— Та не лякайтесь! Дивіться: живий і здоровий... Ніхто, як бог! Думав до нього йти на суд, а він не прийняв поки що, а ще визволив... атож! Як ото вдарив я себе, все в очах скаламутилося, зникло... опритомнів я вже в лазареті... Виявилося, що я ножем не поцілив, серця не зачепив. Ну, все ж таки признали лікарі, що я смертельно поранений, що мені не вискочити. Ну, а там у полку зчинився, як я потім довідався, цілий содом, зняли тривогу, слідство: хто та що? Яким чином? "Знати, мовляв, не знаємо і відати не відаємо..." Бились вони бились, і плюнули; мій солдатик не постраждав, і цо ноно страх як порадувало, і ще більше те, що сам помирати мушу. Иу, лежу ото я, лежу, кашляю кров’ю, а помирати таки не помираю. Минає місяць, другий; лікарі руками розводять, а фельдшери то аж лаються, чому я не помираю і ліжко займаю. Разів два розпоряджалися були, щоб уночі, зараз же в мертвецьку, бо — доходить, а мені, як па зло, па ранок краще. Марудилися вони так зі мною, либонь, місяців чотири, нарешті сказали, іцо я житиму... загоїться моя рана. Як почув я це, так у мене все й похололо: то лежав собі спокійно, навіть сміявся в душі, що, мовляв, хоч і як ви клопочетесь, а з’їсте дулю, а то знову про шпіцрутени почав думати, турбуватися. Еге ж, затужив я знову, ох, як затужив! Уже й сам коман-дир заходив, бадьорив мене; картати таки картав, але й бадьорив теж: "Тепер,— каже,— тобі кари на тілі не буде, сам ти себе покарав, а підеш тільки в арештантські роти. Дивися ж, не нароби дурниць!" — Почав я тоді, брати мої, думати, як би мені вирватися на волю: вже одне — або знову ножа в серце, або до вас!.. І така мене нудьга обняла за рідною своєю стороною, за своїми лісами, за своїми кревними людьми, за вами, друзі, така туга, що серце до болю билося... Лежу ото я, і все перед моїми очима, все, все стоїть, мов живе... неначе ч:ую ваш голос... буцім віє на мене від болота вогкою прохолодою... Ех, так би, здавалося, зірвався з койки та й полетів би до вас, а тут груди забинтовані, сили немає, та й наглядають за мною фельдшери, сторожі... Час минає, бачу я, що став оклигувати, що, мабуть, скоро мені прийде час і на виписку,— бачу і мало не божеволію. Розумію, що з лікарні втекти набагато легше, хоч би й те візьми: ні тобі кайданів на руках, ні колод на ногах, та й самий нагляд не такий пильний, особливо в камері тяжкохворих,—і розумію я це все, і нічого не придумаю, руки від злості кусаю собі, а нічого винайти не можу...
XXXIV
Кармелюк вів далі свою скорботну розповідь.
— Почали вже мене з лікарні відпускати на прогулянку, звичайно — окремий дворик за лікарнею і з двома вартовими... Походжаю я та приглядаюся на всі боки. Кругом високий мур, ні хвіртки, ні будь-якої прибудови, через яку можна було б хоч по дахові вибратися... Розпитую, було, і в сторожів моїх: "Що, братове, невже і вночі вам покою немає?" — "Вночі — головна робота,— кажуть.— І коло воріт стережи, і кругом огради ходи..?" .**— "Позмінно, звичайно?" — питаю. "Та який біс: тут ніякої черги не дотримуй ють",— відповідає Семен Лубков. А я вже з ними познайомився: один був Семен Лубков, а другий Іван Стружев* Я їм на горілку давав, то й розмовляти зі мною любили* Отой самий Семен Лубков, коли мене вперше пустили на прогулянку, то приніс мені й мої чоботи... Я обіцяв віддя-* ЧИТИ йому добре, він погодився, порушив, виходить, правило й приніс, бо одяг видається арештантові тільки як виписується. Ну, я зараз же розпоров підошву і дав йому два червінці, а решту грошей у мішечок та на шнурок і на шию... Ото через того самого Лубкова я потайки й земляч* ка викликав до госпіталю і віддав йому обіцяні десять червінців. Зрадів, очам своїм по вірить: страху ж вій скільки набрався й гадав, що я дурив його тими червінцями,— аж тут і насправді дукатики в руку... Ну й вийшов він од мене, наче сп’янілий. То ото й кажу, що той солдатик Семен прихильний був до мене й любив погомоніти...— "Ну,— ка* же,— черги тут не дотримують, тому й важко урвати годинку навіть збігати до своєї любки Мотрони,.." Від нього я помалу-малу про всі лазаретні порядки довідався, та користі було мало: порядки виявилися суворі... нагляд дуже пильний... А через ограду перелізти — немає способу: саж^ нів два височини... Я думав був підкупити Лубкова і по-* чав закидати,— так ні приступу; ну, я й прикусив язика,,, тимчасово, звісно, бо надії ще остаточно не втрачав... Так от і тяглися дні за днями. Повіяло, нарешті, й весною; сніги розтанули, на деревах бруньки понабрякали, береза випустила сережки... І мені вже пішла повна порція: отже, через тиждень, через два — виписка... І пориває моє серце на волю весняний дух цей, і. налягає, мов осінній туман, безутішна туга. Лежу на койці, заплющу очі,— і мені взи-жається ліс зелений, свіжий, пахучий... А то перед очима розкинеться золота нива пшениці... Колос шумить. Вгорі голубе небо... Йітрець ото ласкавий повіває, скошеним сіном пахне... дихати вільно! А розплющу очі — темниця, стогін хворих і кругом неволя... І така туга здушить у залізних лещатах мої груди, що слів немає висловити муку оту... Ех, друзі мої! Тільки в тюрмі, на чужині родяться такі слова!
Кармелюк важко перевів подих і провів рукою по очах,
— То ото лежу я на койці, мучуся... Тіпає мною лихоманка, а нічого не придумаю... тільки голова болить та в
(Продовження на наступній сторінці)