— А це ідея! — засміявся Максим Петрович. — І таке може бути. Ви зараз підете відпочивати чи, може, поглянете на наші шкільні поля?
— Та, звісно, па поля.
Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликів; недалеко від них у куряві останнього проміння згасав старий, із кущиками сивини кінь; його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землі, а в чорнильно-синіх очах загусли хмари, роки та біль. Максим Петрович перехопив німотне запитання Данила.
— Працює в нашій школі колишній червоний козак Терентій Шульга, а це його кінь, певне, із тих, про яких у щедрівках співалось: "А я скочив — Дунай перескочив". Не раз він рятував життя козаків, не раз і поранений був, а тепер отут доживає віку.
Минувши огорожу саду, вони зупинилися перед своєрідним пейзажем: попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що біля обрію підбивалися під синій круг лісів.
— Отут мені вчувається первородне материнство землі, — сказав Максим Петрович. Очі його, вдивляючись у далечінь, поглибшали і взялися доброю імлою.
Над серпневим мовчазним степом з густого призахідного різнобарв'я ткалась і курилась ота рожева задумана година, яку добрі люди називають — ще не вечір, але вже й не день. Іще край неба не йшов по землі, однак готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єдність між людиною й тишею природи;
природа думає про нічний перепочинок людини, а та — про завтрашній день.
Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподівався від нього поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
— На цих горбах земвідділ нарізав нашій школі шістдесят гектарів землі.
— Чого ж на горбах?
— Бо іншої не було. Тут, видно, бог мав ці горби не для хліборобства, а для спускання на санчатах.
Данило виразно побачив і зиму, і те, як ветхий бог, осідлавши санчата, самотньо спускається з гори, засміявся.
— Вода з цих горбів не зносить гумус?
— Зносила, так ми багаторічними травами, особливо люцерною, яка нам дає за літо чотири укоси, зміцнюєм і культивуємо грунт. Ось тут, на диво людям, наші учні й вирощують по двадцять п'ять — тридцять центнерів "українки".
— А по Україні тепер середній урожай лише дванадцять і одна десята центнера пшениці.
— Це коло бідності, коло відсталості. З 1913 року врожайність пшениці зросла тільки на якихось два пуди. Розумієте — на два! Ви самі бачите, як треба допомагати землі, щоб і вона допомагала нам. Ось уже юнаки, які закінчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усі учні — діти землі, здебільшого учорашні наймити, так що не дивуйтеся, коли в п'ятому чи шостому класі побачите парубійків під вусом.
У нерівні підніжжя горбів хвилями затікала синява, небо опустилося на ліси та й, скрадаючись, пішло по землі; із самої синяви виїхав вершник, щось епічне, горде було в його поставі і в тому, як з вечорового присмерку, наче з ріки, вибирався кінь. Дивлячись на вершника, Максим Петрович озвався голосом давнини:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота...
— А щось таки є в ньому від козака Голоти, — сказав Данило, і якесь тривожне почуття почало охоплювати його: де він бач її в цього вершника, що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
— У повстанцях, а потім у червоних козаках пролетіла його молодість. Чотири рази розстрілювали її. Чотири! Але вижив козак, тільки зміняв праву ногу на вербову та й прибився до нашої школи сіяти жито-пшеницю, доглядати пасіку та викохувати сад,
Вершник наблизився до вчителів, він мав довгообразе, перепечене сонцем обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
— Добрий вечір добрим людям, — приємною міддю загучало вітання вершника.
"І голос ніби знайомий!"
— Доброго здоров'я, Терентію Івановичу, — сердечно вітається вершником Діденко. — З ісів їдете?
— З лісів.
— І що там?
— Серпень з шумом бавиться, а з лісових яблунь падають і падають плоди.
"Де ж, з якої давнини гучав йому цей голос? Колись він чув його. Але де і коли?.."
— Збирали їх на насіння?
— Та ні.
— Чому?
— Оце ж натрапив на стародавні записки одного ченця-садовода. Небезінтересно пише! І на кількох сторінках доводить,: що не можна культивувати сад на дичці: в неї погано розгалужена коренева система, вона не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
— Он як! Знайомтесь — це до нас прибув учитель Данило Максимович Бондаренко.
— Данило Максимович Бондаренко? — перепитав, і чогось посмутніло обличчя вершника.
"Тільки чого?" — подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири рази стрічали смерть.
— Ви не з Тарнорудів? — Ще якась надія прокинулась у погляді вершника.
— З Тарнорудів. Абощо? — здивувався Данило, однак Терентій Іванович, нічого не відповівши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
— Що це з ним сьогодні? — знизав плечима Максим Петрович...
Після блакитних степів темна церковиця здалася темницею, що докупи зібрала задавнені тіні святих і грішників. Та коли Терентій Іванович уніс лампу, святі одразу відділились од грішників і суворою красою, і одягом, і зброєю. Але ?к це не святі, а чубаті запорозькі праведники, що при шаблях і пістолях зайшли до церковиці!
— Звідки таку розкіш узяв маляр?! — дивуючись, запитав Данило.
— З давнини, — відповів Терентій Іванович.
— З якої давнини? — Спогади знову заборсались у минувшині, де чув такий чи подібний голос.
Терентій Іванович висвітив образ, схожий на кошового, в його виразистих очах, які дивилися крізь час, ще дотлівали давні пожарища чи побоїща.
— Та з тієї, де світське переходило в церковне, переходило не так для молитви, як для роздуму, для згадок, щоб і ми не забували, чим жили наші діди та прадіди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не тільки гарних воїнів, але й гарних малярів. От і в вашій тарнорудській церкві в іконостасі було кілька запорозьких праведників зі зброєю на поясі і з оселедцями на голові. То владика, побачивши їх, так затрусився од злості, що залихоманились на його ризі гаптовані апостоли, і звелів спалити крамолу.
— Спалити ікони?
— Еге ж, і козацькі ікони, і божниці, і грамоти, щоб, мовляв, і не пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли він що й полюбляв, то найбільше монастирські пивниці. Але тодішній церковний титар не був у тім'я битий: забрав ці ікони, забрав різне добро й заховав у підземеллі дзвіниці. Там їх і надибав наш Марко та й дещо перемалював з них... Хай моя жінка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випікати. Знову чогось тих, що на службі, перевели на пайок. Щось на дощ моя дерев'яна важчає, — вдарив рукою по вербовій нозі. — Хоч вона й вербова, а погоду чує.
— Де вас отак?
Терентій Іванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потім рішуче глянув у вічі вчителеві:
— На Золотій Липі, на отій, звідки й ваш батько по повернувся.
— А ви знали його?! — аж зойкнуло в душі Данила.
— Та знав, дитино, знав, — Терентій Іванович похилив голову, що бралася першою памороззю, його очі, наче в кошового, теж подивилися крізь час. — В одному ескадроні служили, з одного котелка їли, однією голкою обшивалися, тільки не однією, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати... Ти дуже з лиця на батька схожий: і очі, і вуста такі, і чуб такий.
— Чого ж ви ніколи до нас не прийшли, не розказали? — журно запитав Данило, в душі обзиваючи Терентія Івановича безсердечним.
Чоловік похнюпився:
— Боявся.
— Кого ж?
— Сліз жіночих і дитячих. Бо що я вам міг принести до хати?
Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мої відвідини твоя мати.
— Мусила б.
— Це вже ніхто, опріч серця, не відає.
— І ви ніколи не надумались заглянути до нас?
— Як тобі сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разів зо три то перед Різдвом, то перед новим роком яблук завозив вам, ніби од Діда Мороза. Ти малим ще був.
І враз, немов завія, на Данила налетіли, захугували далекі роки, а з їхнього якогось вечора вийшов у засніженій киреї, з торбою на плечі зніяковілий чолов'яга, який назвав себе Дідом Морозом.
"Молоді ви для Діда Мороза, — посміхнулась тоді мати. — Може, онуком доводитесь йому?.."
— Так он звідки знайомий мені ваш голосі І чому ж тоді нічого не розповіли нам?
(Продовження на наступній сторінці)