— Тебе! Тебе мені жаль... Ой вей мір! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з містечка команда... Ти ж казав, що й за три дні не можна всім утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тільки серце потішиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, — билась вона в нього на руках і припадала до грудей, цілуючи йому руки.
— Що ти робиш зі мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! — І він зірвав із своєї голови шапку й кинув нею об землю. — Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогів, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона — запроданка!
— Не заради себе благаю я! — підвищила Сара голос. — Ні, я за свою любов не вимагаю нічого! Я в ім'я твоїх і моїх майбутніх братів благаю! Твій справедливий гнів тепер їх занапастить...
— Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негідне серце й кину його тобі під ноги! Воно не потрібне козакові, воно годиться тільки жінці. Щемить, рветься до тебе...
— Слухай, ось що мені спало на думку: почекаємо три дні, поки батько збереться їхати... А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв'яжіть і десь заховайте... тільки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь мені!
— А якщо він вирветься?
— Закуйте в ланцюги, повезіть із собою в ліс... на край світу, — тільки, на бога, не вбивайте! Його смерть розіб'є моє щастя...
— Ну, гаразд... Присягаюся!.. Тільки ось що скажи... щиро, одверто: бий навідліг! Скажи, чи схочеш ти потім стати моєю навіки?
— Петре! Та я ж люблю тебе! — скрикнула Сара, обнявши, парубка.
— Отже, моя нав ки? — палко пригорнув дівчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцілунками.
— Твоя, щастя моє! — і вона припала до нього тремтячими грудьми й заніміла в невимовному пориві блаженства...
У простій сільській хаті пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припічку, тьмяно, ніби завмираючи, освітлював лише невеличкий куточок запічка, а по всій хаті лежали темні, тремтливі тіні.
На широкому полу, що прилягав узголів'ям до печі, нерухомо лежав умираючий. За постіль йому правив ліжник та подушка. В півтемряві важко було його роздивитися. Світло лежало невиразними тонами на сірій подушці й вихоплювало з сутінків лише голову страдника, її обрамляло сіре волосся з проділом посередині й ріденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порівнянні з сріблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посередині, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, які терпів умираючий, але він їх не виявляв ні стогоном, ні скаргами; тільки глибокі зітхання, які зрідка підіймали плесковаті, запалі груди, показували, що життя іще тліло в цьому худому, змученому тілі. Біля узголів'я на низенькому ослінчику с діла, зігнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, і лише з деяких рухів цієї чорної тіні можна було догадатися, що той, хто сидів, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напіврозплющивши очі, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.
— Брате мій у Христі, друже мій! — прошепотів ледве чутно хворий. — Ти все, мене ради, не спиш, тіло своє томиш, серце своє журиш... За чим тужити й сумувати? Тобі ж, служителю олтаря, відомо, що не впаде й волосина без волі отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грішним, не годиться ремствувати й сумувати.
— Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вінок, я не ремствую... я молюся тільки йому, розп'ятому, за полегшення твоїх страждань... Але душа моя немічна й болить за тебе... за нещасний народ, приречений на загибель... О, перед таким горем затуманюється мій розум і журба душу роздирає.
— Ох, духу засмучення не даждь мі! — тихо зітхнув хворий і замовк од знемоги.
— Як же тобі, отче? — після хвилі мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Він з тривогою дивився в розплющені очі страдника і з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помітно підіймалися його запалі груди.
— Мені легше... Біль втихає... На серці таке солодке заспокоєння, душа тремтить від радості... Не треба бентежитись... — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся під повівом сонного вітерця.
— Боже всесильний! Хай наші молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома і похилив голову на груди.
Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнічений безнадійною скорботою.
Трохи згодом почулася з вулиці кваплива хода й долинув стриманий гомін.
За хвилину тихо одчинилися двері в сіни, а потім і в другу половину хати: сіни розділяли дві світлиці — батющину й титареву.
— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Пріся.
— А що там, доню? — обізвався титар стурбовано.
— Сара вирвалась од жидів, вона підслухала, що її батько збирається розказати губернаторові, ніби в нас гайдамаки ховаються, і наведе сюди з містечка команду.
— Ой господи, що ж нам робити?
— Я ж і закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса... Петра теж.
— Іду, іду... Ох... не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.
— Сюди, сюди, татусю, — й Пріся одчинила ширше двері, а коли титар підійшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповістити, щоб прибув на допомогу... Він обіцяв, — все це вона промовила одним духом і відчула, ніби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.
— Шукай вітра в полі, — кинув титар і мовчки почав вітатися з прибулими гостями.
Усі посідали на призьбі титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на ціпки, мовчали.
Петро стояв, спершись ліктями на стовп з кількома забитими в нього кілочками, на які вішали горщики, макітерки та глечики. Сара й Пріся відійшли трохи вбік, у затінок дерев.
Нарешті Петро порушив мовчанку й розказав присутнім те, що розповіла Сара, про неминучі наслідки доносу.
— Мало того, що не залишать ці дияволи в нас каменя на камені, — говорив Петро, — мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в ліси, на край світу від пекла, — вони ще кинуться шукати гайдамаків по всіх околицях і почнуть грабувати, палити й вирізувати села й хутори... Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?
Довго мовчали запрошені на раду, понуро дивлячись на кінці своїх ціпків; нарешті заговорив широкоплечий Лящ:
— Що ж, братчики, важко нам захиститися від польської команди; поки не з'являться тут справжні гайдамацькі загони, селяни побояться повстати... то хіба дати знать зараз... ось Петро знає, куди й кому... це моя перша рада.
— Так-то воно так, панове громадо, — зітхнув титар, — але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сиділи б тихо, як бджоли у вулику зимою... Може, Москва свої війська на ляхів вишле, — от що!.
— Чували й ми це... поголоска йде, — обізвався Довгонос, високий і тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсім приплесканим носом. — Чули, що православна Москва захистить нашу віру й нас від напасників та й забере край під свою руку... Тільки коли те буде?
— Це ж саме і я кажу: на інших покладайся, а своїх рук не складай! — знову подав голос Лящ. — Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лісу Петро, часу гаяти не слід: вдома збирати й ховати збіжжя, добро, худобу вигонити, хворим і дітям знайти зарані сховок, а самим готувати ножі, та списи, та шаблі й рушниці, в кого що знайдеться... Сповістити про все по сусідству надійних людей, щоб теж були напоготові... Коли підоспіє загін, тоді дати одкоша замковим командам.
Сухорлявий, але ставний і міцний тілом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув і пересунув кивком голови шапку; місячне світло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, від котрого йшов синій шрам по щоці до самого вуха.
— Добра твоя рада, Ляще, — сказав титар, — тільки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слід, не годиться свавільно, для власної потіхи: цим можна пошкодити загальній справі.
— Так побити команду, а самим піти в ліс до загонів або розсипатися по всіх селах з добрим словом — ось моя третя рада. Почулися схвальні не то зітхання, не то гомін.
— Добра твоя рада, — промовив, після короткого мовчання, титар. — Господь умудрив тебе розумом і наділив серцем козачим, лицарським: тільки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершкові брехати на нас... Це було б найкраще: ми б готувалися, і ляхи б сиділи... до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!
— Це найпростіше, — обізвався нарешті Качур, — піти й зарізати його, як барана!
— Хе, пане дядьку! — відповів Петро. — І я так попервах подумав,.та не виходить діло. Гершко ж сказав усьому кагалові про гайдамаків. Раз Гершка буде вбито, то всі жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас і про гайдамаків: на другий же день у нас будуть замкові гості.
— То всіх перерізати й корчму спалити, — запропонував Качур.
(Продовження на наступній сторінці)