На трави й туман упали її коси. Ярослав однією рукою тримав дівчину, а другою визбирував, виважував їх і п'янів од їхніх пахощів, од місячної пороші, що збризкала їх, од хвилі з татарського броду...
Ой броде татарський, явори, та калина бережками, та любов, що не зна берегів...
II
За шість років вона вродила йому двох голубооких синів. Коли в клубі звіздили її первенця, голова сільради Геннадій Шевчук страшенно хотів, щоб дитя назвали Карлом — на честь людини, яка дала світові "Капітал". Але Оксанина тітка Марина благально простягла заляпані фарбами руки до села.
— Людоньки, нема в нас капіталу, і не хочемо його, і не хочу, щоб мого небожа отак звали. Хіба він од шведів прибився до нас?
— Ти мені, бабо, не мішай шведських Карлів з міжнародним комунізмом! Ти ще англійських Генріхів згадаєш нам! — витріщився на неї ображений Шевчук. — І хіба я про той капітал говорив, який у калитці лежить? Я про той, що в науці лежить і движить движенієм уперед... А сина можна назвати і Володимиром. Що на це мама скаже?
— Володимиром, — глянула так, наче увесь світ уходив у здивовано-радісні очі, й притулила сина до грудей...
Шість років, як одну жадану днину, прожив Ярослав із Оксаною, було йому щасно і в широкому полі, і в своїй ошатній хаті, що в усі пори року пахла всяким зерном і калиною. А на сьомому, коли він у громовицю підпливав додому, його в татарському броді наздогнала потайна куля, пройшла крізь нього і впала у воду; спершу почув її схлип, а потім уже свій біль. Не розуміючи, що діється з ним, чоловік сперся руками на весло, звівся на весь зріст у човні і ввійшов головою у небо. Воно лягло на його плечі, він притримав його, пізнаючи і не пізнаючи тепер течію світу, землі і води.
Зітхнула хвиля, і зітхнув Ярослав, і побачив вечір, коли стрівся з Оксаною, коли визбирував її коси, що впали в туман. А тепер чогось усе туманіє перед ним і з темряви вививаються Оксанині коси.
Невже отак приходить небуття?.. Ще ж не нажився він, не нажився...
Блиснула блискавка, в її маревному світлі гойднулося червоне поле пшениці, над якою він бився і тремтів кілька років... Коли він думає і про пшеницю, — то це ще не смерть. От тільки серце обважніло, побільшало, та від яскравого кольору пшениці стало щеміти в очах. Йому захотілося напитися, він ліг у човен і відчув, як вода відносить кудись його чуба чи життя.
На човні й принесли Ярослава до Оксани. З човна капала вода, з людини — кров.
Падаючи на коліна, припадаючи до Ярославових рук, з яких уже витекло тепло, так заголосила горювальниця, що душа чоловіка ще на мить затрималась у хаті.
Biн через силу розплющив вії і побачив на Оксаниних очах чорні сльози... Чого ж вони чорні, а не сині, як роса на розквітлому льоні?.. І коси чорними стали в неї. А куди ж спливло з них сонце?.. І чого усе відходить, даленіє од нього — і очі, і сльози, і коси? Невже отак прощаються із світом, де є любов, де є сини, де є червона пшениця, і човпи, і сонце, і грім, що й зараз підворушує його тіняву хату, яка не кинула тіні па жодну людину? На жодну!.. І хата його ніби опинилась на річці, попливла, мов човен, а Оксанині сльози випали з очей, наче роси... Прощавайте, очі, прощавайте, коси, прощавайте, сини. Як вам без батька буде на білому світі, на чорній землі?..
Уже не очима, а маревом побачив їх і не голосом, а душею заговорив до дружини: "Не плач, Оксанко, не треба. Хай не стікають твої зорі сльозою. Чуєш? От прихились до мене, бо я вже не можу... Отак. Я любив тебе на цьому світі, любитиму й на тому. Тільки ти не вдовуй — виходь заміж, бо я; діти... Мій час минув".
І час зупинився в його очах, а вона стала вдовою.
Хапаючись руками за груди, за одвірки, за двері, сліпнучи од сліз і горя, вона якось вибралась із хати, за якою стугоніла хвиля. Усе-усе, що було перед нею, здалось безкраєю пустелею. Земля вибивалась із-під ніг, і тоді вдова потягнулася руками й очима до неба. Хмара, провисаючи над бродом, насварилася на неї огненною різкою, а далі заплакала на ввесь світ: вона теж збагнула — не стало людини.
Із хати вибіг старшенький, ревно притулився до маминих ніг, охопив їх ручатами.
— Мамо, а чого наш татко все мовчить? — злякано запитав, іще не знаючи, що таке смерть і що таке людська злоба...
У селі десь стрепенулася чутка, що Ярослава присочив Семен Магазаник, або, як звали його по-вуличному, "Чорт із свічечкою". Та зразу ж знайшлися свідки, що в ніч убієнія були з Семеном в окрузі, де він збував саморобні вовняні паліжники, які ще ткала його полохлива дружина. Все життя Семен Магазаник у будні рвався до багатства, у свята — до святенництва. З багатством у нього не витанцювалось через більшовиків, а з святенництвом переборщив: куди раніше не йшов, брав із собою свічечку, запалював її і перед богами, і перед наволоччю, тому й прилипло до нього прізвисько — Чорт із свічечкою.
Правда, коли й тугодуми зрозуміли, що заграниця з усіма Скоропадськими, допікшими і Врангелями не повоює молоду державу, пронозуватий Семен вирішив перебудуватися. Він закинув свічечки, помаленьку, крадькома продав троян коней і воли, хазяйство перевів на хазяйствечко та на миколаївське золото, зробився аж малоспроможним середняком та й хитромудро втерся в активісти, вибиваючи собі язиком і нахрапистістю видноти й вигоди.
— Зараз "нейтралом" сидіти не можна, бо епоха! — просвіщав свою, затуркану ним і роботою жінку. — Зараз головне — знати ідеї і пропорції: когось потрібно гробити, комусь треба насолити, а якомусь і ура кричати. Ось тоді до чогось і докричишся. Ну, і ще одне треба знати: де не можна перескочити, там услужінням, поклоном підлізь — від поклону не згорбатієш. Політика — це крутіж і дуже тонке діло, як золота нитка. Політика може кого хоч узяти на решето і пересіяти. Чого ж ти мовчиш? — набирав гніву на жорнувате обличчя.
Жінка з шовкової куделі льону чи з вовни витягувала нескінченну нитку, прислухалась до гудіння садка, в якому вже розморожувався сік, і тоскно думала про свою долю: чом їй не трапилась добросердна людина, без лихої іскри у грудях, без кротячих потайників у мізку, без хитрувань перед богом і людьми. Як би вона однією любов'ю стрічала його з поля чи лугу, як би хмелиною увивалась біля нього, з якою відрадою виколихувала б побіля грудей оті тугі вузлики, що приносять спочатку радість, а потім старість. Та не випало їй це просте селянське щастя. Магазанику треба було тільки одне дитя. За своїм хитрим господарем вона стала не господинею, а наймичкою, без слова, без пісні. Напідпитку Магазаник не раз сікався до неї, чому вона, маючи янгольський голос, не співає ні йому дома, ні богам у церкві.
— Колись заспіваю, — понуро відповідала, відводячи од нього згаслі очі, на які напливали сльози.
— Дурна баба, — сердився Магазаник. — Хоч перед богом плач, а й він знає, що сльози — вода. Кажу, краще заспівай...
І заспівала вона вже перед смертю, та так заспівала, що й у Магазаника прокинулись совість, жаль і страх: бо, все думаючи про свою золоту нитку, він обірвав льняну нитку життя дружини.
Оця золота нитка політиканства згодом почала Семенові приносити зиск, а люди стали побоюватися новоспеченого активіста, бо він, прикриваючись криком та ідеями, міг провчити й прищемити менш рухливого односельця. На це в Магазаника вистачало і хисту, і нахабства, і жорстокості.
Довго придивлявся до цього крутійства старий Мирон Магазаник, який, відділивши сина, перейшов жити на хутірець, де мав утіху під пасіки, під садочка, від невеликого ставка, де перечищалися води і хлюпались чирки та качки. Вечорами, коли затихали бджоли, він у незмінному кожусі підходив до ставка, сідав па траву насупроти кладки, що лежала поверх з'їжджених коліс, і прислухався, як на ній підтикані молодиці похапцем прали та полоскали шмаття.
Тоді над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники і гарно окреслювалися жіночі постаті, і святістю віяло від їхніх персів, що вибивалися з грубих полотняних сорочок. Часом якась молодиця проворно кидалась з берега, підіймала з трави біленький вузлик, агукаючи або щось наспівуючи, притуляла його до себе, і немовля, причмокуючи, спивало з материних грудей молоко і місячну дрімоту.
От змалюй таку вечорину, і матір з дитям, і перса, побризкані росою та місяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя і як треба його шанувати. Однак за дрібним крутежем людина втрачає і велике, і себе. На очах втрачав себе і його син. Надивившись і наслухавшись усякого про Семена, старий уже не заходив до нього в село: соромився людей. А син, коли й приїжджав на хутір, то тільки для того, щоб хватопеком набрати садовини, сушні чи меду на потаємний продаж. Ох це ненаситство і потаємні хитрування з кимось і з самим собою! Не доведуть вони до добра!
Якось на святвечір уже підпилий Семен привіз батькові вечерю — узвар, кутю і в'язку в'ялених, гарних, як утемніле золото, лящів. Відчинивши скрипливі двері, він одразу пірнув у настояний святешний півморок, де все тепер мало втаємнене життя: і полохливе сяйво лампадки, і розімлілий мерех воскових свічок, за якими вгадувався подих літечка, і причаєний, із сизою дрімотою в очах вогонь у печі, і строгість вихудлих святих на божнику, і шелест житнього снопа на покутті, якому снилася свіжа рілля і він тихо стікав зерном на долівку.
(Продовження на наступній сторінці)