В такій тісноті Коцюбинському ще не доводилось бувати. Садівник улаштував своє весілля в кав'ярні До двох невеликих, з високим, у старовинному дусі. склепінням кімнат натовпилося сила народу. У садівника було багато знайомих і родичів. Стіни і стелі оздоблені прапорцями і клечанням. Прекрасні квіти, яких для свого весілля не пошкодував садівник, в'яли від задухи й диму. За столами не на всіх вистачало місця, і багато людей стояло за спинами інших. Прачка поруч Михайла Михайловича не витримала тісноти і сіла йому на коліно. Він зашарівся, зніяковів і спробував був поворухнутись, щоб поступитися місцем, але прачка не пустила його.
— Нічого, нічого, — умовляла вона, — хоч і тісно, зате весело...
Коцюбинський, не знаючи, що робити, подивився на Олексія Максимовича, що сидів проти нього не в кращих умовах, і зробив безпорадний жест.
А довкола й справді було весело. Співав соло лакей із синематографа, потім співали гуртом — і не погано. За спиною Коцюбинського старий візник танцював з дружиною. Для танців не було місця. Але завзятий танцюрист звільнив для себе клаптик, щоб можна було зробити бодай три кроки, і показував своє мистецтво. Народ підбадьорював його вигуками й оплесками. Дві мандоліни і скрипка не вгавали.
Старий селянин обносив гостей вермутом. На підносі повні чарки. За ним ходила дівчина з повною сулією. Найперше селянин підійшов до Горького. Олексій Максимович не відмовився, хоча взагалі ніколи не пив цього вина.
А прачка на коліні в Коцюбинського, далебі, почувала себе не кепсько й щебетала собі про молодого та молоду, її червоні руки миготіли перед очима Михайла Михайловича. Сусіди жваво реагували на її мову, і спочатку Коцюбинський сидів приголомшений під перехресним вогнем балачок. Потім почав прислухатися. Італійську мову він розумів, а люди його цікавили. Він глянув на Горького: того теж обсіли капрійці, і він, захоплений розмовою, відповідаючи сусідам, нахилявся то в один, то в другий бік.
Якась стара — не менше як дев'яносто літ — жінка раз у раз поривалася танцювати тарантелу. Поволі перебирала ногами в старих капцях, плескала в долоні і все викликала танцюристів. Її не слухали, але стара мала вперту вдачу і таки, нарешті, витягла в коло сухого-пресухого кравця й перекупку помаранчів. Потім до них приєдналися ще, і почалася, нарешті, тарантела. І всі раптом покидали свої балачки й оточили танцюристів. Навіть прачка не втрималася і пурхнула з коліна Коцюбинського до танцю, від чого він неабияк зрадів. Побоюючись її нальоту знову, він устав з-за стола й заховався в натовпі.
Стара жінка не переставала пританцьовувати й смішила всіх. Та й усі, що танцювали, були трохи кумедні в своїх європейських костюмах, які зовсім не личили до їх танцю.
Хтось злегка підштовхнув Коцюбинського. Він оглянувся. Олексій Максимович стояв за ним і показував на двох хлопців в національних капрійських костюмах, що ввійшли в коло і приготувались танцювати. Олексій Максимович захоплено милувався з високих, струнких юнаків. Та сама стара жінка, що викликала людей танцювати, тепер повигонила їх з кола. В коло ще ввійшли капрійці в своєму мальовничому вбранні, і почалася справжня старовинна тарантела, яку Коцюбинському довелося бачити під час свого відвідування острова всього раз чи два.
І музика немов змінилася, і екзальтований натовп неначе застиг. Миготіли перед очима то в блискавичному, то в спокійному ритмі пломенисті південні шовки, і то завмирав, то клекотав народ. Зворушений цим справжнім мистецтвом, Коцюбинський оглянувся, щоб поділитися радістю, на Горького. Олексій Максимович забув про все і, вражений, дивився на танок, його очі блищали і у високо піднесеній руці ледве курилася забута цигарка в мундштуці.
Потім, коли після танку вони вдвох покинули кав'ярню і поночі блукали стежками, поволі спускаючись до вілли, то довго не могли розпочати розмови. Сяяло нічне південне небо, ледве чутно пахли розквітлі дерева, і все це наче обминало їх зір і чуття. Обидва мовчки сумували за своєю батьківщиною.
Продовжуючи свої думки, Олексій Максимович промовив:
— Не знаю, чи скоро мені можна буде повернутися... Вам я заздрю, Михайле Михайловичу... Ви як перелітний птах — вам скрізь можна.
Він схвилювався, і Михайло Михайлович не вмів його заспокоїти. Він радив Горькому написати до знайомих: може, вони зуміють домогтися у впливових осіб, що йому гарантують безпеку в Росії.
Олексій Максимович безнадійно махнув рукою, вглядаючись кудись далеко в темряву.
— Нічого не вийде... Адже я сам за себе нікому не дам гарантії. Я державний злочинець... Боровся проти всякої мерзоти на Русі і буду боротися. Я непримиренний. Куди мені повертатися! Тільки друзів своїх підведу... Я підлягаю арештові і судові — значить, одсиджуйся, де можеш... А важко, дорогий Михайле Михайловичу, жахливо проживати своє життя у вигнанні, коли любиш над усе свою країну і свій народ...
На цьому Коцюбинський попрощався з Горьким у саду біля вілли. Як завжди, пішов трохи походити чищеними стежками. Було недосить тепло, щоб ходити в піджаку, без пальта. Він тремтів. Починався вітер — трамонтана. Можна було застудитись. Він не думав про це.
В будинку Горького на другому поверсі засвітилося величезне вікно. Він знав: Олексій Максимович читає в своєму кабінеті. Він теж не спатиме до ранку, але чи працюватиме він, як завжди?.. Певне, теж міряє кімнату з кутка в куток.
Одяг більше не захищав від пронизливої трамонтани. Але він уперто ходив під деревами, поспішаючи, немов боявся кудись запізнитися. Здавалось йому, що вже рік чи й більше він не бачив друзів, не дихав повітрям українського степу. В цю хвилину сама думка про лікування в далекім чужім краю здавалась мізерною. Все рідне, дороге серцеві — далеко, а він би пригорнув його до себе і... йому б полегшало... А як радіють вороги, що він десь залетів собі у вирій...
Потім Коцюбинський зайшов до своєї кімнати і ще на порозі в темряві відчув знайомий дух чебрецю Це він удень знайшов за околицею один кущик, припав до нього з радості, потім обережно зрізав ножем, приніс і поклав на стіл. Звідки, ким занесений сюди був цей чебрець з його України?
Він засвітив світло, схопив уже зів'яле, але ще більше запашне зілля і припав до нього.
Другого дня пароплавом з Неаполя приїхав чернігівець Якубович. Він спинився в готелі і незабаром з'явився до Коцюбинського. Він не був бажаним гостем. Вони були тільки знайомі. З Вірою Іустинівною Якубович був ближче знайомий ще з часів її молодості.
Знайомі, що приїздили на острів розважатись, тільки заважали Коцюбинському працювати, відривали його від робочого стола і думок. І нарешті його неабияк дратувала присутність тут, на Капрі, його земляків — поміщиків та багачів. Вони не дають йому спокою своїми листами, ще тільки вирушаючи в подорож. Потім приїздять сюди і домагаються зустрічей і прогулянок з ним. Вони не знають, де дівати свої мільйони, а він тут заощаджує навіть на листах, боячись перевищити встановлену вагу конверта, щоб не клеїти зайвої марки...
Але дружина в листах просила прийняти Якубовича і приділити йому увагу. Він і з собою привіз подібного ж листа від неї.
І знову довелося водити земляка по острову, брати човна, оглядати знамениті гроти. Якубович усім щиро захоплювався. А спостерігаючи захід сонця, зворушений небаченою красою, мало не плакав. Коцюбинський дивувався: він знав Якубовича як надто ділову, заклопотану своїми справами людину, далеку від будь-якого захоплення естетичним. І несподівано такі сентименти...
Свої тривалі монологи Якубович неминуче кінчав проханням познайомити його з Горьким, на тій, мовляв, підставі, що він без краю захоплений творами великого письменника.
Михайло Михайлович заперечував проти цього знайомства. Він знав, що, приймаючи багато людей удень, Горький часто примушений був над силу працювати ночами. Та й не бачив у цьому знайомстві ніякої потреби. Якубович настоював. Розв'язалося просто й майже мимо їх волі.
Гуляючи по садку. Горький побачив на балконі обох чернігівців і прийшов до них. Якубович був захоплений. Розмовляли про Чернігів, яким Горький цікавився давно. Через півгодини Олексій Максимович пішов і запросив Якубовича заходити.
Все ж деякі години залишалися Коцюбинському й для роботи. Кілька днів тому закінчив "Подарунок на іменини". Тепер приваблювали його образи Кармелюка, Довбуша, але поки що бракувало матеріалу. Вирішив улітку ще раз поїхати до Криворівні і потім засісти за народну героїку. Поділився планом з Олексієм Максимовичем і знайшов у нього гарячу підтримку.
— Це героїчна історія українського народу. Ось ви, Михайле Михайловичу, і нагадайте про неї народові... Адже герої майже забуті.
Чудової весняної днини розкішною яхтою раптом прибув Шаляпін. Разом з ним прибув мільйонер Терещенко — директор петербурзької імператорської опери. Він був киянин і давній знайомий Якубовича.
Весь гурт знайомих з Росії, що були на острові, швидко зійшовся в Горького послухати Шаляпіна, що був тоді саме в розквіті свого таланту і слави. Він приїхав всього на один день — побачитися з Горьким, який був з ним у близьких відносинах.
Терещенко жваво про щось розмовляв з Якубовичем, і Коцюбинський не без іронії подумав:
"Ще один земляк з України і, звичайно, теж мільйонер..."
Гурт людей зійшовся чималий. Шаляпін знайомив Горького з "Хованщиною", що її сам пробував ставити. Постава ця потім не користалася особливим успіхом. Але співав свої арії Шаляпін чудесно. Не розходились до шостої години ранку. О сьомій Шаляпін попрощався. Він співав в Монте-Карло і мусив поспішати.
(Продовження на наступній сторінці)