумовито, бо мав справжній біль од цієї краси. Хоч би на яку часину зглянулась вона на нього — і то було б щастя... Сьогодні не витанцювалось, та є ще в бога дні: як нe вийшло тепер, вийде в четвер. А як і в четвер по вийде, псе одно з цього сватання він має якийсь зиск: зараз, коли освідчився, Оксана вже ніяк не зможе подумати, що він причетний до вбивства Ярослава. Он воно як! Старого вовка за хвіст не впіймаєш.
Та й пішов похнюплено у ліси, до своїх свиней, до своїх копрів, до своїх бджіл, що на співучих крилах несли йому статки й пошану, бо кращого меду не було в цілій окрузі, про це й потрібне начальство говорило, якому лісник не скупився завезти духмяний липець у свіженьких відеркових липівках. От усе гаразд у нього, тільки немає господині в хаті, бо що ті поденщиці, які приходять до нього? А Оксана йому б і красу принесла в оселю, і все ділечко переробила б. І чого вона закомизилась на своїх злиднях? Чи хоче, як у молодості, чути біля вуха солодкі слова про любов? Так для чого на це марнувати час людям, які вже знають, що таке спілка — чоловік і жінка? Ну, не підбив він її сьогодні, підіб'є завтра. Землю не підманиш, а людину можна.
Біля татарського броду він зустрівся з дебелим Стахом, покосував на його м'язи, що горнятами ворушились на руках.
— З такою б силою ліс корчувати. Ходи, сіромахо, до мене робити. Не пожалієш.
— Почекаю, дядьку.
(Продовження на наступній сторінці)