— Радий бачити тебе, пане полковнику, — відповів чернець, потуплюючи очі.
— Але тільки поговорімо без свідків. Є в тебе окрема келія?
— Є, прошу пана полковника іти за мною.
Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинків з маленькими ґратчастими вікнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, і сам пішов уперед; за ним рушив Залізняк, їм довелося пробиратися крізь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двір.
Мовчки йшов Залізняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвінкий голос почувся ззаду і примусив його зупинитися.
— Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! — долинув до його слуху молодий жіночий голос. — Господи, який же він і гарний, і страшний!
Залізняк оглянувся й зустрівся з захопленим поглядом Прісі. Вони з братом стояли тут же, осторонь від інших прочан, і дивилися, як виходили люди з церкви.
На суворому обличчі Залізняка з'явилася ласкава усмішка.
— Страшний? — промовив він весело, підходячи до Прісі. — Ну, на ось тобі цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", — він зняв з свого пальця перстень і дав його дівчині, що так і зашарілася. — А тобі, парубче, — додав він, — я подарую, як заїду до вас, шаблю на ворогів і напасників наших. Кланяйтеся ж там од Залізняка, од Максима, панотцеві Хомі й своєму татові.
Сказавши це, він квапливо рушив за Найдою.
Підійшовши до довгої будівлі, молодий чернець відчинив низенькі надвірні двері, й Залізняк слідом за ним увійшов до невеликої напівтемної келії.
То була тісна, низька кімната з малесеньким ґратчастим вікном і склепінчастою стелею. У кутку, праворуч від дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; біля віконця притулився такий же збитий з дощок стіл, на якому лежали дві-три книги в шкіряних товстих оправах і велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келії. Усе в ній було таке суворе і вбоге, таким холодом віяло від її білих оголених стін і від сірої кам'яної підлоги, що серце Залізнякові стислося при думці, що його юний товариш доброхіть ув'язнив себе в цій тісній домовині.
Схвильований, приголомшений, він мовчки спинився посеред келії. Чернець помітив, яке враження справило його житло на Залізняка.
— Сідай, пане полковнику, — промовив він, показуючи на ослін, — будь дорогим гостем, даруй тільки, що нічим мені тепер пригостити тебе, як бувало колись.
— Ех, яке там пригощання! — з сумом промовив Залізняк. — Дай обняти тебе щиро, міцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! — примовляв він, стискаючи Найду в обіймах і гаряче пригортаючи його до своїх могутніх грудей. — Подумай тільки, два роки тебе оплакувала вся Січ, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..
— Знаю... але я не міг...
— Не міг? Ех, ех, отак діти про матір пам'ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу... в мене мозок горить... Я ж тебе, як рідного брата, люблю, та й усі, всі...
Слова Залізняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвітилася ясна радість, а обличчя зашарілося. Від глибокого хвилювання йому перехопило подих...
— Врятувався од ворогів і сховався в цій обителі, — промовив він з зусиллям.
— То ти, виходить, сховався тільки на час під цією чорною рясою від переслідування панів? — радісно запитав Залізняк.
Якусь хвилину Найда мовчав, потім підвів поволі голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залізняка.
— Ні, пане полковнику, я вирішив не скидати її відтепер ніколи. Залізняк мимохіть відсахнувся.
— О господи! — скрикнув він із щирим смутком. — До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращі сини твої цураються тебе й лишають на загибель!
— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — і за монастирською стіною можна послужити вітчизні й вірі...
— Ха-ха-ха! — злим сміхом перебив його Залізняк. — Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всіх у під'яремних волів, заведуть силоміць в унію, знищать доброчестя, поруйнують наші храми! Де прихилить голову тоді наш нещасний народ? Ні, ні, не так ти думав раніше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!
Голос Залізняка зазвучав грізно й суворо.
— Воістину настав час, коли не тільки козаки, а й діти повинні оперезатися мечем і виступити на брань!
— Для чого, навіщо? — зітхнувши, запитав чернець.
— Навіщо? — перепитав Залізняк і подивився на Найду сповненим обурення поглядом. — Чи я одбіг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не візьмемо в руки меча, то наша Україна загине навіки!
— Вона й так приречена на загибель, — тяжко зітхнув Найда. — Немає звідки ждати допомоги... остання надія згасла!
— Тим паче, тим паче повинні ми зібрати всі сили, щоб підтримати вітчизну, оборонити її од ворогів, не допустити до загибелі.
— Даремно! — з грудей Найди вирвалося вже не зітхання, а болісний стогін. — Даремно, пане полковнику, — сказав він знову похмуро, — не буде з того пива ніякого дива! Я сам раніше сподівався, сам вірив, а тепер бачу, що ніхто нам не допоможе, ні нам, ні Україні, ніщо не врятує нас!.. І самі ми нічого не вдіємо, і люд наш нещасний захлинеться у власній крові. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому... Що можуть зробити наші поодинокі гайдамацькі повстання?
— Які це повстання? — перебив його Залізняк. — Розправа з панами і з жидами — та й годі! І то тільки там, де заллють уже через край сала за шкуру.
— Ну, а іншого повстання вже тепер чекати даремно: знесиліли всі, збезлюднів край... козацтво винищене.
— Та й Польща ж здрібніла.
— Одна тільки надія була і в мене, та, мабуть, і в усіх, на Росію, але надія ця марна! — з смутком провадив далі Найда. — Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини і до гетьмана в Глухів, тоді я зрозумів усе й збагнув, що надії немає: Росія зв'язана з Польщею мирним договором, та там тепер і не на часі діла ці... а без неї й без Запорожжя не приведуть ні до чого гайдамацькі наскоки...
— То що ж, по-твоєму, — гнівно перебив його Залізняк, — скласти всім руки й дивитися, дожидатись, як покінчать ляхи з нашою вірою, і з волею, і з народом?
— З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волі й визволення, а не буйних наскоків, коли ж немає на перемогу надії, коли прирік сам господь нас на загибель, треба скоритися його волі...
— Звідки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: він лихом тільки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! — грізно мовив Залізняк. — І ганьба вічна тому, хто промовить його! Поки серце б'ється в грудях, поки очі дивляться на світ божий, не скориться козак ляхові. Ніколи! — він з силою вдарив себе в могутні груди й говорив далі гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гірший час був за славної пам'яті гетьмана Богдана, а пощастило ж йому підняти всю Україну й вирватись з лядської неволі!
— То був один час, пане полковнику, а тепер настав інший. То були ми і все Запорожжя підвладні одній Польщі, а тепер нас жменя, а Росія не почне з Польщею війни.
— Не треба їй і починати її! Упораємось і самі! Блаженної пам'яті цар Олексій не йшов на Польщу війною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексія, тоді він прийняв усю Україну під свою руку, то може таке бути й тепер...
— Була тоді, кажу знову, ціла Україна, а тепер тільки правий берег без Запорожжя, без лівобережних козаків...
— Була тоді й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер... тепер зосталося тільки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!
— Був тоді, пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ...
— Так, був гетьман, богом даний, а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, — голос Залізняка зазвучав якось особливо сильно й грізно, — може, жде вона тільки часу...
— Щоб пообрубували їй руки, — перебив його Найда.
— Якщо їх буде тільки дві, а якщо їх набереться сто тисяч, тоді...
— Не набереться! Без Запорожжя, без Росії не повстане весь народ, бо вже стомили його всі утиски-муки, вмерла вже й надія.
(Продовження на наступній сторінці)