— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, відповідь. — Цариця вболіває серцем за своїх одновірців; всіх скривджених закликає до себе на лівобережні землі, на слобідські, і на донські степи, а в пресвітлої монархині вистачить на всіх вас і земель, і лісів, і угідь. Але оружною рукою на Польщу піти її державній милості не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусідні маєстати тому опір чинять.
— Ох, горе, горе! — тяжко зітхнув ігумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?
— Спасибі матінці цариці за ласку, — обізвався, помовчавши, Залізняк, — продовж їй, боже, віку! Та тільки ось у чому лихо, — з ласки її ніхто покористуватися не зможе: всі шляхи на лівий берег Дніпра затасовані, пани сторожу поставили по Дніпру... втікати не вільно, — хіба що птахом перелетиш, а кого на дорозі впіймають, то для спочинку й посадять на палю... а то ще й ліпше вигадають: пани на ці штуки мастаки! — Не так пани, як ті підпанки, ксьондзи та відступники уніати! — зауважив Мельхіседек. — А якою злобою та ненавистю переповнені їхні серця — і повірити важко! Звір лютий не шматує так здобичі своєї, як християни мучать братів своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навіть останнє рам'я; наші храми палять або повертають на костьоли, святині оскверняють, і немає на латинів суду! Звіра жене голод, а ситість гамує його шаленство; гонителів же наших не вгамовує ніщо: ні благання наші, ні стогони, ні ріки гарячої крові — ковзаються, тонуть у ній жертви й викликають лише вящу лютість у ворогів наших, непогамовне алкання крові...
— Блаженні єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив ігумен, — бо узрять сонце правди, а гонителі од лютості своєї загинуть.
— Загинуть! — енергійно підтримав Залізняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!
— Ви, панове, — посміхнувся зверхньо пан обозний, — розбій повсякчас чините. Мало не півстоліття ллється у вас кров, і хто знає, може, це розбійникування й викликає лють з другого боку.
— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залізняк запаленілим поглядом, — не розбійники гайдамаки, а месники за хрест святий і за свою волю! Нападники, розбійники, саме розбійники, силоміць вдерлись у наш споконвічний край! Наші діди й прадіди були його володарями, а не ляхи! А спустошителі наші по-розбійницькому напали на нас, відняли в нас землі, добро, відняли волю... Нас повернули на під'яремний скот, на бидло і не дають навіть молитися нашому богові, як молилися наші батьки!
Обозний трохи зніяковів від палкого заперечення Залізняка і від тих фактів, які той виставив; але він не поділяв крайніх поглядів запорожця, а тому спробував хоч і несміливо, а таки обстояти свою думку.
— Я генеральне не решпектую звірства, і впорядкована держава ніколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всі, купно з поспільством, за панів себе вважаєте і без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете...
— Ех, пане обозний генеральний, — відповів з гіркотою і навіть з відтінком зневаги Залізняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, гріх на душу! Поспільство не бидло, й не можна нарікати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не підставляє з ласкавою усмішкою спини під канчуки... Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженіє й підніме своїх мучителів на роги!
— Все сіє того у вас чиниться, що в Польщі немає ні ладу, ні влади... а тільки гуляє кулак...
— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти ґвалту — ґвалт, проти ножа — ніж! Немає іншої ради!
— О tempora! Виходить, один одного ріж? При такому резоні чого ж вам і нарікати?
— Як же не нарікати? — захвилювався Залізняк, і в його голосі почувся страшний біль. — Та ми ж залили своєю кров'ю весь край і одбилися-таки — визволилися з лядської неволі, щоб приєднатися до своїх братів, стати під високу руку Москви, а нас віддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не різатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що півстоліття точиться різанина! Інакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхів! Майте на увазі, вельможний пане, що гайдамачить і шляхта.
— Ну, ну? — усміхнувся обозний.
— Їй-богу! Навіть чи не більше вона, аніж простий, під'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всі, як наш брат, та й розбійничають, чинять наїзди на села інших панів і на їхні замки: ріжуть, палять і грабують не згірше найзапекліших гайдамаків!
— Воістину так, — підтвердив Мельхіседек, — а насильства уніатів... Ех, і язик прилипне до гортані!
— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тільки ось і губернатор, його превосходительна милость, в сих різких словах деяке перебільшення вбачає!
— Ні, мій таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарілась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславі. Пам'ятаєте, посол був, — загорілась вона ще дужче від хвилювання, — та й тут, на хуторі... і каліки, і народ — всі в один голос... Хіба можна, таточку мій, не вірити?
— О велелюбна панно! — заговорив Мельхіседек зворушеним голосом. — Хай осінить твоє серце благодать божа і хай захистить тебе від напастей десниця його! Ось погляньте, превелебні й премилостиві панове, на сього мученика, отця ієрея. Оскаженілі уніати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителеві олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом і відрізали язика... Невже вам, маловірні, не досить цього свідчення?
Усі з жахом подивилися на священика. Його жалюгідний хворобливий вигляд збуджував і раніше в них співчуття, а мовчання пояснювалося затурканістю й ніяковістю, але тепер, при словах отця Мельхіседека, жах охопив усіх присутніх, а коли нещасний мученик, відкривши рота, видав жалісний звук, то жах перейшов у страшне обурення.
— Боже сил! — вигукнув отець ігумен. — Пощо убо іспитуєш народ твій? Панна затулила обличчя руками й заплакала...
— О, це жахливо, — прошепотів обозний, опустивши очі.
— Прокляття! — скрикнув Залізняк, з грюкотом відсунувши стільця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте мені, ясновелебні святі отці, мою запальність. Нелюдські муки, яких завдали цьому нещасному знавіснілі кати, крають моє серце... Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хіба можна сидіти спокійно в курені, склавши руки? Адже й туди долітають зойки матерів, сестер, крики дітей і стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замість нього камінь, щоб не кинутись на катів! Треба повиривати очі, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирів наших! Ох, отці святі, молільники за нас перед господом! Простіть мені хули мої у цьому місці святому, але горить в мені все, і я не можу бути спокійним.,
— Сину мій! — підвищив голос Мельхіседек. — В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!
— І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, — лагідно додав ігумен.
Залізняк устав і підійшов під благословення обох ігуменів.
Обозний почував себе трохи ніяково, його дочка, осушивши мимовільні сльози, тепер дивилася захоплено на Залізняка, і в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.
— Чого ж, пане, — спитала вона в Залізняка, — ви мовчите й не допоможете в біді братам своїм, коли до вас долинають їхні стогони?
— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворіші й суворіші... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б — нібито од себе, свавільно...
Мельхіседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього нові думки.
— Справді, іншого й викруту немає! Нужда напосілася на козака, загризла його до смерті. Найкращі лицарі, цвіт Запорожжя, не витримують уже, тікають до чорногорців, до волохів, а то кидають шаблюки й міняють їх на чотки...
— Старі вже, — зауважив ігумен печорський.
— Ех, коли б старі, то було б і по закону, і за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, які щойно досягли слави... Ось і в вашої ясновелебності перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець...
— Юнак і в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхіседек.
— Не знаю, а тільки шкода: така втрата! — зітхнув Залізняк.
— Найда... Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос ігумен.
— Може, він, святий отче, інакше назвався тут, — отой, що свічкарем у головному храмі.
— А-а! Ось хто! — розвів руками ігумен. — Тільки здається мені, він ще не посвячений остаточно... А втім, треба довідатись.
— Ех, коли б, пане полковнику, у всіх запорожців було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхіседек.
— Аби тільки нам дозволили... — почав був Залізняк.
— Зрю душею, — натхненно промовив ігумен, — що ні благочестя, ні знедолений люд не загинуть і, аки фенікс, відродяться в славі.
(Продовження на наступній сторінці)