— А який чорт знає, що ми не рускі, а українці?.. Я за руского царя воював, чин носив, татарами командував. Дід наш польських харцизяк, що збунтувалися, по лісах косою витинав... Звідки я мав знати, що син мій має за Україну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно! Ми ось бунтуємо! Може, там і є яка власть, що думає добре, а хто її в нас бачив чи знає? Чому ніхто не покажеться, не скаже: народе, чорте, бісе, чи як там!.. Так і так. Ми от, мовляв, задумали царя і Росію збурити, а на їх місце Україну встановити. А після розкажи все честь честю про ту саму Україну. Кожний, і такий і сякий, мусить знати, за що воювать має. А не отак на галай-балай...У країна! Україна! А яка Україна, що за Україна, звідки Україна!? Здраствуйте вам... Ось ми за Україну, мовляв. Добро пожалувати, будьте з нами, бо ми так само говоримо, як і ви... Мало хто сьогодні не так само, як ми, говорить... Нє, нє... Це ще не все.
А от із цієї книжки видно: царі й королі гризлися за наші землі, а ми їм помагали. От і так. Але царство наше, царство руске знали ми всі і в душі носили його. Осьдечки Хмельницький Богдан до царя московського царство руске прилучив і я сам у Києві бачив його пам’ятник. На баскому коні, ніби на небо виплигнути хоче... І на пам’ятнику виховано:
"Єдиная неділимая Росія". От що... А я ще, як в Якутському полку старшим унтер-официром служив, не раз бачив: не єдино неділимая. Кацапи були кацапами. Ми хахли — хахлами. Татари, яких я сам учив, татарами. І раз Хмельницький управляв нашим краєм, значить, він був наш князь рускій, що до Московщини зі союзом пішов. От як... І Московщина, як з цієї книги бачу, союз зламала, землю нашу в пустиню обернула, ім’я наше собі присвоїла, а нас назвала хахлами — значить, кінець. Значить, нема більше дружби. Значить, ти мені, а я тобі вороги смертельні і нічого нам не поможе, хіба брань войскова!
А за той час, потайки від народу, край наш Україною став. Хто знав про це? Співали ми: повій вітре на Україну... Але то десь там далеко земля та лежала... Так звалась вона. Сьогодні, видно, все так звати хочуть. От як... А власть українська, може, зараз і є в Києві... Але в нас ні... У нас ще Росія. Ніхто у нас не пройнявся Україною, тому і не диво, що ми бунтуємо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора і все... Хіба ти не бачив, скільки книжок розкидали між людьми оті-о, що революцію повели... А що ж українці? Чому нічого нема?..
— Є,— каже Володько.— Он і Захар знає. У семінарії "Просвіту" роблять. Хуру книжок привезли...
— Мало! — різко і твердо заявляє Єлисей.— На Дермань не хуру, а сто хур треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папір, а книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повинні між люд пустити. Скажім, хто не знає читати... А є такі,— взяв книжку і скурив. А живе слово всіх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..
— Сам він усього не може робити. Стільки міст, стільки сіл,— пробує захищати Петлюру Володько.
— То... Хм... Сам. Сам ні. Наказ треба дати. Послати когось. Мало горлаїв?
Дивним став Єлисей. Він ніби сам на себе сердиться. Книжку цупко тримає у правій руці. Він сердиться, що все так ніби просто, а ніхто як слід не зробить. Чому, мовляв, нема ніде чоловіка. Сказав так і є так.
Не бере цієї ночі сон. Усі знають, що діється сьогодні на світі. Володько довго вичікує, поки дядько піде спати, щоби скористати з його таємничої книжки. Нарешті до справи втручається Одарка. Вона сердиться:
— Старе дупло, а вічно з отими книжками носиться. І нащо воно тобі?..
Хоч це відноситься до Єлисея, але ж йому не догаряє, бо це не первина. Як розтолкуєш "їй", що значить книжка? Де є таке слово? Чи ж зрозуміє вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами жінка, що поза тим існує величний світ — вширінь, вдовжінь, взад і вперед, на безліч віків і верстов... Що в тому світі живуть люди... І люди творять історію, вбрану ось у цю купку пов’язаного паперу. Візьмеш його, піднесеш під ніс і твій короткий погляд стає безконечно довгим. І відкривається перед ним страшна картина, подібна на страшний суд. І чуєшся ти великим судією з насупленими бровами, бо серце твоє болить — чому так, а не так, сталося? Береш вагу, кладеш на терези добро і зло й бачиш безліч зла і так мало добра. І думаєш: ні. Далі так не сміє бути. Моя мудрість — велика мудрість. Я зроблю так, як сам Бог хоче. Перед моїми очима тисяча помилок, які я розумію, відчуваю і які напевно тепер обмину. Предки! Я болію вашими хибами, але я благословлю вашу відвагу, з якою ви їх робили, щоби показати мені, як їх обминути.
Єлисей думає. Після кладе книжку і виходить надвір. Поки вернувся, Володько вже заволодів книжкою, відхилив першу завісу до входу її великого світу і захлинувся ним. Увійшов Єлисей. Постояв коло Володька, а після каже:
— А знаєш... Коли вони збиралися, сам радів. Треба ж нам твердої влади. А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвір, щоби послухати на Здолбунів... Чорна ніч і тихо. Шкода, що вони пішли туди. Вони ж пішли, щоби покласти на наше село і на наш люд вічну пляму ганьби... А хіба ж це справедливо?.. А хіба ж наше село не ліпше зі всіх сіл, що є навколо? І як то так?
Ці питання заскочили Володька, Як на них відповісти? Він подумав і сказав:
— Може, то тому, що тут стрілося дві сили. Сила порядку і сила непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Оті матроси... Самі ж ви сказали, що Сергій все знає, бо він усе бачив. Він бачив хтозна-що. Він усе торочить про Лєніна і Маркса. Ви ж чули. А хіба ж наше село це потребує? Село хотіло твердої влади... Правда ж? А Каміняка з Корнійчуком Маркса. Дурні дурних пізнали і пішли валити Петлюру. А Петлюра... Хто знає, хто він... Але, що він не поміщик, це відомо. Він за Україну і все...
— Бо він сам винен... Сам і більш нічого. Я це казав, кажу й казатиму! — сердито з притиском зазначив Єлисей.— Раз берешся за діло, то роби так, щоби пальці твої на всьому видно було. Щоб усі чули, що ти господар. З нашим народом усе можна зробити, але треба руки... Хіба не знаєш, як твій батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст — все розповзалось. А взяв у жменю віжки, закрутив на п’ястук і поїхав. От як треба.
Після цього Єлисей ще раз сердито спльовує і відходить до кухні, де під бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на бік, щось бурмоче під ніс, лається.
А Володько пішов у книгу. До нього заговорив його вічний голос, голос бажання знати. Кожна картка це ступ у невідоме. Він читає і бачить перед собою стару Україну. Степи, луги, праліси, дикі трави. Це рай, повний звіра всякого, повний меду і квітів запашних. І ходить у тому пралісі чоловік, що зветься козак. У очах його далечінь, за якою не бачить того, що перед ним. А коли гляне в землю — забуває, що, крім цієї плямки, на якій спинилось око його, існує великий мир навкруги.
Ніхто не взяв козака за свого і ніхто не випустив його з рук своїх. І так тягнулось літ триста.
Ще оповідає Володькові книга про царства та королівства. Встають в уяві якісь, не то хижі, не то дикі царі. Набубнявілі сірі очі дивляться в чорну безодню, де плач, муки, слизька пліснява здовж і вширш безконечної тюрми. Сатана по ній верхи на дикому огирі гасає, топче погнуті спини своїх підданих, січе живі голови сатанинським мечем. І ніхто не вирве з його рук влади, бо за ним диявольські, закляті великим прокльоном, легіони. Вони такі ж безоглядні, як смерть, і рятунку від них нема нікому.
Володько бачить ще королів. Ніщо в світі не може бути більш бундючне, зі закопиленою навмисне для показу губою, ніж ці безкості постаті. Вони сходять угору і вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дійсності є звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя. І це якось так дивно виглядає, ніби в комедії. Кунтуші, лемент, штучні слова, штучні постави, штучні рухи. Одна, друга, третя дія і падає завіса. Все зникає, тільки лишаються спогади, ліси, повстанці, дивна мова, химерна тінь, чи світло, що час від часу вибухне і згасне.
Далі Володько все знає сам. Знає імперію, що все під себе взяла: і короля, і козака, і самого сатану. Назвалась ім’ям предків цих самих, що сьогодні, в цю страшну ніч, трощать ту назву і в боротьбі кують нову підвалину нової імперії. Бо сила цих людей — вічна сила. Вона родить нову назву, що стане знов назвою усім королям, козакам, царям... Так хоче вище Веління.
Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка... Захекана, перелякана.
— Стріляють! — кинула вона одно слово.
Володько шарпнувся і вирвав себе з цупких обймів книжки. Його чоло, щоки, очі в огні. Як сидів, зірвався і біжить. У кухні зривається Єлисей, натягає босоніж чоботи, накидає куцана. Всі біжать надвір.
Там чорна, дзвінка, зі зорями ніч. Там, де на небі Великий віз, видно заграву вогню, що піднімається і промінює знизу уверх. Звідти ж чути глухе, довге, майже безупинне тукотіння, так ніби з якоїсь ями. Всі знають ці звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах від часу, коли геть упоперек цілої землі лежала лінія смерті, з назвою фронт.
Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час від часу двократно вибухають сильніші звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.
Єлисей, Володько й Палажка стоять зі запертим диханням. Нема слів і не тра слів. Все ясно і зрозуміло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунів. Туди пішли дерманські хлопці шукати, одні — твердої влади, другі Маркса і Лєніна...
Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собі міркує над тим усім, що діється на рідній землі в цей час. Після заснув.
Прокинувся вдосвіта. Ледь світ побіг до монастиря. Там уже рух. Щойно привели полонених "петлюрівців". Привів їх Скиданець. Цей подібний на справжнього рубаку. В кожушку, на рамені револьвер, через плече карабінка, при боці шабля. Здається, його куций зріст створений на кіннотника. Просто вростає в сідло.
(Продовження на наступній сторінці)