Мої бажання і стремління тепер — повернутися на Україну. Ви, тільки Ви, будете в цьому поверненню — пан. Кладу на Вас всю надію. Я знаю: Ви розумієте мене... По моєму, я Вас не маю права учити, як це зробити. Я дуже радий, що на Україні, під Вашим проводом, виходитиме літературний журнал. Недавно в "Наступі" (сюди доходить), читав Ваш фейлетон "Кремянець".
І я тут не покидаю писати. За останній час написав декілька поезій: "Друг", "Надія", "Курган", "Дружині" і декілька мініятюр без назв. Дещо посилаю Вам. Якщо можна, — через ДНБ до преси. Я буду дуже вдячний. Цікаво, як моя п’єса?
Гарно тепер на Україні — пахучо, молодо, надхненно.
Чекаю скорої і радісної відповіді. Привіт дружині та іншим.
Слава Україні! З побажанням на все краще, — Микола Бол-
кун". : .
Це був лист з Гановера.
В постаті того хлопця бачимо клясичний зразок над-хненного юнака українських степів, якого лукава доля заплутала в сіті лукавої доби, щось, як павук муху. Йому би свободи, та розмаху, та багато світу з континентами та океанами ("Мартин Іден"), а тут тобі соц-походження та расові теорії, та табори "Ост". Він згадує наші перші зустрічі. Я згадую їх також. До мене вриваються двох засмажених сонцем і покритих курявою доріг хлопців з мішками поезії, у яких повно од на честь "визволення" й "визволителів". Вирослі на рабоприклонництві Сталінові, їм могло здаватися, що у світі нема інших категорій поведінки людини, як рабоприклон-нцтво. Щоб жити, треба викупитись своєю свободою. Або передати її в заклад кесареві, щоб дістати щось з того для себе. Ті хлопці, Болкун і Соколенко, були здивовані, коли я ясно, просто й одверто сказав їм, що цією даниною кесареві не мусить бути чиста монета сумління людського, ані її гордість, ані свобода. Для нас нема на землі іншого пана, ніж ми самі і кожний, що приходить у нашу землю не проханий, є нашим ворогом, .який хоче нас поневолити. Твій ворог, якими 5 арміями він не командував, мусить розуміти, що ти є людина свідома і свобідна в дусі, навіть, коли б йому пощастило зломити тебе в тілі.
А тому, всі їх пеани, які вони написали в честь нового Сталіна, я радив їм безцеремонно викинути до сміття. Хлопці, які сподівалися знайти тут гітлерівського Тичину, або Корнійчука, були здивовані і приємно розчаровані. А тому і "не раз пригадується мені наша перша зустріч", пише він вже тоді, із самого дна пізнання істини, яка опекла його уста своїм огненним диханням.
Трохи згодом я дістав також вістку і про "брата", "Мартина їдена". Писав за нього його батько: "Напишу Вам про те, що з прохання Герася Соколенка/хочу сказати Вам пару слів: перш за все, просить Герась у Вас пробачення, щоб Ви не гнівались за те, що він так довго не писав Вам. По перше, у Герася склалися тяжкі умови. Він уже більше чотирьох місяців, як знаходиться в камері заключения в м. Шепетівці, за що — ще не відомо. Герась просить Вашого слова"...
Більш ляпідарно, епічно і вражаюче висловити подібну ситуацію, як це зробив батько Герася, зробити годі. Я кинувся за це діло фуріяльно, атакував Германа безпощадно, не знаю, чи це вплинуло, але Миколу з Гановерського табору і Герася з Шепетівської в’язниці було звільнено і це те головне.
Мені ті хлопці надзвичайно подобались. Вони завжди були голодні на книжку, вони все читали, все бачили, все знали. Будучи в Гановері, Болкун вже знає, що в Україні має видаватись журнал, в той час, коли ця справа щойно обговорювалась у вузьких колах.
А що до того журналу, то треба сказати таке: штаб військової пропаганди з моїм приятелем Фріцом Вайсом, залишив Рівне десь у червні і перебрався аж за Дніпро до Кременчука. Як було сказано, цей уряд мав широкі повноваження в таких справах, як освіта, релігія, культура взагалі і за часів рівенських ми мали з ним чимало різних справ.
Але з часом його відходу далі на схід, а мого приділен-ня до ДИБ, мої з ним контакти обірвалися і я не мав наміру їх відновляти.
Одначе, в половині червня, я дістав від Вайса такого листа: (перекладаю з німецька). "Милий Пане Самчук! Після того, як тут трохи розглянувся, мені захотілось звернутись до Вас з одним проханням, або краще, з одною пропозицією. Українське письменство в цьому просторі, знаходиться в дуже невідрадному стані. Після того, як ми зробили чистку наших бібліотек від большевицьких писань, виявилось, що крім російських клясиків, майже нічого не залишилося. Тому я запропонував одну пропозицію, яку відділ нашої пропаганди охоче прийняв до відома, щоб розпочати видання, або то літературного журналу, в якому б могли брати участь сучасні українські письменники, або то почати видання окремих творів сучасних авторів у книжковій формі. Технічні можливості, як також папір, маємо до нашого розпорядження. Ініціятива цієї справи, розуміється, повинна виникнути з боку українців, а я з тим апаратом, що маю, зможу цю справу здійснити.
І при цьому, мені здається, що поки в найближчому часі, такі видання, повинні бути без прямих політичних мотивацій. Я думаю, що, наприклад, така проблема, як "німецький вояк в Україні", висловлена в мистецькій формі, була б найбільше пригожою. Як також тема висвітлення проблем большевизму, яка протягом 20-ти років, була тут домінуючим світоглядом, була б бажаною. Я думаю, що з Вашого боку, Ви зможете подати мені також інші Ваші пропозиції.
А щоб розпочати якнайскорше цю акцію, я просив би Вас, по можливості скорше подати мені Вашу пропозицію про видання такої книги, або принаймні брошури. Можливо, Ви вже щось маєте відповідне для цього, а як що ні, ми могли б перевидати щось з Вашого вже друкованого дорібку, що могло б тут правити за новодрук.
І, між іншим, я мав нагоду тут переконатися, що Ваше ім’я тут не є ще знаним, що є, зрештою, зрозумілим, але мусимо це змінити. На випадок, коли б Ви могли запропонувати такий манускрипт і уділити право на його видання, тоді я одразу пороблю всі заходи, щоб цю справу здійснити. Фінансова сторінка цієї справи буде полагоджена напевно згідно з найбільшим Вашим вдоволенням, що я Вам особисто гарантую.
Мене буде надзвичайно тішити, коли я дістану від Вас якнайшвидше відповідь у цій справі. З дружнім привітом, — також для пані Тані, — Ваш, Ф. Вайс"...
Пропозиція феноменальна, але тепер це не вигорить. Ще у вересні минулого року, про таке можна було думати, але тепер це "цушпит". Особливо з книжковим виданням. Одначе, я відповів Вайсові, що його ідея добра, що вона цілком відповідає моїм намірам, що такого літературного журналу дуже потрібно, що видавати мої твори там за Дніпром, було б для мене великою приємністю, але це діло складне і годі з ним впоратись дуже скоро і дуже на бігу. Тим більше, що я тепер зайнятий ДНБ, з яким мушу ці справи узгіднити, що забере мені місяць-два часу.
Саме тепер я збирався, вже втретє, їхати до Києва і то на цілий тиждень з Танею... Щоб написати серію фейлетонів для ДНБ.
Ми виїхали в понеділок 13 липня автобусом Рівне-Київ, що відходив кожного ранку в годині восьмій і приходив до Києва біля п’ятої вечора. Гарна, спокійна, вигідна подоріж. Публіка в автобусі німецько-українська, всі місця зайняті. В Новоград-Волинському перша зупинка. Деякі пасажири тут лишаються, на їх місце приходять нові. Це вже люди "совєт-ські" і між нами і ними помітно різницю в одягах, вигляді, поведінці. Друга наша зупинка вже аж в Житомирі, тожтопід вечір біля години п’ятої ми вже в’їжджаємо до Києва. Ми з Танею не їдемо до останньої зупинки на Хрещатику, а висідаємо на Брест-Литовському шосе проти будинку кіно-працівииків, де живе Кавалерідзе з наміром у нього зупинитися.
Гарний, літній передвечір, тепер Києв виглядає значно краще, ніж за мого останнього тут побуту, Іван Петрович і Надія Пилипівна вдома, радісна зустріч, багато розмов.
Хоча настрій Києва для нас змінений. Нема вже Данила Багазія, Олени Теліги, Олега Ольжича, Івана Рогача. І навіть "Українське слово" дістало прикметник "нове" і перестало бути "нашим". Там засіли чужі і ворожі нам люди, до яких ми не квапились з візитами.
Одначе, я маю тепер деякі інші завдання. Хочеться познайомитись з деякими ветеранами старого українства, що їх тут ще вряди-годи можна було зустріти.
Мені шкода було тратити дорогоцінного києвського часу, до вечора було ще пара годин, а тому ми з Танею вирішили відвідати відомого патріярха знаної мистецької родини Кричевських — Василя Григоровича. Народжений 1872 року, він ще належав до покоління видатних українських діячів царського часу, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських чисток і дожити до днів наших. Він вславився, як архітект національного стилю і найбільш відомим його творчим досягненням був славетний будинок Полтавського земства, у якому тепер міститься музей, як також будинок письменників у Києві, готель на могилі Шевченка в Каневі і багато інших.
Кричевський жив тоді на Великій Житомирській, в домі, що належав колись відомому власникові російського драматичного театру, що носив його ім’я — Соловцову. Він займав там одну велику кімнату, цілковито заставлену і завішану його картинами. До війни він жив на Хрещатику в будинку, який був зруйнований пожежою.
(Продовження на наступній сторінці)