— Як це виїжджати? — вихопилось у неї. І це насторожило Магазаника, на його важкому чолі зависла тінь.
— Натурально виїде: у повіт на возі, до округи — балагулою, далі вже поїздом. Наговорив, розтривожив дядьківське серце двома колосками замість одного, та й подалі від них, бо книжки легше гортати, ніж коло землі ходити. А в тебе в грудях щось не забилось, як заячий хвіст? Га?
— Помовчте, дядьку.
— І помовчав би, але любо мені з тобою погомоніти. Та чого ти мене тримаєш на порозі?
— Бо я вже податки сплатила.
— Боїшся, що моє око попасеться на твоєму личку? Не бійся. А ти часом не примітила, що я хоч і вдівець, але маю не копійчане господарство і когось мені треба шукати.
— То й шукайте вдову, що теж має не копійчане господарство, та й будете в парі складати копійки в карбованці.
Магазаника од цього аж засудомило, а в очах побільшало піщаника.
— Я почекаю, коли ти станеш удовою. Я ще маю час.
Та Оксана й не збагнула його лихої мови, бо переляк приголомшив дівчину. Як зупинити, привернути хлопця до себе? Невже він не зглянеться на неї? Хоч би ще раз прийшов... правити податок, бо пе можна їй прийти до нього. Вона пересилила, переломила б свою гордість, але, крім гордості, є дівочий сором, отой, що переходив од матері, од звичаїв, од пісні, од калини в лузі і ромен-зілля в діброві. Усе це так, але на душі від цього не легше.
І тоді їй пригадалася призабута розповідь діда Корпія. Старий дзвонар одного давнього вечора розповідав, як десь дівчата дзвонами привертали парубочі серця. То чом би і їй це спробувати?.. Хоч і мало віри в це, та гірше, мабуть, по буде. А що буде з нею, як не стане ні слуху, ні прослуху про Ярослава?..
Коли затих присілок і коли, ростучи, побільшали в ньому дерева, дівчина набрала з криниці горнятко непочатої води, завинула його в хустину і, скрадаючись, не дорогою, а бездоріжжям подалася в село. Так хотілося, щоб ніхто не побачив її! Але не встереглася: з корчуватого вільшаника вийшов з бреднем на плечі майданщик Стах Артеменко, найміцніший парубок у солі, що з шести років, як перекотиполе, покотився по заробітках. Тут його ломили чужі холодні десятини, чужі пекучі батоги, чужа худоба, чужа злоба та безжалісна скаредність, що й з дитячої сльози вичавлює гріш. Але, наперекір усьому, хлопець набирався сили, мов дуб у полі, тільки у його великих очах зачаїлася полинева печаль степів. Побачивши Оксану, Стах здивувався, зрадів, і усмішка гарно освітила його округле обличчя.
— Ти ж куди, Оксано, проти ночі?
— В село, — чує, як од його одежі віє лісом і смолокурнею.
— Вечерю комусь несеш? — кивнув на горня. Оксана похилила голову:
— Та несу ж.
— Є щасливі люди, — аж зітхнув парубок.
— Це про кого ти, Сташку?
— Про того, кому ти вечерю несеш, — торкнувся рукою до її горнятка, поправив бредень па плечі та й пішов, похнюпившись, до татарського броду.
І вона, жаліючи його, мимоволі оглянулась, згадала, що, де б не йшла, Стах здалеку позирав на неї, і теж зітхнула — з жалю до нього, з жалю до себе.
Над тихим світом леліла-курилася зоряна імла, за татарським бродом па облогах бродив долинний туманець, і в ньому по груди паслися селянські вироблені копі, що пахли оранкою, туманом і молодою м'ятою. Знайомий світ і вужчав, і ширшав перед нею і обдавав її то страхом, то надіями. Отак і дійшла до високої громобитної. дзвіниці, що мовчала всі ці дні страсного тижня, як нібито мовчали колись у цю пору апостоли. Унизу в пій було замкнуто зерно і запорозькі при зброї святі, видерті за велінням владики з прадавнього іконостаса, а вгорі, біля дзвонів, дрімали і прокидались весняні вітерці.
Оксана плечем налягла па дубові двері дзвіниці, вони заскрипіли, сполохали відлуння, сполохали кажана, а він, шугнувши шматком темені над головою, налякав її — і вода з горнятка хлюпнула па землю. Ось тобі й маєш недобру прикмету. Іти чи не йти до тих високих дзвонів? Оксана притулилась до одвірка, подумала і, не чуючи серця, ввійшла в дзвіницю; знизу, з глибинних засіків, пахнуло підопрілим зерном, старими корогвами, задавненим воском, а згори шерехкотіло перестояним деревом.
Скрипливими східцями дівчина почала підійматися до дзвонів, вони дрімотно озвалися на її ходу, наче хотіли заговорити до неї. Найбільший дзвін чимсь нагадував діда Корпія, коли той у потемнілому солом'яному брилі виходив із степових вечорів.
З високості Оксана глянула на землю. Таємнича, мов недоказана казка, вона піднімала вгору підсинені, оброшені зорями хати і підпирала небо темними лапатими руками яворів. Біля самого лісу, мов квітка папороті, розцвів самотній вогник, пригас і знову розкрив сполохані пелюстки. Хто там біля нього гріє руки, чи душу, чи виглядає когось? І, скрадаючись, любов іде до любові, щоб мати вечоровий хміль і поранковий жаль, як мали їх її посестри.
Подумавши про це, про кохання своїх подруг, Оксана знітилась, і все її чарування здалося забобоном. Ну що з того, коли вона обмиє дзвона водою і скаже йому:
— Дзвоне мій співучий, дзвоне голосистий, як у тобі б'ється серце, хай так заб'ється серце Ярослава; як тебе здалека всі чують, хай мене почує Ярослав; як ти привертаєш до себе людей, хай до мене привернеться Ярослав...
Хіба може мертва мідь привернути любов, коли по привертає її навіть серце? Не судьба, виходить. Тож не обманюй повір'ям ні себе, ні час.
Оксана знову з тугою подивилась на землю — тепер вона кудись пливла з підсиненими і оброшеними зорями хатами, з вибіленими дорогами, з купинами дерев, і в невідоме пливла дзвіниця з принишклими вітерцями, з принишклими дзвонами, що ждали великодня. Дзвони завжди, не так як людина, мають свій великдень. Уже прощаючись, дівчина припала до великого дзвона, а він щось зашепотів їй. От тільки що? Бо дзвони мають у собі великодні, і похоронні голоси. Оксана, постоявши ще в мідному товаристві, як сновида, почала спускатися вниз. Перед нею ворушилась темінь, навкруг неї снував чіпкий острах... Хоч би тепер зустрівся їй Стах — усе було б спокійніше.
Біля вітряка, що стояв па пагорбі", підіймався владар нічного неба; росячи росу, він погойдував тіні і змовницьки поглядав на всю землю; Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на місяць, а той лагідно посміхнувся їй. І цього було досить, щоб повеселішати дівчині й спокійніше поспішити зі своєю самотиною до своєї самотини. І враз за річкою зацвів золотий кущ багаття. Чи не Стах просвіщає їй доріжку?
Неподалік од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий туманець, окреслилась постать людини. Доброї чи лихої? Оксана завмерла, а далі не повірила сама собі: назустріч ішов Ярослав. З несподіванки він вражено зупинився, спохмурнів. Але в дівочих очах просвічувалась не провина, а сама любов. Значить, Оксані так гарно було з кимось зустрічати нічку, що навіть збентеження не лягло на її обличчя. Кому ж висяюють ці очі?
— Хіба ж, дівчино, можна так пізно ходити? — сказав з докором, з тугою і для чогось, як на свідка, кивнув головою на місяць. — Уже он скоро перші півні заспівають.
— Я люблю, коли співають півні — вони людям ранок виспівують, — довірливо поглянула на хлопця і непомітно для себе потягнулась до нього.
— Оце так! — оторопів Ярослав, потім запитав грубо, щоб приголомшити її і приглушити власні болі: — А ще кого ти любиш?
— А вам ніби не байдуже? — болісно посміхнулась йому. Хлопець у думці вилаяв себе за грубість.
— Не байдуже, Оксано. Але ж ти не скажеш.
— І не сказала б, та мушу.
— Мусиш?
— Авжеж, бо ви, кажуть, їдете з села, — зажурено дивиться на нього і на придолинковий туманець, що стоїть за ним.
— То й що, Оксано? — дрогнув голос Ярослава, і тепер уже він потягнувся до неї.
— А їдете ж?
— Їду.
— Ой!
Чорні птахи шарпнули її плечі, груди. Чи це вони прилетіли з тієї дзвіниці, де вона даремно сподівалася привернути хлопця. Борючись із плачем, дівчина відвела погляд од броду, де бігла-грала вода: доганяй — не здоженеш.
— То й що, Оксано? — Крихітка надії ворухнулась у душі хлопця.
І вона, чавлячи болі й сором, глянула собі під ноги:
— Би поїдете, а я буду сохнути за вами.
— Ти що говориш! — мало не скрикнув Ярослав. — Такого не може бути.
— Чому ж не може?
— Бо ти ж гарна, як мальована...
— То й що з того малювання?
Ярослав заглянув їй у вічі: може, там одна насмішка? Але там були дві довірливі зорі.
— Справді будеш сохнути за мною?
Вона оглянулась довкола, на ті трави, що дрімали в синім мерехтінні, на той блакитнаво-срібний сон, що натрушував місяць на землю.
— От увесь світ бачить, що ви перший, перед ким я одкрилася.
— Оксано!.. Оксанко!.. Оксаночко!.. — нахилились над нею його здивовані й радісні очі, а великі руки несміло майнули, застигли над нею, мов крила вітряка. Дівчина злякалася, що ці руки можуть одлетіти од неї, а він боявся, що Оксана відсахнеться од них. Потім вони, мов саме щастя, схрестились на її плечах, охопили її, підняли вгору, і в дівочі збентежені сльози бризнуло місячне марево. Невже таке може бути? Невже це не сон? І наче крізь сон вона почула його шепіт:
— Оксано, Оксанко, це ти?
— Ніби я на когось іншого схожа? — вже крізь радість і ніяковість лукавив її голос і дивувався, що вміє лукавити.
(Продовження на наступній сторінці)