Днів цих не забудуть ніколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим мрійником.
Зима лагідна і небезпечна, мов тигриця. Вітер заходу несе теплі хвилі, топить сніг. Льодові фреидлі звисають під стріхами там, де хороняться пучечки червоних китяг калини "прялкам на слину".
З півночі чутки йдуть. Там десь петлюрівці курінями, полками засипали станції. Звідтіль прибувають матроси, що прагнуть великих чинів, промов, походів... Село ні. Село бажає землі та "твердої влади". Осточортіла вже ота западенна "слабода". Хоч і можна даремно рубати ліс, ділити панський лан, зате порядку ніякого. Карбованці пішли. "Осикові" папірці, а "миколаєвки" купами трухлявіють за образом, і не знаєш, чи ховати далі, чи викинуть... Був Ніколка, знав чоловік, що хтось над тобою є... Хтось чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Ні Бога, ні царя. "Послушаніє й почот" все тобі отак — тьху!.. Халєра знає — що...
Бувало, приказ... Висить тобі бамага — номер, орел, печать... Чуєш, що уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то: товариші селяни! Громадяни!.. Сповніть ваш обов’язок! — В’язало б тебе, недуга в твою м’, до банти!...
В неділю на церковній та монастирських брамах появляються оголошення.
"Товариші сєлянє! Петлюра зі своїми радами не встановляє настоящого режиму. Він несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян і робітників загрожені, бо до влади знов приходять різні памєщикі й капіталісти. Далой з памєщицькими та капіталістичними акулами. Закликаємо вас усіх з оружієм в руках встати для захисту народу. Хай живе соціялістична радянська республіка!.."
Підписаний народній повстанчий комітет села Дерманя.
Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповідають мітинг. Лави сірих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. "Петлюра самозванець обєдінілся с галічанамі, австрійцамі, нємцамі. Он продайот наш народ в капіталістіческую кабалу... Далой Петлюру!.."
— Далой! Далоой!..
Каміняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад. Чоло всіяв піт. Він обіцяє підняти Дермань, повіт, цілу Волинь. Він поведе народ визволяти Україну, встановить порядок, спокій.
Перший похід на Здолбунів. Там на станції ціла "батарея" гармат, скоростріли і навіть три літаки.
Дермань готується до повстання.
Он той двоповерховий будинок, що зветься "корпус"-ом, живе вдень і вночі. Там тріскотать "Адлер", там дзвонить дзвінок телефону. Кабель його проліз через вікно, в’ється між гіллям слив і десь зникає.
У штабі Сергій Корнійчук. Там і Каміняка. Не їсть, не спить, лиш курить цигарку за цигаркою, жує міцними зубами папіросницю. Барва його обличчя нагадує барву шинки. Чоло зрізане пругами випнутих жил і зморщок. На попрузі два нагани.
Зі Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному овечому кожушку. Очі сірі й гострі. Неголена щетина бороди відливає золотом. Під носом "фузики", ніби повбивані...
Жижлик Гнатюк у галіфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчі сліди "пагонів". Весь чорний, мов баняк. Наолієна голова розсічена рівним білим проділом, а очі, мов дві шротини.
Це штаб. Це своя "тверда власть" республіки Дермань. Коло корпусу щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчі, шикуються в роти, батальйони. З околичних сіл прибувають відділи, приєднуються.
На перший день великого посту армія дерманської республіки виступає в переможний похід. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже, що варта сила його в захисті здобутків Великої Революції, Він запише себе в історію тривким чином...
На семінарському подвір’ї шикуються батальйони.
— Сміррнааа! Равнєніє напррава! Смірна!.. На крраул!..
Обвішений наганами, у матроському бушлаті, Каміняка оглядає хоробру революційну армію. Військо муром стоїть і проводить зором свого вождя.
Промова, наказ. Сурмач сурмить "вільно" і розхід.
Останній день масляної. У монастирі бамкає дзвін, правиться перша постова вечірня. Але церква порожня. Все там, у вирі революції. Ніч надходить. Ясна зоряна з приморозком ніч. До штабу прилітає вістка, що до Будаража прибув відділ кінних петлюрівців. Командуючий збройними силами республіки Дерманя негайно засилає відділ війська для ліквідації противника, що мав смілість зайти на терен республіки. Над ранок герої вертаються переможцями. Вісім петлюрівців попало їм у полон з кіньми, шаблями, сідлами, добрими кожушками та чобітьми. На першому поверсі корпусу замкнули полонених. Коні, чоботи й кожушки пішли у "строй". Це перша кінна сила республіки.
Другий день — день виступу. Сурма скликає усіх громадян на майдан під монастир. Армія у зборі. В саду закопані казани, в яких вариться обід. Нагода хотіла, щоб у той час мізоцький жидок Янкель купив пару ялівок і вів їх попри табір революційних сил. Варта затримала Янкеля та повідомила про це уряд республіки. Той не завагався виявити цілу велич своєї влади. Іменем революційного командування обидві Янкелеві ялівки беззастережно мандрують у казани армії, а Янкель дістає "талон" з печатями і підписами до скарбу великої республіки.
В полудень з високої дзвіниці сурмач сурмить "призив". Усі, хто є, хоч-не-хоч мусять кинути батьків, жінок і дітей та пожертвувати себе для великого діла.
Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Він уже поправився і мусить також відійти. Одарка з Палажкою витирають мокрі очі...
— Тільки що, люди мої, приліз... Ледь живий був... Ще не огрівся, не обувся і знов.
Нема часу. Там військо шикується в лави для виступу. На ліквідованих конях гарцює начальство й розвідка. Комаров наперед подався до Здовбиці підготовляти грунт. Там чекає на нього любка його — жіночка. Вона, мабуть, і не знає, що коханий її зненацька президентом республіки став.
Надвечір востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї. Нічого. Прийдуть, побачать і переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарія, літаки, скоростріли.
— Поротно! Сміррна! С пєснямі шагом мааррш!
— Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..
Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сірі шапки, хитаються рушниці на смірно, разом з помахом рук...
За нею друга рота, третя!.. Кожна пісню виводить, ноги самі вибивають крок, а за ротами юрби дітей, дівчат. Позаду два вози і пара кіннотників.
Пізно вечором вертається Володько до дому. Цілий день сторчав коло монастиря, придивлявся до всього, що діялось на його очах. Спочатку навіть захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутірки, промови. І аж вечором, коли йшов додому, на нього сходить незрозумілий острах за наслідки всього, що власними очима бачив сьогодні.
Острах побільшується дома. У хаті тихо і сумно. На комінку, як звичайно, світиться маленька лампочка. Коло печі на стільці сидить Єлисей і читає якусь книжку. Одарка лежить на печі, Палажка десь пішла.
Лампочка дає дуже мало світла і куцозорий Єлисей тримає книжку обома руками під самим носом. Почувши Володька, він підводить голову і питає:
— Ну що? Пішли?
— Пішли,— відповідає понуро Володько і ходить по хаті.
— А нашого не бачив? — питає Одарка.— Ми вже вечеряли. Отам картоплі в горщику й огірки з олієм,— додає...
— Бачив,— каже Володько.— Скиданець на коні... Пішли всі, а половина з них без "вінтовок". Чорт їх знає, що вони там робитимуть...
Володько бере картоплю, огірки і їсть. Одразу видно, що настав великий піст. Одарка суворо притримується постів.
— А я от тут сиджу і читаю,— каже Єлисей.— Взяв у Іванового Захара оцю книгу. Історія... Ото, як то воно, різун його матері, і колись те саме було.
— Так,— каже Володько.— І колись наші на наших походами ходили, билися, нищились.
Єлисей прикладає носа до самої книги і вголос прочитує:
"і всі городи, і всі села, і весь люд хрещений, що називає себе русо-українським, встає, як один муж, для захисту краю своїх батьків і дідів. Ворог не видержав великої сили і побіг. Шлях уступу його вкрився трупом, на котрім виросла і розцвіла воля переможців".
"Здавалось, треба тільки прикласти рук і розуму, щоби на руїнах звільненої батьковщини будувати й закріпляти силу й потужність свою. Так ні. Воля сліпила очі, п’янила розум. Надто довго предки наші несли ярмо неволі, щоби, визволившися, втримати присутність розважності та рівноваги. Всі стали, як були числом у сотні тисяч, панами. І не один не хотів признати зверхності другого. Що він мені? — казав перший. Він так само говорить, як я, так само одягається, як я, так само молиться, як я... І чому я маю коритися йому? Другий казав: він не є ні князь, ні воєвода, ані пан великий. Його ім’я таке ж просте і зрозуміле, як моє. Як може бути він зверхником моїм? Були й інші голоси. Вони подібні на ці, що я сказав вам. Всі зворохобилися... Встав брат проти брата і вбив один другого підступною кулею. І як холодний лик місяця з плямою вічної ганьби перед цілим миром стоїть, так холодні тепер серця мертвих братів, що лежать на землі. Ніхто не сказав їм: брати! Вас родила одна мати і старший хай буде старшим, а молодший його опорою. Брати! Вчините ганьбу велику, коли станете один проти другого з піною люті на устах і вогнем зненавиди в очах. Ви прохромитесь на ваші списи і ворог лютий реготатиме над вашими кістками".
Володько перестає жувати і слухає. Які правдиві слова. Де взялися вони тут, якраз цього вечора? Єлисей зупинився. Володько питає:
— А де ви взяли цю книжку?
— Кажу ж — Захар приніс... Прийшов, і ми посперечалися. Я одно, він друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, історію. Пішов і з монастиря приніс.
По короткій перерві Єлисей пристрасно спльовує і киває головою. Він, видно, сам собою невдоволений. Після без ніяких передмов висловлює продовження своєї прикрої думи вголос:
(Продовження на наступній сторінці)