— Та що ти бога? Бога позивати мені не доведеться... А що камінна я, то ти брешеш: задарма статкувати для всякого не буду, а пришли карбованця, другого, третього, то й поворожу, і розшукаю, і хворим ще допомагаю... всяку напасть на людях і на худобі зашіптую, а ти... камінна!
— Вона не камінна! — заступився підпилий селянин.-— Камінь холодний і твердий... а вона — м’яка й гаряча!.. У!
— А ти, коли напився, як свиня, то лежи тихо!—підвищила голос господиня.— Лежи та мовчи, а то я тебе так угрію, що цілий рік згадуватимеш мою ласку...
— Овва! — одрізав був на її погрозу той, що лежав, але Уляна крикнула: "Ну!", і він одразу замовк.
— Уваж їм, хазяєчко,—■ заступився нарешті й солдат та селянин,— голод же не тітка, а збиток я поповню.
— Невже свого не послухаєш?.. Тут рука руку... Круть-верть, а в черепочку смерть! — встряв знову п’яний.
— Не мели й не перележуй хати!—попрямувала була з войовничими намірамц господиня до лави, але спинилась і кинула солдатові: — Бач, жалільник який знайшовся,— огризнулася вона, але в голосі її вже прозвучало більше лагідності.— Теж на чужий рахунок щедрий!
— Та павукові зайва муха павутиння рве,—мовив Дмитро між іншим, одламуіочи великий шматок паляниці.
— А хата — покришка,— додав Андрій.
— Ну нехай уже й так,— підвелася Уляна,— нагодую вас, знайте мою добрість, а вже потім — як совість ваша: згадаєте вдову — спасибі, а забудете — хай вас бог судить.
— їй-богу, згадаємо,— зітхнув блондин.
— Як не згадати! — труснув чуприною брюнет.— Ось
тільки розгорюємо де карбованця, то зразу ж і до тебе по пораду. ч
— Дуже добре, любий мій, не пошкодуєш! — І вона хутко вискочила до сіней.
— Чорт, а не жінка! — сплюнув п’яний і заходився знову натоптувати люльку.
Двері відчинилися, і швидко ввійшла господиня, поклала на другий стіл паляпищо, шматок сала й поставила пляшку горілки.
Голодні посідали й жадно заходилися трапезувати.
*** Сліпа хата,—сказав солдат,—хоч би де бликавка.
Вночі в лісі краще зажмурювати очі,— відповіла господиня.
— Та ми позатикаємо баньки, а то й шматок не в рот, а в ніс тицяєш,— відповів солдат і, підвівшись з місця, почав. опускати на вікна позакачувані солом’яні матки.
Господиня оглянулася, прислухалась, роздмухала в печі вогник і засвітила каганця. Кволе світло полилося від нього й червонястими плямами лягло на стелі й на оголених аж до дранки задимлених стінах.
Від шинквасу, столів, од печі й сволока розповзлися в усі боки чорні рухливі тіні й наповнили непривабну пустку похмурим трепетом.
Усім стало ще моторошніше.
— Ну й часи! — заговорив після третьої чарки брюнет.— Хоч лягай і здихай... То, бувало, надіялися на батька Кармелюка, що приборкає панів, укоротить їм руки.., І справді, трохи живилися то тим, то сим... та й од пана отамана перепадало, а тепер, як його, сердешного, забрали, то пани ще гірше знущатися стали, та й од лісної волі кривда... Виходить, з двох боків шкуру деруть, хоч лягай та здихай!
.*"■ Ох, правда! — зітхнув Андрій і потупився.
—* То було за батька до нашого брата жаль був, а тепер свій свого грабує,— діймав когось брюнет.
Заступника немає! зітхнув білявий.
— Поспішайте, поспішайте, голубчики!—заметушилася господиня, намагаючись перервати неприємне розбазікуван-
ня гостя.—Я ж замикаюся наглухо і вночі нікого не пускаю до хати. ■ '
— Коли ж не хочу,—засміявся п’яний.— А щодо батька, то це брехня,— провадив він, пробуючи звестися на ноги.#-Ніхто його не взяв і не візьме... правду кажу! Бо — трах'**-і всі, як груші посипляться. Трісь — і немає кайданів!
— Еге ж, еге! " похопилася господиня.—Він тут, я сама чула... та й штуку встругне іноді не хто інший, як тільки він!
— Ого-го!.. Ще й яку штуку! — п’яний підвівся нарешті на ноги, вхопившись рукою за стіну.— Дається навмисне в руки,— закують його: кайдани, ланцюги, колодки... а він сміється.. Гульк, а вони закували колоду, а його й пальцем не зачепили, бодай я навіть не понюхав горілки, якщо неправда... А то от сяде на підлозі в тюрмі... І аби тільки грудка крейди,—намалює човна — і ф’ю-ф’ю! Так і винесеться на хвилі... от що, а не то що!
Характерник! — підтвердила господиня.
— Ох, коли б так! — зітхнув Андрій.
— Побачиш... проявиться,— кивнув головою певний у чаклунстві Кармелюка селянин,— тільки збореться на силах і проявиться, аякже! І таких от негідників, котрі, значить, і свого брата... Гм!.. Або таких гадюк, які бувають шинкарі...
— Геть! — схопилася в запалі Уляна?
Але солдат стримав її. ч — ■
— Облиш, кумо, п’яний. А виряди краще всіх за фронт,— діло є.
— Ну, чорт із ним! — облишила вона.— А тільки ось що,
добрі люди; підкріпилися, чим бог^послав, і по сій мові бувайте здорові! ^ *
— Авжеж, час, пора кожному в своє лігво! — крекнувши, підвівся Дмитро разом з Андрієм. За ними почали хреститися й дякувати господині голодранці селяни, а п’яний заметушився по хаті, безнадійно розшукуючи свою шапку.
— Дай-но лишень я допоможу тобі, пане-брате! — люб’язно сказав Андрій, підійшовши до нього.
А в цей час у сінях почувся якийсь підозрілий шерех: хтось увійшов туди і навпомацки шукав двері.
Всі переглянулись.
-т— От принесла лиха година! — буркнув солдат.
Уляна кинулась була замкнути двері на засув, але було пізно: на порозі вже стояв згорблений дід із сивою бородою і в жебрацькому лахмітті; в руках у нього був довгий кий, а за плечима теліпалася торба. Спершу можна було подумати, що то прочанин.
— Слава богу! — промовив старечим голосом подорожній, низько вклоняючись і шукаючи очима ікони, немовби хотів перехреститися.
— Навіки слава! — відповіла невдоволеним голосом Уляна.
Подорожній, не звикши до темряви, нічого ще поки що не бачив і стояв коло дверей, протираючи очі.
— Іменем Христа, пана Ісуса, прошу притулку,—* вклонився він знову Уляні й одразу притих, немов побачив у ній щось дивне.
— Що бог послав, діду, прийміть, а ночувати в мене ніде,— відповіла господиня сухо й дала жебракові скибку паляниці.
— Нехай бог вам, папі, відплатить,— зітхнув дід,— а мені б спочити хоч годиночку... Я з курми встану... А тепер от просто ступити не можу,— так підбив ноги й намучився в довгій дорозі.
— Рада б, та не можу,— розвела руками господиня.
— Та мені хоч би під лавою отут,— обернувся подорожній назад і зустрівся поглядом з Дмитром.
На обличчі його мигнув подіїв, він подався на ступінь уперед і тихо скрикнув: але ту ж мить схаменувся й знітився, похилившись па кий.
— Що з вами, дідусю? — здивувалася господиня.
— Та щось у ногу кольнуло... і в бік,— відповів розгублено подорожній.
. Почувши крик старого, солдат здригнувся і з розширеними очима став прислухатися до його голосу; коли подорожній збентежився, мова його втратила старечу хрипкість і зазвучала виразніше.
— Діду, звідки ви? — швидко підійшов до нього Дмитро й, узявши старого за руку, став пильно приглядатися до його обличчя.^— Ви впадете від утоми... ось тут присядьте та підкріпіться хоч чаркою горілки.
— Як бувало в лісі темної ночі! — промовив з усмішкою дід і міцно стиснув солдатову руку.
— Коли пташині гнізда дерли? — перепитав солдат.— Та найкращого сокола втратили...
— А сокіл або мертвий упаде, або до пташенят повернеться,— відповів старий тихим, але зовсім дзвінким і молодим голосом.
При звукові цього голосу солдат схопився з місця, нахилився до обличчя старого, і в нього з грудей радіспо вихопилось:
— Ех, живий бог — жива душа, а хазяйка — хороша! — скрикнув він на весь голос, щоб зам’яти хвилювання, яке прорвалося, і додав, стукнувши кулаком по столі: — Ей, хазяйко, чого ж ти каменем стоїш: піднеси лишень бідному подорожньому чарку, а то впаде...
— Та ну його!—сердито огризнулась Уляна,—На всякого пройдисвіта добра не настачиш.
— Порожня в тебе пляшка, чи що? — суворо зауважив солдат.—Не скупись та кріпись, а весілля почнеться, то й частування буде...
^ Ти здурів? — витріщила вона очі на солдата.
— Замкни на замок кухню; коли в курнику свій півень, то чужі бійку зчинять. А що, хлопці,— звернувся він до селян,— тягніть лишень п’яного та тікайте, а то дід ненадійний... умре, то всіх нас поцуплять і такого всиплять, що й за рік не висьорбаєш. Знаєте, які ці проклятущі комісії, бодай їм добра не було, скільки вони перемучили нашого брата! Тільки попадись у зуби виродкам!
— Кара господня! — простогнав білявий.
— Бодай вони виздихали! — вилаявся чорнявий і став допомагати п’яненькому землякові знайти двері.
(Продовження на наступній сторінці)