— Дядю Сташе, нe їдьте нікуди, оставайтеся з нами, — попрохав Володимир. — Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
— От хто мене жалує, — дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Він усім своїм смутком поглянув на Оксану, мовчки питав її слова і боявся його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не прислухалась до печі, а тільки до юги тих років, що збігли, як весняна вода, — здоганяй — не здоженеш.
— Мамо, скажіть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, — попросив Володимир.
Вдова сумно підвела голову. Парубок, темніючи, вже без надії шукав її очей, її суду і якось наосліп підійшов до неї.
Оксана рукою витерла чи міжбрів'я, чи вії, глянула на Стаха.
— Кажи, Оксано, — мовив не шерхлими устами, а поглядом.
— Нащо? — німотно спитала вона.
— Бо не можу без тебе.
— Хіба час говорити про це? — сказала з жалем до нього, з жалем до себе, та, окрім жалю, ще й суд стояв у душі.
— А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано... Все ще вагаючись і чманіючи від думок, вона тихо-тихо прошепотіла:
— Що ж, коли хочеш, залишайся. На мої діти, на мої злидні, на мої літа. Тільки ніколи не суди мене...
І Стах не повірив собі: невже Оксана буде його? Потім він хотів сказати їй свої найкращі слова, та не міг, бо і на неї, і на нього дивилися притихлі діти, що теж відчули щось незвичне. І Стах тільки прошепотів:
— Оксано... Оксанко... Оксаночко...
Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо він повернув їй слова Ярослава? І застигла вона, мов у сні, поміж двома вечорами — давнім Ярославовим і сьогоднішнім.
— Мамо, а козацький куліш збігає, — одірвав її од згадок Миколка.
Оксана кинулась до печі, рогачем виставила горщик, а Стах у недовірі й вірі ще чекав її погляду.
Вона глянула з-під вій на нього так, як він ждав довгі роки. Відчувала, що йому потрібний такий погляд, то хай і має. А яке сум'яття було в її душі — це тільки вдови можуть знати.
Пізнього вечора, коли поснули діти і до хати почав доходити подих татарського броду, Стах невміло пригорнув її, підвів до вікна, що насочилося місячною дрімотою.
— Яка ти гарна, Оксаночко. І з якої ти зірниці зійшла: з вечірньої чи ранкової?
— Не сподівалася, що мені ще хтось скаже таке, — зажурилась вона.
— Я тобі таке говоритиму все життя.
— Чи ж багато його залишилося нам?
— Ти про що?
— Хіба сам но знаєш? — похнюпилась вона, потім підійшла до дітей, поправила на них рядна, які сама випряла, виткала і вибілила на блакитній весняній воді. Чого тільки не вміють робити її руки, а цього року вони стали непотрібними.
Стах знову пригорнув її, а вона не так з любові, як з жалю поклала йому голову на груди й тихо мовила:
— І сама не знаю, як воно вийшло...
— То мої усі роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе... Якось напровесні прилетів до моєї шпаківні самотній шпак та й почав і співом, і посвистом, і помахом крил кликати собі пару. А її нема та й нема. Так, повір, у співі птиці забриніли сльози.
— А далі що?
— Десь тижнів два тужив птах, як людина, і дочекався своєї пари скоріше людини і тоді на радощах заспівав солов'єм.
— Справді так було?
— Справді.
— Так ти думав... про моїх дітей?
— Увесь час думав і про тебе, і про твоїх дітей... Оксаночко, в тебе немає якоїсь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
— Є тільки торішній вишняк. Уточити?
— Вточи.
Вона засвітила світло, пішла в комірчину, принесла пляшку з вишняком, поставила полив'яні чарки, на яких співали мальовані півні.
— От закусити нема чим.
— Сьогодні й так обійдеться. Стах налив чарки, погасив світло.
— Нащо це?
— При місяці краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дітей і за нашого єдиного свідка — місяць. Ти любиш його?
— Дуже.
— А я тебе.
— Ой, криводушний.
— Не криводушний, а завидющий.
— Кому ж ти завидуєш?
— Тепер сам собі, — він доторкнувся до неї устами і почув, як її уста пахли вишняком і материнкою...
Напровесні до Оксаниної оселі невблаганно прийшов тяжкий переднівок. Оксана ще якось трималася, та діти зовсім охляли і вже мали в очах не синій цвіт, а сірий туман. Висох і Стах, але, як міг, утішав усіх і просив протриматись до первоцвіту, до щавлю, до липового листу, а там і ранні черешні достигнуть — він знає в лісі таку черешню, на якій прямо віночками ростуть ягоди, та солодкі-солодкі. От Миколка буде розкошувати.
— А ви мене підсадите на ту черешню? — жалісно кривився Миколка.
— Аякже! Хіба мені не приємно з таким козаком гайнути в ліс?..
І на всохлому повосковілому виду "козака" прокидалося життя.
— То гайнемо?
— Авжеж! Л зараз я піду па річку: може, й вона щось подарує нам.
Якось витрусивши з ятерів кілька линів, Стах поклав їх у торбу і подався в ліси до Магазаника, який хитро, крадькома і тільки "надійним", що вміють тримати язик за зубами, продавав зерно і печений хліб. За пуд жита чи пшениці він брав по двісті п'ятдесят карбованців, за фунт хліба — шість.
Хата лісника була зачинена зсередини. Стах постукав раз і вдруге. Тоді з другої половини хтось обережненько вийшов у сіни, обережненько запитав:
— Хто там?
— Це я, Стьопочко, — пізнав сина Магазаника.
— Чого вам?
— Прийшов хліб купити.
— Де в нас той хліб? — ніби здивувався Стьопочка. — Ви чули дзвін, та не знаєте, де він.
— Так люди ж казали...
— Яких лишень кошелів не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здорові.
— Пусти його, це Стах, — обізвався з глибини оселі сам Магазаник.
І тоді Стьопочка загуркотів дерев'яним засувом, задзвенів ланцюгом, брязнув защіпкою, просунув з дверей підкучерявлену, мов кущ перекотиполя, голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далі хитреньким, чижикуватим поглядом.
— Заходьте, коли прийшли, — і знову завовтузився біля засова і ланцюга.
— От і приймак прибився до нас! — насмішкою зустрів Стаха Магазаник. Він сидів за великим дубовим столом, на якому парував свіжоспечений хліб і стояли талькові ваги та миска з водою; недалеко від столу, мов очеретини, гнулися дві висохлі жінки. Магазаник вмочив ніж у воду, різонув по хлібині й з парою кинув половину на шальку. — П'ятнадцять карбованців, рівно, як в аптеці!
— Ох, — зітхнула жінка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку й почала вив'язувати з неї гроші.
А Магазаник тим часом безсоромно заглядав їй у виріз пазухи. Жінка взяла свій хліб, понюхала, відщипнула скоринку.
— Смачний? — запитав Магазаник.
— Уже й не знаю який, бо відвикла... — І сльози заблищали на чорних підлинялих віях.
— От цього й не треба, — заспокійливо сказав лісник. — Уже недалеко й до нового хліба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
Жінка рукою обірвала сльози.
— Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...
— А ти, приймаче, як живеш? — вгатив очі в Стаха і, не чекаючи відповіді, стишив голос: — Чого до мене прийшов?
— Приніс вам рибку, линину, навзамін.
— Линину? Ану покажи! — пожвавішало обличчя Магазаника. Він обома руками поліз до торби, повиймав ще живих линків, полюбувався ними, та потім якась інша думка майнула по його виду, і він почав насочуватись зловтіхою. — Рибки я в тебе, Сташе, не візьму.
— Чому ж?
— Чому? — помовчав Магазаник. — Знаєш, як люди кажуть: грушка — минушка, сливка — слинка, риба — вода, хліб — усьому голова. Цього року гріх за дармовину — за рибу значить — давати хліб. Мав би ти гроші, відпустив би тобі скільки треба. Бачиш, який свіженький, ніздрюватий, ні тобі закальця, ні остючка.
— От кому б менжувати при старому режимі, — не витримав Стах та й пішов з хати.
— Я тобі ще згадаю менжування при старому режимі. А бовкнеш лишнє слово, то й Оксани не побачиш, — засичав позаду Магазаник.
Насторожений Стьопочка аж заграв м'язами, одразу розчинив сінешні двері, потім накинув па них ланцюг і сухо грюкнув засувом.
Млість і весняна п'янкість лісу дурманили Стаха. Десь із глибини діброви обізвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловік пройшов кілька кроків і побачив, як з просвердлених беріз по жолобах накрапав у дерев'яні відра перший, ще сизуватий сік. Це колись його мати заправляла березовий сік сушеними яблуками, на них він набирався шуму та моці й ставав ласощами для дітвори. Де ті літа й де той хрест, що стояв над маминою могилою?..
Вже й він міг би сподіватися на свою дитину, аби не такий рік. Хоч би врятувати Оксану і дітей. Але чим він може їх зарятувати?
— Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, — заспокійливо говорив сік, і Стахові знову згадалися ті роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на чобітки; хотілося застогнати від болісті своєї, від слабості своєї. Чоловік напився і соку і згадок та й, похитуючись, пішов між деревами.
(Продовження на наступній сторінці)