— Еге! захотіли ви! — каже Мася. — Я що іншого, а ви попадя. І на кулаку виспитесь, аби тільки свині часу дали.
— Ще-сь, доню, не спіймала бога за ноги! Дай тобі, боже, й на цім світі рай; та як така будеш, то недалеко виїдеш.
— Ну-ну! розходились? От іще татуня спом’яніть! — озвалась Мася з фуком.
— Отже й спом’яну; та що? Бо покійні таки й кажуть було, що як зближиться анцихрист, то люди будуть запопадливі такі, як ти, доню! і встане дочка на матір, як ти, доню!..
— Ну-ну! годі вже! Йдіть отам свою Теклюню навчайте, як попа заплітати; а я обійдусь і без вашої науки.
— Доню, доню! Бог з тобою! — заговорила мати й вийшла до Теклі, що плакала в другій хаті. А Мася подивилась по кутках, чи нема ще чого взяти, й казала вже свому козакові зав’язувати що в простирадло, що в килимки, й виносити на віз.
— Не плач, доню, — вговорювала мати Теклю, — все це споконвіку богом назначено. Покійні татуньо все це знали й нас, дітей своїх, научали, а я вже тебе буду. Не плач, доню! Бог не без милосердія, козак не без долі.
— Будьте здорові! — каже Мася, прийшовши до їх.
— Хай тебе бог благословить! — озвалась стара, перехрестила її і свяченою водою покропила. Текля стояла мовчки. От Мася й до неї приходить: "будь здорова!" — каже. — Й поцілувались. Випровадили її хлібом-сіллю аж за ворота й довго дивились на ту куряву, що стовпом ставилась за бричкою. Кулинський жив у лісі, то й Мася туди поїхала.
VI
Вже й того сумно було в хаті, що зостались без Масі тільки вдвійзі — мати з дочкою, та ще й разом після весільного гомону, після її цокотні; а то ще й остались після відданиці, як після татарви; то й плакати б уже. Одначе ж не плакали, а обидві взялись попрятувати тощо, й мовчки збили такий копіт, наче по хаті сто гусей літало.
Довгенько їм наче чогось бракувало: чи обідати сядуть, чи вечеряти — все наче когось нема. Й мати не раз загиналась — замість Теклі Масю звала, й зітхне: — О, — каже, — десь моя доня-голубка мене згадує… Як то їй на своїм пануванні, що все погорджала попівським станом! — І почне молитись: — дай, боже, щоб була багата, як земля; здорова, як вода; велична, як хліб святий! — І Орися її згадувала. Ця думала: — чи так же їй, як мені? — Тільки тій сходило, а цій не миналось: чи зітхне вона, чи сльоза покотиться —Тимоха й вчепиться: — чого зітхаєш? чого розрюмсалась? Ти молиш бога, щоб мене спрягло, як з лука!.. — Та почне відговорюватись, то слово по слову та й до товчеників доходить. Замовчить небога, то він: — ти мовчиш, погорджаєш, говорити вже не хочеш! — І товче. До того дотовкся, що вже не Орися жила, а тінь її ходила, що на лаву, та руки зложи, то від мерця не розпізнаєш.
— Доки він буде знущатись над тією безщасницею? доки збиткуватись? — гула громада, та тільки в оренді або де на самоті, щоб до попа й чутка не дійшла, бо попотупкаєшся коло його на случай якої оказії та й кишеню потрясеш. До живого нікому не доходило: чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить, — тільки бідній матері допекло.
— Доню моя, безталаннице! — говорила вона, — гірка твоя доля нещасная! Тільки й добра, що-сь попадя; та що з того, що одна в селі, коли добра ні на пагність (ніготь), супокою ні на часиночку! — Й заллється гіркими сльозами. — Втопила я тебе, доню! згубила твій вік молодий!
При Тимосі ж не сміла, а так де без його — чи між солодьчанами, чи в себе прилюдно, чи й на стороні— не таїла свого гріха, а її лиха.
— Чого ви його боїтесь? — каже було Антосьо. — Хіба він що? Що архирей йому дядько? — Овва! проте він задрипанець! проте він головоріз ще й п’яниця.
— Добре тобі спинатись, — озветься мати, — а мене попоб’є і пропало.
— А ну хай попробує! то турнуть з прихода, аж заторохтить!
— Та бо неслава, синку!
— Та що з того, що неслава? Якби й не вертався! Та в мене є знакомі в консисторії, то так очі замию, що й з свічкою його не знайти.
— Та що можуть консисторські блохи без архирея?
— Є чутка, що цього візьмуть від нас.
— Коли б бог милосердний! може б трохи присмирів, хоч би й без біди; бо що ж? — Всі будуть нас винуватити, а ніхто не скаже: було за що, то й ускаржались. А він все-таки поб’є і очернить до того.
— А нехай попробує; то я — не я, коли по волосинці не вискубу йому оту рижу бороду.
— То-то ж оскуб-єсь, як вигнав мене з обійстя!..
— Тоді було що іншого, а тепер я богослов.
— Дурнослов ти, а не богослов! — підхопила Текля. — Хіба він подивиться на твоє богословство! Й він же якийсь… кончивший! От зачепи, то й тобі достанеться, що й додому не донесеш, та й по дорозі не розгубиш.
— Нехай тільки зачепить! —…Коли б хоч приторкнувся! Не дурно в апостольських правилах поставлено: "біяй вєрнаго ілі нєвєрнаго да ізвєржеться".
— І поб’є-таки, не то приторкнеться, і не ізвєржеться! Хіба ти не знаєш попів, що б’є, аж розкривавить, і йому ніхто ні слова, ні півслова. Не такий тепер світ, щоб за правду стояти. Тепер неправда з панами в світлиці й всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу.
— Тільки сорома наберешся, — додала мати, — бо ти гірш другої баби.
Колупнуло Антося за серце: як-таки — я, богослов, і гірше баби! Отже докажу, що не гірше… — І з цього часу явно став проти Тимохи, чи вдома, чи в гостях; чи прилюдно, чи на самоті — прости й ріже. Тимоха подався, притих; мати і взяла собі в голову, що Антосьо важнюща персона, коли й Тимоха проти його нічичирк; і думає, що Антосьом можна залякати Тимоху, як плачущу дитину дідом, чи чим другим. От раз в перепалці й різонула Тимосі:
— Ви бушуєте, поки нема мого Антося, а хай-но приїде, то дасть він вам гарту!
— Хто? Хто? — з гнівом закричав Тимоха, — твій Антосьо? Ха-ха-ха!
— Засмієтесь ви на кутні!
— Ха-ха-ха! Такой дурак?!
— Хто дурак? Антосьо? Та ви й устілки його не варт з цілим своїм родом, поганцю їден ходиш!
— Який я поганець? який? який? говори, стара відьмо! — з гуком присікавсь Тимоха.
— Отакий-таки поганець та й годі! Маркитан! вилипон смердячий!
— Бить буду! — почав Тимоха.
— Ось на тобі! — дала попадя дулю.
А Тимоха по руці, та: — матери поднеси! — каже.
— Моя мати у гробі, а я тобі на лобі…
— Батьке своєму.
— Твоєму в бороду, щоб не здох з голоду.
— Зажму тебе эту пасть собачью!
— Ось на тобі й ще! — дала стара дулю другу. Тимоха й знов по руці. Стара ще дулю; Тимоха по руці, — й знов так: стара дулі тиче, та руки хапає, мов "у лапки" граються, а Тимоха руками махає, як би попасти по руці; та не мігши, бо стара справна була, ляснув по щоці, аж луна пішла й мазка бідну обмила. Тут би подивитись та полюбуватись!.. Обіруч уп’ялась теща зятеві в бороду, кров ллється, аж по землі стигне — всі груди обом окровавила; а зять розведе руки, що сила стає, і що сили має — так і гріє стусанами під ребра.
— Ґвалт! — почала стара, аж дренчить голос, — убити хоче!.. ґвалт!..
— Та годі вам! чого ви зчепились?! — вмішалась Орися (Теклі давно в хаті не було: умкнула, як тільки завважила, що до сварки дійде). Це діялось в гостях у старої, то Тимоха й гукнув на жінку:
— Прочь домой!
— Як ти смієш мою дитину з моєї хати виганяти? — плачучи й мішаючи з ґвалтом, закричала Люборацька.
— И тебя выгоню!
— Не смієш!.. ґвалт!
— И смеяться не стану! — И все стусанами: — вот тебе! вот тебе!..
— Ґвалт! — кричить стара. — Ти думаєш, що як архирей тобі дядько, то ти й вбивати можеш? Убий! убий! в Сибіряку запруть!.. Там вже не один з твоїх родичів золото копає, то й тебе туди ж попровадять!
Почувши ще й це, Тимоха рясу з себе, щоб не заважала, та толі вже як махнув під бік, то стара й зуби стяла, лиш кевкнуло. Кинулась Орися матір відірвати, а Тимоха чим запопаде, тим і верне; й горшками й мішками; й ногами товче, й кулаками гатить. Підняла крик Орися: — Рятуйте, хто в бога вірує! убив маму, ще й мене хоче! — Вже давно стояло попід вікнами півсела хлоп’ят, там одна-друга молодиця, — мабуть, подивитись, чи й попи так б’ються, як і всі грішні, — стоять, ахають охають, приказують: — Ох, лишко! так і мій! як ударить, то сама чую, що чуточку гірше, то й душа вискочить.
— Та де там! — друга каже, — цей, бач як, а твій не б’є під серце. І мій — що який уже, та й то не б’є проти серця!
— А мій то не зважа!..
— А я від свого й дитиною не закриюся…
— Тільки без крові обходимось, — каже ще якась. Спокійнесенько роздебендювали молодички, й роздебендювали б, якби хлопці не підняли ґвалту. Тоді молодиці в розтіч і на їх місце прийшли чоловіки паніматок рятувати.
Вже здавна громада гула на Тимоху, а тепер і кури закричали.
— Що за приклад для наших дітей, — кажуть, — коли сам панотець таке витворяє! Що він розходився! Цього й слихом не слихати, а прийшлось видом видати.
(Продовження на наступній сторінці)