Натомість, "хто допоможе своїм повідомленням виловити, або унешкідливити членів якоїсь банди... одержить до 1000 карбованців нагороди або право першенства набувати харчові продукти, або право наділення, або побільшення його присадибної землі".
Це вказувало, що їх стабільність була загрожена і приречена на невдачу. Добрий коментар до цього подав Томас Манн зі своєї Нью Йоркської висоти через Лондон. У черговому липневому посланню він твердив: "Перемога Гітлера — це порожнє слово; такої можливости не існує... Це не є в розумінню реального, сприятливого, дозволеного, зрозумілого. Це не буде дозволено; або скорше, він сам собі не дозволить цього, — той жалюгідний негідник... Тому, що він такий... Що такою є його природа... Завдяки його нечувано і безнадійно безвладній вдачі, яка недозволить йому думати, бажати, або робити щось, що не є фальшивим, наперед засудженим на невдачу".
Ці сердиті слова були для нас зрозумілі. Ми були поблизу того головного уряду політики Гітлера, який звався Райхскомісаріятом і який був найкращим союзником Сталіна під кожним оглядом, бо його "політика" була настільки безглузда, що іноді здавалося — вся та їх величезна воєнна машинерія створена лишень для того, щоб вибороти для себе нечувану розмірами катастрофу. Робити ставку на зрадників з нагородою "до 1000 карбованців" вартости пари кільогра-мів сала, в таких умовах і в такому місці, могли хіба нота-рійні політичні кретини.
Україна йшла в підпілля. Бульбівці, мельниківці, бандерівці, опісля ковпаківці. Підпілля не є місцем політичної мудрости, це с місце лобне, місце відчаю, розпачу, гніву і невилічимою гангреною на тлі політики. Про це старанно подбала політика, як каже Манн "жалюгідного негідника" Гітлера з його Кохами, який не дав підбитим народам іншого виходу з положення, ніж підпілля. Створивши для себе най-небезпечніший внутрішній фронт в історії всіх воєн Европи.
А чи була тоді Україна не підпільна? Така, як на початку цього "визволення"? Формально була, але фактично такої не було. Відкривалися курси ремісництва деяких галузей господарства, деяких відділів медицини. Відбувалися концерти, театральні вистави, висвітлювались кіно-картини, але все це було лишень експозитурою України підпільної. Нічого не діялося в інтересах завойовників.
У Рівному працював театр "під мистецьким проводом та плястичним оформленням Анатоля Демо-Довгопільського", як це говорилось в його афішах. З режисером Михайлом Калиіювнчем, музичним керівником С.4 Ігнатовичем, декораторами М. Жуком та М. Мартинюком. Ставили "Мартина Бо-рулю", "На громадській роботі". Відбувалися вечорі гумору, скечів, гротесок, танців.
Невтомний голова "Просвіти" Н. Кибалюк, раз-ураз розсилав повідомлення про різні просвітянські імпрези. В неділю 31 травня відбувся великий концерт мішаного хору Юрія Цехміструка. Співали "Засяло сонце золоте", "Зеленая ліщинонька", "Котилася ясна зоря з неба", "Туман хвилями лягає", "Ой, час і пора", "Птичий хор". З рефератом Кибалюка: "Українська пісня і Олександер Кошиць".
В неділю 28 червня в залі "Просвіти" — велика виставка народнього мистецтва і народніх строїв зо всіх теренів України, влаштована жіночою секцією "Просвіти", до якої належали Харптя Кононенко, Марія Бульба, Галина Варваро-Еа, Євгенія Шудрак.
Того самого дня у залі кіно "Скаля" — свято пісні, присвячене століттю народження Миколи Лисенка. Виступало п’ять хррів з сіл Глинки, Обарів, Шубків, Городок і самого Рівного... З такими диригентами, як Іщук з Шубкова, Позняк з Городка, Цехмайструк з Рівного. Свято відкрив Н. Кибалюк, реферат про Лисенка виголосив учитель Рівенської гімназії Філімон Кульчинський.
Такі імпрези відбувалися по містах, містечках і селах. Поставали нові хори, струнні оркестри, включно до школи гри на бандурі в Кремянці, яку провадив відомий бандурист Кость Місевич.
Та коли ми згадали про бандуру, то буде до речі пригадати, що в той час ми дістали запрошення, що "Відділ Культури та Освіти Київської Міської Управи та Окружна Просвіта в Рівному, мають честь запросити Вас на концерт Київської Капелі Бандуристів і солістів Київської Опери, що відбудеться в Рівному 15 червня ц.р. о годині 18.30 в залі "Скаля". За Просвіту підписаний Ф. Польовий, за відділ Освіти МУК — М. Приходько.
Це запрошення вирізнялося. Говорилося про бандуру, бандуристів, кобзарів. Найглибший сентимент української душі. Образ кобзаря, що надхнув Шевченка. Звуки містерійних струн, що збудили відродження... Щось притаманне духовій вдачі людини українського простору.
Про капелю бандуристів, яка створилася ще за революції часів Гетьманату 1918 року в Києві і яка перейшла опісля низку всіляких переорганізацій за совєтів, ми могли багато чути, але тепер ось прийшла нагода, що можемо не лишень про неї, але й її саму чути, а також бачити.
Переборовши певні перешкоди окупантської влади (минулої зими її було знято з концертової подорожі по Київщині), вона ось появилася у всій своїй силі з виразним наміром показати, хто тут є паном. "Ой, чи пан, чи пропав — двічі не вмирати! Гей, же ви, хлопці, до зброї!" — було її гаслом. Під мистецьким керівництвом молодого, талановитого, зрячого і свідомого бандуриста Григорія Китастого і адміністративним зарядом здібного, ініціятивного адміністратора Миколи Приходька. Зі складом, до якого належали вибрані, здібні, віддані сили цього мистецтва, які увійдуть до його історії, як Григорій Назаренко, Йосип Панасенко, Тимофій Півко, Олекса Дзюбенко, Іван Китастий, Петро Китастий, Микола Лісковський, Павло Міняйло, Гаврило Махиня, Дмитро Черненко, Михайло Павлик, Яків Протопопів, Іван Кагарлицький, Іван Яровий.
Цей виступ капелі, в цьому місці, у цей час був справжнім її тріюмфом, відчувався святочний, піднесений настрій, простора заля театру "Скаля" була виповнена до відмови, перед початком виступу Микола Приходько виголосив запальну, патріотичну промову, капелю зустріла публіка бурхливими оплесками, програма почалася відомою, ностальгійною "Думи мої, думи мої" — М. Лисенка, далі там були, і "Гей, злітались орли", і "Максим Залізняк" — К. Стеценка, і "Закувала зозуля" — П. Ніщенського, і "Журавлі", і "Дощик", і "Від Києва до Лубень" — М. Михайлова. А закінчилося все спонтанним: "Ще не вмерла Україна", проспіваним всією публікою. Оплескам, оваціям, вигукам "Слава" не було кінця і краю.
А опісля капелян розібрали громадяни по гостинах і все це діялось у інтимній, родинній атмосфері з відчуттям важ-ливости доби, що ми її всі тоді глибоко переживали.
А далі почались концерти за концертами. Повторено іце один концерт в Рівному, а опісля капеля переїхала на Луч-чину. Там нові тріюмфи і прийняття. У Жидичеві великий маніфестаційний концерт у лісі, ввечорі, при світлі огнів, з тисячами слухачів, з промовами і "Ще не вмерла Україна". Це вже нагадувало щось з Коліївщини про Чигирин, Холодний Яр, Мотрин манастир. І, розуміється, що не було це таємницею для гештапа. Його агентура не спала і вона донесла про це, куди було треба і коли бандур’исти верталися возами до Луцька, вже по дорозі їх перестріли ґештапівці і направили їх замість до Луцька, — до станції Ківерці, а звідтіль без пересядки до Києва.
І забігаючи трохи з нашим оповіданням наперед, то вже в серпні цього самого року, капелю бандуристів відправлено товаровими вагонами з Києва до Німеччини, під виглядом концертування, а в дійсності до робочого табору "Ост" в Гамбурзі. Де вони "проконцертували" з лоЧгатами аж до кін-ся листопада. А коли їх було звільнено, їм було заборонено вертатися в Україну, а дозволено тільки концертувати по таборах "Остарбайтер"...
Це була ще одна ілюстрація "мудрости" "Райхскомісарі-яту для України" в джунглях його політики, а для нас це було продовженням вже пройденого, коли то за царського часу, сліпих кобзарів брали з ярмаркових площ і... "по вулиці йде, пхає та штовхає... І кобзу йому нещасному на шматки розбиває... Що ж він його в тюрму запихає", як співали про такі діла ті сліпі небораки, згадуючи практики царської жандармерії...
За совєтів, бандуристів то забороняли, то дозволяли, то вихолощували їх репертуар зо всього патріотичного, то знов вимагали патріотичного. Все залежало від вимог і потреб окупантської сили...
А згадуючи про "остарбайтер"-ів (робітників зі сходу), то це був час, коли почався той "ясир" набору і вивозу молодих людей, дівчат і хлопців, на роботи до райху. Спочатку це робилося добровільно... Виїжджали молоді люди, яким хотілося побувати на заході Европи навіть в ролі звичайних робітників, але згодом ця добровільність обернулась в примус, аж поки це не обернулося у звичайне виловлювання людей на вулиці, як за часів татарських і вивоження їх без розбору на невільничі роботи до Німеччини.
Як було сказано, я мав двох друзів, молодих початкую-чих поетів десь звідтіля, як Заслав — Герася Соколенка і Миколу Болкуна, які навідували мене, завалювали своїми поезіями, але цього року вони потрапили в негоду. Герася було арештовано, а Микола десь було зник без вісті. Аж то 16 серпня, я дістав від нього несподіваного листа з несподіваного місця. "Пробачте: здається, надсилаю Вам другого листа. Першого напевно настигла недоля. Про мене Вам уже, мабуть, говорив Соколенко. Я тепер перебуваю в Німеччині. Попав сюди випадково. Живу покищо непогано (в таборі). Перекладаю з німецької мови на українську постанови, розпорядження та оголошення. Але ж...(?)... прочитайте краще П. Грабовського "Швачку. Не раз пригадується мені наша зустріч. О! Я був тоді переповнений по вінця радістю і прибоєм сили, вогнем свіжих надхнень... Ви були першим з тих, хто міг зрозуміти мене і мого друга — ("Мартина їдена") і "брата" мого Герася.
(Продовження на наступній сторінці)