Ця нарада тривала годинами і в наслідок її намічено навіть певний плян роботи і створено певне керівництво і при цьому не забуто й мене. Мені пропоновано мистецьке керівництво, на що я годився і було б все гаразд, коли б за нами як тінь, не тягнулась змора нової окупації... Яка мала злочинні наміри до всіх наших аспірацій. Але поки що була війна і все, що діялось, було в її руках. Кувалось залізо, поки воно гаряче...
Після цієї наради я нарешті можу .відвідати Татяну Прахову... Отам на досяг руки, в домі працівників кінофабрики на розі вулиць Кузнечної й Саксаганського. Ми розсталися з нею в Рівному з надією "зустрітись V Києві".
Дуже по-своєму, не конче за нашою згодою, снується інколи мереживо нашого життя, правдоподібно виконуючи якусь незнану вищу волю. Такі явища, як війни, сприяють химерним вигадкам долі. Міняються не лишень границі держав, але й основи родин, подруж, зобов’язань.
V моєму випадку виглядало це особливо дивно, щось як вигадка примхливого роману. Ось хилилося до вечора, мені б треба співати "сонце низенько, спішу до тебе, моє серденько", радіти щастям зустрічі, але тут наближалася поліційна година, порожніли вулиці, закривались брами. І діялось це у сквері Шевченка насупроти університету його ж імені, прямуючи вниз Кузнечною вулицею попри ажурний будинок відомого колись Терещенка з метою дістатися до того незакінченого будинку на розі Саксаганського число 24, мешкання 19, куди я встигаю добігти саме тоді, коли управдом збирався замикати вхідні двері.
Без особливих формальностей вриваюся до будинку і швидко піднімаюся по слабо освітлених сходах, студіюючи цидулки дверей, аж поки не помітив клаптик паперу з ручним написом. "А. Прахов".
Зустріч з Танею хвилююча, бентежлива, містерійна. Вона жила з юнаком сином і займала дві просторі кімнати чималого мешкання, що його виповняло чотири родини. її чоловік, Адріян, був мобілізований, а її чотирьохлітню дочку, Іринку, сестри вивезли на схід і від них не було ніяких відомостей. Повернувшись з карпатської експедиції, вона знайшла свою квартиру незайманою, але поза тим її життя було зруйноване. Все втрачене, ніяких засобів на прожиття. її юнак-син Анатолій, якого вона застала вдома, рятувався, як міг, міняючи якісь рештки одягів на харчі, а тим часом наближалася зима і їх становище виглядало розпачливо.
І єдине, що їх рятувало від розпуки, це їх стоїчне, сливе фаталістичне відношення до життя, витворене умовами совєтського побуту взагалі. Тягарі хронічних злиднів загартували їх витривалість, а тому ніяких нарікань, ніякої паніки.
Ціле їх життя було борюканням за хліб щоденний, не було оглядів "на чорний день", всі дні були однаково чорні, ніяких запасів не робилося. Таня працювала на кінофабриці з титулом помічника режисера по монтажу, з платнею 700 карбованців, з чого відтягалося третину на всілякі зайоми, а решти хватало лишень на харчі. Разом з чоловіком, який діставав таку ж платню, як звукооператор, вони ледве давали собі раду з помешканням та харчами, а на одяги та взуття приходилось "комбінувати", що не давалося легко.
Відповідно до цього виглядало їх житло, офіційно" жил-площа". Після їх одруження, вони роками жили у батьків, де займали пів кімнати, розділеної килимом, що звисав від стелі. По кількох роках, вони дістали дві кімнати в новому домі з кухнею для чотирьох родин. Білені вапном стіни, кілька картин з колекції Прахова, з обстановкою із залишок їх діда, відомого професора мистецтвознавства Адріяна Прахова. Старовина, тяжка, різьблена канапа, такий же фотель, конторка із скляною шафкою, дитяче ліжко, пара інших ліжок і витоптаний килим Добротні, Абрамцевського типу, шматки мебльовання, музейної антики, що їх змушено виконувати ролю меблів мешкання молодого подружжя.
Та н сама ця будова, в якій вони жили, мала несамовиту, гідну пера Едгарта По, історію. Будували її шумно, довго, трагічно з ініціятиви кінофабрики... Роки напруженого чекання, боротьби, інтриг, надій і коли, здавалось, діло доходило закінчення, його раптом припинено на останньому слові. Паніка. Що сталося? Не хватило електричних проводів і ванн. Катастрофа розмірів нечуваних. Така кількість розторошених надій. Тож приходиться чекати далі і хто зна, як довго... Після тих безконечних трьох років минулого.
І несподівано, до цього нещастя чомусь втручається армія. Київська воєнна округа зо всією її мілітарною потугою.
Існувало, мовляв, якесь таке розпорядження, якоїсь високої інстанції, на підставі якого, недокінчені вчасно мешканеві будови міста, відходили під зарядження армії для потреб її службовців. І виходило, що будова кіно-фабрики дуже добре для цього підходила... І всемогутня армія негайно з цього скористалася. Зароїлося від військових уніформ, знайшлися фатальні електричні проводи і славетні ванни, робота почалася, закінчення наближалося.
На кінофабриці плач і риданіє.
Але вони там не думали здаватися без бою, армія-не-армія. Питання лиш, до кого вдатися за потугою. До самої Москви — розуміється. До маршала оборони, легендарного
Ворошилова. Висилається туди посольство і очолює його також найвищий — Довженко. Подія значення всесоюзного.
V Москві сказали "нада виясніть" і чекати рішення. Чекання тривало, будову викінчено, час заселення наближається, напруження між армією і кіно-студією високо-вольтажне. Слідкували одні за одними, щоб хтось з них не вселився нелегально першим і не закріпив за собою право на місце. Щоб мати це на оці, кінофабрика винаймає насупроти будови кімнату, садить там дижурного з телефоном, який день і ніч слідкує за ходом подій.
Але в остаточному переміг не грізний бог війни Марс, а глузлива покровителька лицедійства Мельпомена. З самого центру прийшло розпорядження віддати будинок кіно-мистцям. На кіно-фабриці торжествують. Ще кілька напружених зусиль і молоді Прахови дістають цілі дві кімнати з центральним огріванням і навіть з бальконом на вулицю Кузнечну. Подія значення епохального. Щастя, якого ніколи не будуть розуміти працівники буржуазного Голливуду з їх віллами та їх купальними басейнами. Правда, в тій квартирі ще не діяло огрівання, це було в грудні, температура була вулична, а до того там приміщено ще три родини, але це вже такі дрібниці, про які не слід і згадувати. Тим більше, що все це були люди свої, близькі, інтелігентні. Ось зараз за стіною мешкала відома декораторка кіно-фабрики Юнія Григорівна Меєр зі своїм чоловіком інженером будівництва, далі за ними займали кімнату подружжя Крижанівські, ще далі, в найменшій кімнаті оселився помічник режисера X зі своєю жінкою, тещею і маленькою донечкою.
Розуміється, що убиральня і ванна були для всіх спільні, так само і кухня. Кожна господиня мала свій кутик, свій столик, свій примус. Там пахло міцно нафтою, було багато шуму, одначе чи багато господинь Сов-Союзу могли похвалитися хоч такими розкошами. Ось така, наприклад, Юнія Григорівна, крім свого примуса, мала також греца, на якому можна варити не лишень борщ, але й пекти пиріжки... Та інші ласощі.
А взагалі, обивателі цього простору жили між собою приязно. Вставали раненько, заводили примуси, пили чай, одягалися і зникали. А приходили вечором — розходились по своїх жил-площах, намагались рідше зустрічатися, говорити стишено і навіть сварилися пів голосом. Коли в кімнаті режисера К. щось грюкотіло, всі знали, що там проходить шквал чергового подружнього зударення на грунті ревнощів, але це було за стіною і ніхто до того не думав втручатися. Тим більше, що сварилися вони без слів, на миґах, пошепки.
І життя йшло з року в рік мирно. Не бракувало тут, ані радіоапаратів, ані патефонів, виконувалось спів і музику, приходили гості, велись розмови, розкладалося пульку, танцювалося танґо.
І треба бачити тих людей зблизька. Така ось делікатна, філігранна з великими карими очима Таня з її талантами акторства, сцени, фільмомонтажу... Зі знанням літератури, малярства, музики... З великим стажем співробітництва з такими майстрами кіномистецтва, як Довженко, Кавалерідзе, Савченко, Луков.
її гардероба складається з трьох старих суконок, двох пар розтоптаних черевик, трьох пар дрянної білизни і старого заношеного пальта. Ніяких бальових суконь, ніяких дорогоцінностей.
До того, Таня не мала ні батька, ні матері. Мати померла, коли їй було три роки, а батька забрали з перших років совєтської влади за те, що він був колись прокурором і ніколи його не вернули. Він десь жив, але контактів з ним не було. Щоб могли жити, його діти не сміли з ним навіть листуватися, а в своїх анкетах "соцпоходження" визначали словом "дочка служащего".
Свої юні роки Таня провела в Лубнах на Полтавщині, їх було три сестри — Татяна, Марія й Іна. Вони жили там під опікою бабці Марії Коцюбинської. Вона закінчила там середню освіту, звідтіль 1924 року виїхала до Києва, закінчила Театральний технікум, почала там свою фільмову кар’єру у фільмах Чардиніна, 1930 року у фільмі "Земля" Довженка, "Трансбалт" Білинського. Рік пізніше вона перейшла на монтаж фільму і в цій ролі залишилася до кінця.
І прийшла враз війна. І ось ми опинилися тут разом. За стінами будинку ніч, поліційна година, мертві вулиці... Завішені вікна, замкнені двері. Ми сидимо маленькою родиною за одним столом передньої кімнати, перед кожним з нас чайова тарілочка смаженої картоплі і чашка забарвленої під чай рідини. Це така їх вечеря, а вже завтра вони не матимуть ані такої.
Але ми не тратимо присутносте духа, маємо піднесений настрій, говоримо про літературу, мистецтво і навіть політику. І ми чуємось дивно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ними чимсь зобов’язаний.
(Продовження на наступній сторінці)