«На твердій землі» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «На твердій землі»

A- A+ A A1 A2 A3

А ще... ще крім цього багато інших сусідів, чи радше сусідок, таких і інших, переважно солідних пань, напевно з цікавим минулим, при зустрічі з якими ми дуже чемно і привітливо віталися, мінялися враженнями про погоду і розходилися кожне своєю дорогою. Їх напевно інтригувала моя поява у цьому просторі, як також напевно вражала моя жорстока вимова їх рафіновано плеканої мови.

Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вільних прогулянок, але все таки мені траплялося інколи перекинутися кількома словами з моїми сусідами, або навіть гарного передосіннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квітниками, дійти до Гай — Парк авеню, повернути вправо і поволі та спокійно пройтися здовж геть до самого парку. Мені імпонувала ця широка, колись мабуть, люксусова алея висаджена старовинними дубами з її вичовганими, вгрузлими в землю хідниками, на яких виразно виднілися печатки "сіті 1911" — дати не великої давности, але великої мотивації. Перед тим, на цьому самому місці, можливо ще паслися дикі кози і таборували індіяни. Здовж хідників, на чималій відстані, попереджені стриженими травниками, спокійно і солідно, стояли муровані здебільшого з цегли й переважно двоповерхові з мезаніном та просторими критими верандами, котеджі, що своєю подобою виразно стверджували їх англо — саксонське походження. З них можна було читати трагіку Шекспіра, містику Мільтона, романтику Байрона, вони оповідали понуру заґу про твердих людей, міцні темпераменти, наснажливі характери. Видавалося, що тепер вони залишені, оповиті сторожкою тишею, але в кожному їх примруженому вікні, десь в глибині, під чорним абажуром, світилось таємниче світло, а у кожному ґаражі стояло завжди готове до послуг авто і це свідчило, що тиша цих будинків, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму аргонавтів.

І між цим, невідмінно появлялася ще одна з’ява, яка не залишала мене ніде й ніколи, при всіх нагодах і погодах, а особливо при таких ось ліричних прогулянках, під осінь, коли все довкруги торкалось моїх нервів. Звичайно в такий час, вечірньою, імлистою добою, ввижалася мені Лена Глідерс. Її великі, нервові, скорше сірі, ніж сині очі дивилися на мене зо всіх вимірів, я зупиняв думку, закривав свідомість і поринав у блаженну нірвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро і дотепно ліпило з мене найхимернішу подобу рабської креатури. В моїх вухах звучала її картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним і цікавим, а робився безбарвним і безглуздим.

Один тільки раз ми пройшлися були цією алеєю, десь також під осінь, перед її виїздом до Монтреалу і ця наша прогулянка, робила мені це місце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осінній кремової барви плащик, білі на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу і звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдів і бізонів, говорили про мистецтво Кокошки і на кожному кроці фотографувалися, особливо в одному закутку під білими березами.

Останній її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле, я вийшла заміж", з невідмінним додатком "ніколи — ніколи не забуваюча". Розуміється, що це за того лікаря шведа, про якого іноді згадувала і з яким, минулого літа несподівано й демонстративно літала до Ню Йорку, жила в готелі Асторія і писала мені ту саму листівку з Імперським будинком при нічному освітленні. "Тішуся вашими успіхами і ґратулюю" — відповів я їй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотів вірити, не годився, відійшов від людей, замкнувся сам в собі і сталося це з кінцем травня, а вже сьомого серпня, зі зневіри і розпачі, замість впитися горілкою, я підписав свій перший договір на купівлю моєї першої хати.

ІІІ

Пригадую середину вересня, точніше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моєму записнику, сльотистий, сірий день, піднесений настрій, у моєму домі багато руху, хідники і сходи затупані брудом, інженер — архітект Михайло Бояр і його дружина Марта вселилися до нижнього поверху і тим самим засадничо й революційне змінили мій соціяльний статус. З традиційного, уродженого пролетаря — піднаємника, нараз стаю домовласником і наемником, порушуючи основні засади моєї клясової непорочности.

Годі сказати чи це поєднання було влучне — старе знайомство, задавнені клопоти, різноманітні вдачі, скомпліковані взаємини. Родинна доля моїх комірників не конче ідеальна — не мали дітей, забагато претенсій, екзальтовані настрої, напружене шукання виходу. А разом — здібний, порядний, ініціятивний, з надійним майбутнім, знавець свого діла і метка, зарадна комерційна бухальтерка з добрим знанням англійської мови.

Я не був переконаний, чи це спілкування вийде нам на здоров’я, але так сталося, що це мусіло статись, ми мали забагато спільного — війна, Европа, земляцтво, втікацькі табори, небезпечні роки. Такий час і такі умови зливають людські долі в одну долю і роблять їх взаємно зобов’язаними.

І мені здавалося, що основним і рішальним ґросмайстром цілої гарячкової інтермедії була Марта. Недавно ми всі троє їздили на Ніяґару і подорозі, у малій, придорожній освіжальні, за чашкою кави, ми цю справу порушили, обговорили і зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала багато плянів, малювала прекрасні картини майбутнього, а вже першого вечора їх переселення, коли ще нічого не було на своєму місці, ми вже сиділи внизу перед ватраном при столику, частувалися "рай-віски" і, під шелест дощу у листі широкого клена, що доносився до нас через відчинене вікно, завзятюще на цілу вулицю сперечалися.

Мали звичайно безодню дразливо — актуальних тем, ми ж ще гарячі європейці, у наших очах ще не згасла війна, ми були розтерзані, розкидані, розбиті, ми мали багато партій, забагато рецептів, безліч домагань, ми ставили їх завжди руба, не конче трималися логіки, часто губилися в суперечностях, а наша чарівна дириґентка Марта, повна свого бурхливого темпераменту, на думку Михайла, все знала і все знала краще, а тим самим позбавляла нас якої-будь можливости додати до цих рішень також щось від себе.

Наприклад, я був схильний, прийняти основну вину за нашу поразку і наше вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як сліпці, за винними і не бачимо, що вина перед нами, вона у нас, у нашій крові, на що Марта сардонічне вибухала гострим протестом заявляючи абсолютно, що вина поза нами, у наших ворогах, в ідеологіях, більшовизмі, москалях. Цитуючи Достоєвського, якого Марта знала лишень з прізвища, я намагався доказати, що подібні явища лежать в натурі буття і щоб їх розуміти треба розуміти їх природу, на що Марта вибухала, що Достоєвський москаль, дурень, епілептик, загарбник і в цих питаннях він нічого не розуміє.

В цьому ж тоні і дусі ми рішали проблему наших визвольних політичних партій, угруповань, середовищ, цілого визвольного руху, емігрантської єдности, мельниківців, східняків, західняків, католиків, православних і за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бій.

А також вона була дуже добре обзнайомлена з моїми приватними справами і особливо її бентежили мої стосунки з Леною Глідерс. Звідки і як вона про це довідувалась — її патент, вона його нікому не зраджувала, але при першій нагоді, вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему і дуже прямолінійно, з виразним наміром мене перестрашити, питала: — Чи знаєте хто вона? — При чому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидів збоку, заклавши ногу на ногу, з розхрістаним коміром, спокійно, іронічно посміхався. Я, звичайно, не знав що сказати, не бажав це питання розгортати взагалі, на що Марта давала остаточну і рішальну відповідь: — Вона совєтська шпигунка! — Звідки ви це так упевнено знаєте? — питав я дуже скромно, щоб не викликати ще більших вибухів. — Я це знаю! — казала вона рішуче, при чому її пристрасні пивні очі дивилися на мене гостро й виразно. Я замовкав ще більше і ця демонстративна мовчанка зривала її ще виразніше. Вона накидалась на свою жертву, ніби та стояла перед нею: — Розуміється! Ви не вірите. І як повірити... Можете не вірити... Але я знаю і не одна я. Всі знають... Вона хоче вас звабити, знищити, вона має завдання...

— Яке там завдання, — не витримував я.

— Вас знищити! — повторяла Марта.

— Для чого знищити? — щиро дивувався я.

— Наївний. Дитинка. Він не знає. О, бідний, бідний! Ну, а скажіть, — намагалась вона вложити у свої слова цілі тонни сарказму, — як ви почуваєтесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася місія? А що, не легко забувається, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивні істоти, їм лиш зовнішність... Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком — о, так! Вигляд у неї — що й казати. Артистка. Але що вона до самої глибини душі зіпсута, запродана...

— Ви не маєте права цього казати! — перебив я їй.

— Але ж, Марто! — озвався також Михайло.

— Бо мені це болить! — не здавалась вона. — Павло не звичайна людина. Він холостяк. Він заанґажований громадське. Йому це шкодить. Про це говорить ціле місто. Мене постійно питають...

Я поблажливо, намагаючись втримати рівновагу, посміхався, але мені було не до сміху. Хотілося встати, не сказати нічого і відійти. Але це значило б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу. — Дорога пані Марто, — казав я, щоб закінчити мову. Такі явища не мають пояснень.

— Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.

— Але я не розумію, — казав я.

— Бо ви засліплені. І я з вами не погоджуюсь.

— Маєте на це право.

— Вдаєте наївного. Не бачите, не чуєте.

— Це чужі, особисті справи. Чому вони вас цікавлять?

Вона не мала відповіді, але вона мала темперамент.

Це помагало їй не давати відповідей, а разом перешкоджало думати взагалі. Її заливало почуття, вона плавала у цій стихії без вітрила і без керми і не було вигляду на яку-будь зміну положення.

(Продовження на наступній сторінці)