«На твердій землі» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «На твердій землі»

A- A+ A A1 A2 A3

Відповідно причепурившись, озброївшись генеральним знаряддям, молотком і обценьками, без яких я не сідав навіть снідати, витиснувся бочком крізь вузьке вікно, подрапав до крови носа, викарабався на сусідський гарячий, як сковорода, дах і мої злочинні каналії ринви опинилися перед самим моїм носом у всій своїй первобутній подобі. І що я побачив? Мої ринви по вінця завалені гнилим листям, залиті водою, що в них посходили клени і можливо навіть водилися дикі качки. З пересердя я забув свої страхи, переліз на свій дах, навколішках обслідкував усе довкруги і після цього почувався далебі не гірше, ніж дослідник Стенлі, який віднайшов початок ріки Конґо.

Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мої ринви давно обірвали будь-які ділові стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно забита всіляким добром, включно до якогось дитячого черевика і залишків мертвого птаха. Вимагалося негайної операції і я мусів її негайно виконати.

І я без надуми взявся за діло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звільнив ринви від вікових нашарувань органічних і неорганічних пород, ручкою молотка пробив вхід до рури, і на моє радісне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, ніби ви одного соняшного ранку відчинили клітку і випустили зграю ув’язнених птахів. За кілька хвилин мої обездолені ринви пишалися чистотою, мої руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердій землі, був годрий, ніби еспанський матадор, який переміг найсильнішого бика.

А коли прийшов черговий дощ, я з приємністю ствердив, що вода з мого даху захоплено стікала законними дорогами, не зраджуючи ніяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що він стояв бездоганно, а що висліди експерта з Ошави були звичайним наклепом.

Після цього я внадився на той дах, ніби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну місію рятування занедбаних і занепалих, я безоглядно полював за кожною підозрілою щілинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звільнилася від втручання стихій і зовсім висохла. Перша рішальна і безперечна пepeмoгa була за мною.

Але далеко не остання. Усі мої п’ять кімнат, убиральня, кухня, пивниця і навіть сходи вимагали допомоги. І то негайної, бо ж від цього невмолимо залежав успіх усіх моїх господарських затій. Час не стояв на місці, відсотки невблагано росли і по хижацьки пожирали всю мою платню на фабриці чоколяди "Равнтрі"; я мусів негайно поробити всі можливі заходи, щоб уникнути цілковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мій нижній поверх, а також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально призначені в жертву богові наживи й добробуту, але це могло дати ефект лиш тоді, коли там все заблищить і засяє всіма барвами веселки.

Годі справді вгадати, хто були ті суворі аскети, які призвели це затишне приміщення до такого консеквент ного сюрреалізму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно і порожньо, нічого не вказувало на присутність будь яких мешканців цього простору, історія про це також мовчала, а деякі залишки археології у вигляді черепків вазонів та деякі уривки ієрогліфів по стінах не казали багато. Правдоподібно це були нащадки суворих предків, напевно з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка "Скол"-у спричиняли багато більше насолоди, ніж естетика й гігієна.

Деякі натяки на вияснення ситуації вносили, як сказано, залишки древніх написів, ось як "Джюлієт" зі серцем пробитим стрілою, накреслені крейдою зі зовні під кухонним вікном, як таке ж "Дейвід" з таким же серцем і такою ж стрілою видряпані на цеглі веранди. Таких сердець і таких стріл, переважно майже затертих часом, зустрічалося більше і це могло створювати легенди про лицарів закованих у панцері, про закоханих красунь у замкових вежах і взагалі про любов, молодість, щастя навіть у цих суворих кліматах.

І можливо моє втручання до цього світу романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щітками, шкарабульцями, фарбами і як тільки приходив з роботи, чи ввечері, після денної зміни, а чи рано, після нічної, (мої зміни мінялися що три тижні), я одразу наряджався у одяг жреця і містерія перезміни клімату починалася.

Було літо, термометр показував переважно понад 80 Фаренгайта, безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробріший із зулусів не мав краще розписаного, ніж моє, лиця, паркети були встелені "Дейлі Старами", заставлені бляшанками "Старляк Пейнтів", ні одна з моїх поклонниць не могла б повірити, що цей брудомаз є той самий денді, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фірм.

Зате по двох чи трьох тижнях такого діяння, весь мій нижній поверх і частина верхнього, направду сяяла чистотою аптечної склянки, кухня нагадувала наречену у білому вельоні, готову під вінець, вітальня пишалася кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахівці це знають), їдальня сяяла барвами оливків, гол оздобився шпалерами під стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами "саншайн 54". Не рушені зісталися мої власні покої — господар може зачекати, але поза тим не забуто нічого. Все довкруги блищало, раділо, сміялося.

Залишалося — заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездітних, без собак, котів і канарків людей — вимоги, як бачите суворі, але наш модерний, рафінований час не визнає сентиментів, він важить вартості цифрами, вигодами, як мав сказати один філософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нікотину, у якої почуття й співчуття заступлені примхами, димом і алькоголем. Не переконаний, чи це справді так, любимо перебільшення, але якась частина цієї філософії можливо виправдана, бо мені самому не раз настирливо видавалося, що від певного часу мій будинок і я сам втілилися у одну химерну істоту, у якій мої нерви і його цегла, починали жити самостійним ритмом і творити якісь своєрідні токсини щастя. Не маю діла з нікотиною і не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошується добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючі пристрасті бетону й нейлону і тим самим сприяла б вростати у твердінь нової землі на новій плянеті..

І нарешті "фініс коронат опус" — драма відогралася, завіса спадає, перший розділ моєї патетичної сонати закінчився іділійним фінале.

II

Якийсь, здається, китайський мудрець, мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхідно зробити один перший крок — мудрість очевидно незаперечна, але інший жидівський мудрець, біблійний цар Давид, додав до цього, що "шляхи твої, Господи, неісходимі і мудрість твоя незбагнута".

Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шукаємо свого місця і ось знаходимо його під горбиком, записане на, вас у актах адвоката Гуменного. На цьому місці стоїть невелика споруда з дверима і вікнами. У ній ви маєте право сидіти, спати, їсти, читати газету і мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки і листи зо всіх континентів світу. Місце, яке ви вважаєте своїм.

Зрештою, я завжди подивляв і любив будови, ще з часу, коли будувались вони з сірників, патичків, піску, болота на спілку з мамою в імперії дитячої уяви. Пізніше, захоплювався ними і в книжках, і в житті, у великих містах, у малих селах, як у себе дома, так і далеко поза домом. І однаково чи це були древні таємничі замки, незбагнуті піраміди, розкішні палаці, а чи просто стрункі теперішні мешканеві і не мешканеві споруди, якими обросла, як губками, ціла плянета.

В зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість м’язів, це нарешті філософія безконечно видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла плянети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб протиставитись велінню стихій і ворожості протидіяння. Разом з домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага.

У моїй уяві всі матеріяльні споруди, чи були спорудами людей на землі, чи коралів у воді, чи птахів на деревах, чи звірят під землею, будили такий же подив, як споруди атома, космосу і цілого всесвіту.

Я жив у одній системі пробіркового життя, у якій людині засадничо відібрано право дому. Цю привілегію інтимного, особистого, радісного будування дитини, людини, комахи, птаха присвоїла собі збірна, обезличена кабалістично-нетерпима істота, яка обернула будівництво у камінь і бетон, а мешкання у "житлову" і звузила його до кімнати, пів кімнати, а чи просто місце на лігво. Мільйони майстрів будівництва опинилися поза межею будування, приковані на все життя до холодної, безобличної доктрини.

До цих мільйонів належав також і я. Будова для мене була мрією, я ніколи не жив у помешканні, я ніколи не сягав поза одну кімнату, я тридцять вісім років затратив в тузі за місцем людини.

І, здається, щойно тепер на цьому місці під горбиком я переміг цю тугу. Це чиста, справжня, намацальна реальність. За певну кількість років, я звільнюся від боргів і стану неподільним паном цього, закріпленого за мною законом Божим і людським, місця. Я витисну свою форму, засную родинну сітку і дам нащадків.

А тим часом, після початкових кроків моєї блискучої комерційної операції, на мене насторожено чигали нові драпіжні завдання. Я належав до секти "ді — пі", насильно вирваних, штучно пересаджених, а з ботаніки знаємо, що такі рослини вимагають часу і уваги, щоб пустити коріння в новий ґрунт і почати нове органічне зростання.

(Продовження на наступній сторінці)