— Цссс, — каже інспектор. — Только что из-за туалета!
— Виноват, — озвавсь Антосьо, — заспав. А в душі йому, як в Камчатці, аж дрижки скачуть.
— А как тебя звать? — питає інспектор, уже наготовивши "книгу живота", себто те шпаргалля, куди помічав, кого де зловить. Так звали й семінаристи. В семінарії класовиків чимало, то інспектор мало кого зна, і кожного питає: "а как звут?" Хіба вже на словах з ким добре познайомиться.
— Люборацький, — каже Антосьо.
— Антоний? — пита інспектор, докопавшись до його.
— Антоний, — каже цей.
— Э-ге-гe! — заговорив далі інспектор, — да ты сегодня трубку курил в классе?
— Я? — каже Антосьо, мовби здивувавшись, — трубку курил? да еще в классе?.. Вы же сами изволили заметить, что я только из-за туалета. Я только в класс иду, — каже далі, стенувши плечима, — а здесь уж курил! Это верно кто-либо другой…
— Постой здесь, — каже інспектор, а сам пішов у філософію і питає: — был Люборацкий в классе?
— Нет! — кажуть йому. З там і вернувся, тільки спльовує з серця, шо такий звірок з-під носа умкнув.
— Ступай! — каже далі Антосьові, — постоишь там у порога.
— Постоять-то я постою, озвавсь Антосьо, — но вытрите, что будто я трубку курил…
— Ну уж! — заговорив інспектор, витираючи, що знав в "книзі живота", — ну уж! поймаю я в свои руки эту синюю шинель! — Не спіймаєш! — дума собі Антосьо; а інспектор каже йому: — ступай!
Поклонивсь хлопець і пішов, думаючи: — чорта із’їси, що я тобі й коло порога постою! З цим увійшов і в клас.
— Що ти там так довго розмовляв з інспектором? — питають його.
— То він розпитувався, де я був, — каже Антосьо, — а я кажу, що в такого-то пана генерала. Він не вірив, а я доказував.
— Чого ж він приходив питаться, чи ти був у класі?
— Так собі, — каже Антосьо.
— Як то так собі?
— То… — хотів щось збрехати Антосьо, та прийшов професор.
На переміні допитувались браття, чи він же знайомий з тим генералом.
— А як же, — каже Антосьо. — От такий-то граф мене рекомендував.
— Бреши лучче!
— Не вашого роду, — каже, — щоб брехав. А не вірите, то й не силую; мені все одно. — І почав учитись.
— Що за диво оцей Люборацький, — думали собі його соучні. — З ким не зарви, все знайомий, все дружить; а тобі хоч би з собакою якою подружитись, так і то не вдасться. Тьху! чорт його зна! А такий же семінарист, як і кожен… — Другі думали: та й гладко ж бреше! — а проте й цим заздрісне було, що в Антося стільки знайомих.
Як виходили з класа, інспектор на дверях стояв, виглядав синьої шинелі, та всякі були, а синьої нема. Антосьо ж ще на переміні казав тому не виходити, поки він бурноса не віддасть; і як виходили з класа, то пройшов мимо інспектора в бурносі, а опісля подав йому крізь вікно.
Відоме діло, що синій шинелі не їсти було хліба після цієї штуки. І не їла вона його: Антосьо, взявши її крізь вікно, пішов улицями та проулками, та на тандиту; додав скілька карбованців і взяв шинелю на славу.
Отак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом, і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди втреться; начальство хропло, пазурі гострило, та не могло нічого вдіяти, бо не вловить; панотці тільки поцмоктували: — От дав бог дитину! От дав бог зятя!.. — І звернули до його за проповідями: — вже будьте ласкаві! — просять. — не відкажіться. А я вам гостинчика привезу й могоричу поставлю; на таку-то неділю мені "слово" напишіть. Я й сам міг би, — каже, — та часу нема, ні чорнила; до того таки хіба квиток пишучи до шинкаря, щоб дав горілки на борг, держиш перо в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь. То будьте ласкаві!..
— С моим большим удовольствием! — відкаже Антосьо. — Навіть без гостинця.
— То де вже без гостинця! — озветься панотець, — коли хочеш алілуї, то руку вгобзи.
Засміється Антосьо: "го-го-го!" Засміється панотець: "га-га-га!". Як де, то й паніматка підсобля: "ги-ги-ги!". Часом то й панянки: "гм-гм!" І панотець, як у гору впреться, а Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого з умілих; — напишіть, — попросить, — слово, чи бесіду, чи що, будь ласка! Тут один панотець, добряча душа, просив. І сам, — каже, — і міг би, та часу немає. Будь ласка, напишіть! А я вже могоричу за те на славу!
— Добре! — озветься той. — А ви ж мене возьмете туди з собою?
— С моим большим удовольствием! — відкаже Антосьо. — Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб — не угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні пришлють, що не встигнеш; або духу не ставало — ану ж, думаю, ще й налає!
— Та за що тут лаяти? Хіба я з тих, що й алгебру вчать? Ні, брате, я не з тих, щоб гриз книжку, як заєць щепи.
Засяде сей на скільки ночів; Антосьо купить свічок, поставить для духу з півока; й проповідь як виросла.
— Ану, горобчику, перепишіть мені оцю штучку, — попросить тоді Антосьо якого ретора. —Я вам тютюну за те.
— А дасте ж? — питає ретор.
— Чому ж би я не дав? — озветься Антосьо. І прийде ретор, пише. Антосьо йому поставить тютюн з коробкою, булку, ковбасу, й на кінці дасть цілого півфунта тютюну, та ше й попросить послухати, як гратимуть.
— Спасибі! — відкаже ретор, позираючи на заробіток. — Як буде треба, то й ще кажіть. — І піде, думаючи: — Ото наслухаюсь музиків!
І всі спокійні: Антосьо чи сяк, чи так, а встатчився в слові; панотець має проповідь, ретор —тютюн, а богослов, що писав, учти жде й діждеться. А там ще й на празник абощо загримить з Антосьом в гості на село. І не нарозказується опісля, які дива там бачив; а панянок яких! чудо-пречудо! Як балака, то наче бісером сипле; співа, як соловейко; хороша, як схід сонця, а добра-добра, як янгол!
— А все-таки нема луччої, ні кращої, як моя Галя! — подума собі Антосьо. — О! моя голубочко! — каже сам до себе, мовби це її голубить…
Невиданське діло, щоб семінарист так довго не забував коханої! І Антосьо само-собою забув би її й тепер, як в реториці забув, якби не надало йому оту молитву видумати: молившись, щораз згадував дівчину і дав серцю волю, — то закохання росло та й росло й годі не знало. Далі спіймав він угрина з картинками й знайшов таку панянку, як Галя — точка в точку, тільки не так убрана. От і купив він її і оправив, і повісив над кроваттю та й лежить, було, дивиться, аж забудеться. Ніхто з камбраття й не завважав, бо Антосьо сам жив; а хто був вхожий до його, то не здогадувався, що воно значить, що Антосьо дивиться-дивиться на картину й кинеться цілувати. А він витер німецький підпис і підписав: "Галя", та й милувався. А ще був тільки філософ. Та не вік дівці дівувати, — пора й перестати, і Антосьові не вік вікувати в філософії.
V
Мовби на крилах полетів Антосьо додому, як розпустили уже на вакації; в дорозі і горілкою візника підпоював, і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться: — чого помалу їдеш? Як же йому й не гонити? Там дівчина-зірка очі видивила, виглядаючи, — жде не діждеться, аж змарніла перепілочка. Бачився він з нею й прошлими вакаціями, й різдва не минав, ні великодня; та хіба не довго ждати три місяці? І день і година роком стане; а то ж то три місяці! Пожди, будь мудрий, й не май гадки про побачення!
Що то вже було радості, як побачились небожата! І не сказати. На Поділлю й тепер в звичаю цілувати панянок в руку, а тоді можна було й на коліна взяти; то ніхто не дивувався, що Антосьо поцілував Галю в руку. А вона аж скипіла. І він, неборак, як попав руку в руку, то й довіку не випускав би. Якби приросла, то ще подумав би, що бог щастя послав. І так поцілував, як тільки міг щиро — найщиріше; дівчині аж наче якийсь мороз пішов поза плечі, й мовби вітер повіяв в грудях, і серце тьохнуло. І йому тьохнуло воно, тріпнулось; і так любенько стало на душі, так гладенько та солоденько!
Пішли старі про Кам’янець розпитуватись, про урожай, а молоді якби могли крізь землю пройти, щоб там притулитись, поголубкатись, то ні мінути не ждали б. І таки діждались тієї доби, що остались на самоті: о. Олександр, Галин батько, пішов на тік, бо снопи привезли; паніматка до льоху пішла по огірки для робітника на полудень, а о. духовник — вже другий місяць на сході був, як зневаживши сей світ, на той перебрався. Оставсь Антосьо з Галею — самі-самісінькі…
Щаслива в бога та людина, що має сльози тугу виливати, та та щасливіша, що має серце серцю до розмови, що має пару собі до любові; що долю й недолю має з ким ділити, — що болить одного, й другого болить. Щаслива в бога та людина. І на душі легко та тихо та блаженно, як в божому раю. Щасливий був Антосьо, щаслива й Галя, хоч вони й не балакали з собою. Та що там і казати, де одному за другого все відомо, що тільки знати хочеться; а що навкруги діється, до цього діла, як до того листочка, що вітер поніс. Блаженствували, голубкаючись! Та хай же собі блаженствують, а ми подивимось трохи назад, — на Масю оглянемось.
(Продовження на наступній сторінці)