— В Чернігові зараз, певне, завірюха... А потім подумав і додав:
— Давно вам слід покинути Чернігів... Ми б допомогли вам влаштуватися добре в Києві...
Михайло Михайлович думав, що відповісти, його врятували дами, знайомі Леонтовича. Вони з'явилися біля їх стола, і Леонтович мусив запросити їх до компанії. Розмова вмить пішла в іншому напрямі. Дами скаржилися, що їхні чоловіки все частують їх телеграмами з Росії і відкладають через різні справи свій приїзд.
Потім хвалилися своїм успіхом: всесвітньовідомий рибалка-красунь Спадаро сьогодні катав їх на човні і вони навіть матимуть його фотографії...
Довідавшись, що Коцюбинський любить квіти, вони голосно зраділи і пообіцяли принести йому найкращих капрійських квітів, чим мало не перелякали Михайла Михайловича. Він сподівався після завтрашнього від'їзду Леонтовича почати напівзатворницьке життя в своїй кімнаті. Але все ж Коцюбинський був задоволений з прогулянки. Був чудовий день, дами без угаву цокотіли і немов становили бар'єр між ним і Леонтовичем, який багато про що хотів би говорити з Коцюбинським, але при сторонніх людях не міг. А крім того й безперестанку мусив відповідати на запитання дам. Він трохи нервувався, і одна з дам зауважила:
— Володимир Миколайович сьогодні не в гуморі.
З прогулянки Михайло Михайлович повертався в піднесеному настрої. Він не міг без сміху згадати знайомих дам Леонтовича, якому вони, самі про те не знаючи, псували останні години перебування на острові.
"Так тобі й треба,— думав собі Коцюбинський,— пильнуй своїх акцій та маєтків і не пнися в громадські діячі і митці..."
В той же день Коцюбинський написав листа дружині і просив якнайшвидше надіслати закладну Леонтовичу. В нього були давні борги, яких він і досі не спромігся повернути.
Часто вечорами збиралися в Горького. Приходили Прахови, Бунін з своєю вродливою дружиною, Ганнейзер, зрідка П'ятницький. Звичайно, бували й інші, що часто приїздили сюди, щоб побачитися з Горьким, Одного разу приїхала навіть ціла велика делегація вчителів. Михайло Михайлович знайшов серед них людей з України. Ці люди добре знали його твори, але особисто ніколи його не бачили і не сподівались зустріти свого улюбленого письменника на Капрі.
Прибула новина — "Сашка Жигулев", роман Леоніда Андрєєва, модного і винятково популярного письменника в ті роки. Вирішили читати разом. Сходилися в Горького у вітальні і читали по черзі. Але роман нікому не сподобався.
— Слабко... Погано, наспіх зроблено... — висловив думку Коцюбинський, — Андрєєв продовжує давати недоноски.
З ним погодилися. Тут андрєєвщина ніколи не була в пошані. Нові оповідання Буніна, прочитані автором, були приємні. Сподобалася "Хорошая жизнь".
Часто сходилось цікаве коло літераторів і читалися свіжі художні твори. Два вечори читав Олексій Максимович, і Коцюбинський писав до дружини захоплені відгуки про ці вечори. На острів приїздила і літературна молодь. Слухали й її. Приїздили видатні літератори, надходили газети, журнали і всі книжкові новини. Часто пізньої ночі, коли небагато залишалося вже й до світанку, Михайло Михайлович, хоч переживав часто безсонні "нічниці", виходив у садок і бачив у вікнах кабінету Горького тьмяне зеленаве світло. Олексій Максимович перечитував гори газет, книжок і творів, надісланих йому молодими авторами з усієї далекої Росії.
Острів збирався святкувати Різдво. Знайомі посилали один одному подарунки, квіти. В Горького, якого добре знали капрійці, всі столи були заставлені подарунками — вином у великих і малих пляшках, фруктами, квітами, оксамитом місцевого гаптування, вишиваними ляльками, перснями, підсвічниками, серветками і т. п. Коцюбинський засумував за різдвяними українськими ночами. Він теж одержав від якихось невідомих людей чудовий букет троянд і фіалок. Невідомі люди поздоровляли його. Напередодні Різдва вночі на віллі зійшовся постійний гурток знайомих. Пішли гуляти по місту. Михайло Михайлович писав про цю прогулянку своїм близьким до Чернігова:
"Ніч тиха, зоряна, тепла, святочна ніч. В костьолі повно людей, шість ксьондзів ревуть, органи грають оперні мотиви, а серед богомольної публіки в церкві бігають маленькі собачки та вичісують бліх. Вже як. ми йшли до церкви, гори тріщали від петард, які щохвилини вибухали вогнем. Тепер на самому порозі церкви стріляли петарди, і дим од них влітав до церкви і мішався з димом кадильниць. По дванадцятій служба в церкві скінчилась, і публіка висипала на площу... І тут тільки почався справжній парад. Хлопці почали пускати петарди і всякі тріскучі вогні. Летить така петарда в повітрі, тріскає над головою і, окружившись вогнем, наче золотими кучерями, падає на землю, крутиться і стріляє, наче з рушниці. Діти біжать на вогонь, топчуть його ногами, лізуть у саме пекло — а над ними летять уже сотні петард і стріляють між публікою так, що лякають жінок, та й чоловіки тікають. Дим устилає площу, вона вся в вогнях, дихати нічим і ґвалт стоїть неможливий. Вже не сотні, а тисячі, може, петард вибухають у повітрі. А під ногами, серед вогню і диму, мелькають тільки чорні силуети дітей — здається, що то не забава, а справжня війна. Усі веселі, щасливі, у мужчин в петельках квітки, а дами з букетами. Збоку чуєш серед неможливого ґвалту якийсь безпорадний голос російського обивателя; "Ах, боже мой! и ни одного городового".
Така забава триває цілу годину. Тріщить площа, стріляють гори, а зорі над ними такі великі, наче ракети. Врешті з вузенької вулички, з склепіння, як з катакомби, показалася процесія: цілий ряд ліхтарень на довгих палках, за ними йдуть "дзампаньяри" (пастухи з Абруцци) і грають стару, як християнство, пастораль-новену на своїх старовинних інструментах — козі і дерев'яних дудах. На ногах постоли, високо по нозі перев'язані ремінням, чорні плащі, голови без брилів і сухі, суворі обличчя. За ними маленький кучерявий хлопчик несе повний квіток кошичок, а в ньому лежить гола дитинка — Христос, звичайна лялька. Над хлопчиком несуть круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою, а далі з співом іде публіка.
Переходять через площу, серед диму і тріску петард, і щезають у церкві. За півгодини з другої вулички виходить ще одна, більша, процесія, з ліхтарями, свічками, музикою й співом — і тільки та різниця, що Христа несе не хлопчик, а найстаріший на Капрі столяр, що грає роль Йосифа. Ну, думаю, добрі порядки: тут цієї ночі діва Марія народила двійню. Але ходжу за процесією по вулицях, і мені весело. Думаєш: яка це все старовина, старіша ще за самого Христа... Колись люди носили отак ідолів, потім Христа. І почуваєш себе одною з ланок великого кільця людського життя".
Вдень на віллу з'явилися музиканти: високий, сухий перукар, крамар, рибалка й одноокий візник. Вони прийшли в гості до Горького. Мелодії їх квартету добру годину не вгавали на віллі. Пили вино, співали, потім грали й співали.
Новий рік зустрічали в Горького. Читали нові твори. О дванадцятій годині пили шипуче вино й поздоровляли один одного. Олексій Максимович обіймав Коцюбинського й бажав йому нового року, повного щастя по вінця. Михайло Михайлович був зворушений. Він бажав бодай ще один раз приїхати сюди, на цю гостинну віллу, і не був певен, що йому пощастить... Раз у раз більшого ремонту вимагало його серце, по-старому не розв'язані залишалися життьові вузли і немов нічого не ясніло в його чернігівській самотності...
В кишені лежав свіжий лист від Марини з такими ж побажаннями, які чув він допіру за столом. Від листа немов струмувало тепло і невидне для інших проміння.
Вранці він писав їй:
"Доброго ранку, моя люба. Цілую. Я зараз побачив тебе так яскраво, до ілюзії. Ранок. Ти допіру встала і йдеш до їдальні в білій ранковій блузі. Ти така свіжа, рожева від сну. Дивишся на мене тим особливим твоїм поглядом, що так чарує мене, і підставляєш обличчя для поцілунку. Нам весело. В мені так і співає щастя.
Як я тебе люблю, який я щасливий, що ти моя, довгождана, єдина, сильна і хороша любов моя".
Такою вона була уві сні. Потім він думав про її листи, то бадьорі, повні надій, то пройняті сумом І безпорадністю. І розумів одно: в неї багато бажань і почуттів, та мало сили і життьової науки.
Часто Олексій Максимович заходив до Коцюбинського, і вони разом ішли гуляти по острову. Відвідували знайомих, прогулювались човном по затоці, ходили берегом і збирали квіти. Іноді в словах Михайла Михайловича, що був здебільшого веселий. Горький ловив відтінок суму і пригніченості.
Якось, гуляючи на березі, вони дивились на рибалок. що метушилися біля волоків. Михайло Михайлович був веселий і балакучий. Він навіть виглядав здоровішим і. здавалося, не мав на що скаржитися. Підійшли ближче до рибалок, що голосно гомоніли між собою. Здалеку, з другого гурту рибалок, пролунав одинокий вигук, що повторився кілька разів. Коцюбинський перестав розмовляти і почав прислухатися. Вигуки припинилися, а він все ще стояв на місці і чогось чекав. Потім вони пішли далі, але Коцюбинський мовчав і щось обмірковував.
— Я знаю, Михайле Михайловичу,— промовив Горький,— ви почули в мові рибалок слово, що нагадало вам подібне ж українське слово, і тепер ви над цим думаєте...
— Так,— відповів той,— я це почув... Чудно... Воно нагадало мені про український степ...
Потім усю дорогу він більше мовчав і був зосереджений та замкнений. Олексій Максимович розумів: його друг раптом засумував за своєю Україною...
Тепер Олексій Максимович ще частіше заходив до кімнати Коцюбинського, запрошував його до себе. Вони розповідали один одному докладні плани своїх творів, над якими почали працювати.
(Продовження на наступній сторінці)