І. Кавалерідзе не вдалося реалістично відтворити на екрані сторінки боротьби українського селянства проти поміщиків, панства, показати прагнення українського народу до єднання з братнім російським народом, в якого він знаходив підтримку, захист у роки найжорстокішої боротьби своїх і чужих гнобителів". (І. С. Корнієнко).
Ясно і виразно. Коментарів не треба. Це був клімат, в якому приходилось працювати українському мистцеві. Грубе перекручування правди в користь завойовника. Стати свідомим брехуном проти себе самого й фальсифікатором історії на користь вигадок і наклепів. Пониження і самонищення до краю.
Кавалерідзе вперто цькували... Не помогло йому і творення такого "Перекопу", де "бійці Червоної армії штурмують Перекоп, відкидають Врангеля за межі нашої країни, селяни засівають завойовану землю, робітники розбирають будинки на паливо для доменних печей" (А. Жуков і Г. Жуков)... Ця прилизана мельодрама виглядала здалека смішною, нікого вона не переконувала, регабелітації не принесла, а тому він лишає "політику" і переходить до традиційної малоросійщи-ни з "Наталкою Полтавкою" і "Запорожцем за Дунаєм", проти яких не мали застереження ані цензори царизму.
Війна застає Кавалерідзе в Жаб’єму на Карпатах, де він заповзявся було звеличити фільмом українського Робін Гуда, опришка Довбуша ("Пісня про Довбуша"), але це підприємство було перешкоджене самим Гітлером, чому він і опинився по цьому боці барикади останньої великої війни.
Залишаючи Жаб’є на другий день війни, він потрапляє зі своєю групою в німецький полон і по дорозі до Києва зупиняється в Рівному.
Тут ми з ним і зустрілися вперше. А оце в Києві зустрілися вдруге. І навіть ось на терені його улюбленого кіно-царства. Це великий павільйон, оточений молодим садом, що його, як кажуть, садив сам Довженко, обнесений доброю мурованою огорожею, що ними в советах любуються, з ритуальною брамою, у якій стояв ритуальний вартовик. Тепер фабрика не працювала, але варта стояла далі. І коли ми під’їхали, вартовик радісно нас привітав і з виразною приємністю вказав нам напрямок далі. Для нього така поява видатного режисера в товаристві невідомих людей, могла багато значити... Може навіть урухомлення фабрики, на що чекали багато сотень людей, які дошкульно цього потребували.
Загальний вигляд цієї побудови робив враження, приємно вражали молоді яблуні й груші (казали, що була ще й пасіка), що вказувало, що тут, крім боротьби за лінії, могли займатися навіть потрібним ділом. Головний, центральний павільйон мав три поверхи, з боків до нього примикали менші прибудови, а з-заду за ним стояло три бетонові сейфи для збереження продукції.
Маючи такого провідника, як Іван Петрович, який знав це господарство, як свою кишеню, ми мали можливість оглянути багато. Обійшли всі приміщення, включно до сейфів. Все тут лежало ладом. В головному ж повільйоні все розкидане. Здавалося, тут ось щойно працювали і враз все кинули. Традиційна солом’яна хатка, мабуть, з "Наталки Полтавки", стояла в ліричній задумі. Валялися, чи не з "Богдана Хмельницького", декорації козацької бутафорії. Столи, риштовання, прожектори, лаштунки. Кожна річ застигло мовчала. Уявлялися люди... їх голоси, їх мова. Там он криниця, з якої Наталка брала воду і співала "віють вітри". А там бої... Гетьман... Козацтво. Гармати. Ми стояли в цьому царстві уяви глибоко вражені. Це ж домена Довженка, Савченка. Де вони тепер? Травматичне почуття суму.
При цьому, в різних місцях будови, зустрічалися різні люди. Іван Петрович зо всіма на "ти". Вони приходили сюди, дарма, що ніхто від них не вимагав цього. Надіялись, що ось-ось знов щось почнеться і їм не хотілося переривати тяглости дії.
Фабрика мала все: апаратуру, запаси плівки, паперу, хемікалій, лябораторії, режисерів, монтажистів, акторів. Не було лиш дозволу працювати. І не багато надій, що такий дозвіл вона коли-будь дістане.
Бо ось там, наприклад, у технічних майстернях, розпаношились німецькі вояки. Вони прийшли, нікого не питаючи і не сказали, що вони там роблять. Вони завойовники і це їх єдине виправдання.
Ми пробули тут день до полудня, а коли залишали це місце, небо внпогодилось, глянуло мляво осіннє сонце. їхали назад до міста, там заїхали знов до міської управи і знов обід. По обіді наше товариство розбрелося. Степан Іванович мав ще тут свої справи, Іван Петрович відправився до свого уряду, а я, залучившись аж двома провідниками, подався відвідати фортецю, у якій таборували залоги літературного фронту — Спілки Українських Радянських Письменників на чолі з їх фельдмаршалом О. Корнійчуком.
Було це на вулиці Підвальній, поблизу Золотих воріт. Чималий, двоповерховий особняк з просторим двором і прибудівками для служби. Увесь зайнятий кабінетами, редакціями, столами, стільцями, і навіть баром. Пристановище виняткових поетів, виняткової доби, які тут збиралися, зустрічалися, засідали. І яких раз-ураз кудись забирали, звідки більшість з них не верталася.
Ось уявім собі становище такого ліричного, як пастух із сопілкою, поліського поета, який робив революцію, належав до Че-Ка, який старанно і сердито пише вірш "Чекіст", присвячений "Предтечі Білорусі т. Ротенбергові" з такими ось грізними зойками:
"В той час, як город
Задасть "хропака", —
Стоїть на дорозі
Червоне Чека.
Гудуть телефони,
Випльовує Юз,
Дозорець червоний
В пітьму вгруз.
Око "Сексота"
Штилет для Ка-ер,
Здригнувсь при роботі
Бандит і ес-ер.
З отруйним шипінням
Ховається гад,
Бо зна:
Не дрімає
Варта Рад...*)
Цього зачумленого голопуцька з його садистичною філософією, який навіть слово "сексот" пише з великої літери, одного разу нагло забирає адороване ним "че-ка" і разетрілює за те, що десь там провокатор Сталіна стріляє конкурента Сталіна. Годі вигадати суворішої кари для такого звеличника катів власного народу, як це зробило його улюблене "че-ка".
Приблизно, це було стандартом свідомості! більшости музослужнтслів організованих під крівлею цієї будови. Наївне переплетіння наївних фраз, забарвлених червоною барвою з величезними, для них непосильними завданнями і комплексами того часу і того простору, в яких вони віршували свої ура-вірші, присвячені різним ротенбергам, було їх професією і сенсом їх існування. За це їх плекалося. І за найменше порушення цієї норми — стрілялося і вкидалося до якихось ям.
*) Мона про Дмитра Фалькінською, розстріляного в Києні з приводу вбивства Кірова в Ленінграді, в грудні 1934 року. ,
Само їх урядове приміщення на вулиці Підвальній виглядало не найгірше, цілий ряд кабінетів, більша загальна заля, бібліотека, чепурні царського часу меблі, добрі картини, не погані килими. Розповідали, що інколи тут могло бути весело, особливо внизу, де було приміщено бар, розмальований полтавською орнаметикою і де мені показували "столик Максима Рильського", біля якого він годинами просиджував мовчазно за стопкою запіканки.
Але тепер все тут розкидане шкереберть. Меблі перевернуті, картини, що висіли на стінах, валялися на помості... Деякі з них попробивані ножами... Бібліотека, що містилася вгорі, розкидана. Купи "Кісвской старини" в переміжку з халтурою різних сталінів, валялися під ногами. І подбали про цей лад воїни "великого третього райху", які отаборились отам на подвір’ю в редакціях "Радянської літератури", "Літературної газети" на правах вандалів надлюдської раси. Маленький, округлий, у шапці вушатці і старомодних окулярах управдом цього підприємства, приймаючи мене за якесь начальство, звернувся до мене, щоб я щось зробив "с етімі нємцамі", які все тут нищать. Я спробував це зробити. Пішов на подвір’я, знайшов молоденького лейтенанта також в окулярах, представився йому, як український письменник і редактор газети, пояснив мою тут присутність і запитав, чи не міг би він якось вплинути на вояків, щоб вони тут нічого не нищили. На моє здивовання, лейтенант мені це обіцяв, я йому подякував і передав висліди моєї місії управдомові. Після цього, ми всі разом, почали наводити тут порядки. Розставляти меблі, вішати картини, вкладати книги. Чомусь хотілось вірити, що ця будова служитиме далі пристановищем для нашої організованої літератури, одначе ця ілюзія дуже скоро розвіялась. Німці заявили, що вона була колись власністю німецького консуляту, а тому вона мусить бути повернута назад власникам. Сперечатися з ними тоді не було можливости.
Після оглядин Спілки Письменників, я мав намір зайти до Відділу Культури і Мистецтва міста Києва, на бульварі Шевченка число 10, що нею управляв тоді Іван Кавалерідзе, де мала відбутись нарада в справі відновлення Київської Кіно-Студії на базі приватного підприємства акційного типу... У якому я мав би взяти активну участь. Ідея мене цікавила, а тому я пообіцяв там бути.
Погода була добра, я мав трохи вільного часу, а тому я вирішив пройтися до бульвару Шевченка пішки. І без провідників. Щоб побути сам на сам на грунті, де родилась історія мого народу... З якого виросла імперія з величезними вирами проблем, а в тому самого Києва, які мучать цілі покоління живого народу своєю хворобливою подобою.
Починаючи від цієї вулиці Підвальної з залишками звалищ, що мають назву "Золотих воріт", все тут насичене гострим диханням діяння предків з далеких часів Володимира, Ярослава, Ізяслава. Які залишили тут межі своїх городів і вартості свого духа.
На цьому місці схрестилось багато течій історії, але всі вони відійшли в небуття, поросли дерном непам’яти, залишаючи по собі один фатальний комплекс проблем, замкнений трикутником Київ-Варшава-Москва в їх фамілійній роз-грі за спадщину Києва на шахівниці діянь слов’янського племені, за титул "старшого брата".
(Продовження на наступній сторінці)