А на другий день все йшло своєю чергою, викликали на допити, приводили нові жертви. Як звичайно, Таня принесла обід. І яка несподіванка. Його приніс той самий харків’янин і з тією самою мовчанкою... Якого ми вже встигли похоронити вчора і проспівали йому "вічную пам’ять". Всі ми думали, що його вчора застрелили ес-еси. Але це не було аж так страшно. Це було лишень втихомирення. Тюрма розхиталася. Наш крикливий начальник забагато допустив. І, можливо, це не буде йому дароване.
Отже, свято скінчилося, в’язниця робила своє, я чекав на запевнення Хариті, що мене випустять, але нічого не сталося. Я почав нетерпеливитись. Я ходив по камері — три кроки туди, три кроки взад. Минав тиждень, минав і другий. І ось ще одна несподіванка. Одного дня, по обіді, мене покликали до канцелярії. Новий допит? Чи випустять? Всі напружені. Але сталося ні те, ні друге. В канцелярії я побачив велику фігуру генерального директора поліції, мого співмешканця Германа Блюме. Мої уста розтягнулися у справжню усмішку, а першим його привітанням було: — Гей! Ти забув поголитися. — Придержуюсь тутешньої моди, —• відповів я на це. — Як живеш? — питав він далі. — Як бачиш. А як там у вас? — Гаразд. Прекрасно. Живем. *— А як там Таня? — О, Таня! Вона герой. Тримається. Все добре. — Мене ще там не забули? — Хто мав там час про тебе думати. Тепер війна. — Чи випустять мене з цього готелю? — Не знаю. Нічого не знаю. — А що каже твій приятель Пюц? — О, він п’є горілку. І не каже нічого.
В такому дусі велася наша мова, яка тривала з чверть години. Герман, як завжди Герман. Від нього годі щось путнього довідатись, але вже сама його тут ноява в такій ролі казала багато. Згаданий Пюц був начальником Ес-Де і він з ним приятелював. Це значило, що щось там діється і, можливо, в мою користь.
Опісля Таня оповідала, як Герман ставився до моєї спра— ’" ви взагалі. Ніяких порад, ніяких розрад, ніяких обіцянок. Убійча невтральність. А коли одного разу Таня розплакалась на його незацікавленість, він лиш ноншалантно відповів: •— Напрасно. На мєня жєнскіє сльози нє действуют. — А коли вона питала, чи можуть мене вивезти до концентраційних таборів, він лиш зазначив: — Вазможно. Моґут сделать ему і такое удовольствіє. — Таня сказала, що в такому разі і вона поїде за мною, на що він відповів: — Что будете там делать? Картошку чістіть?
Про його відвідини до мене, він Тані не сказав нічого, лишень на другий день рано, коли він голився перед дзеркалом у своїй кімнаті, при чому він завжди щось приспівував, він звернувся до Тані: — Таня! Паслушайтє, как вам нравіт-ся моя новая пєсєнька:
Der alte Samtschuk commt nach Haus,
Gestapo lasst ihm wieder raus,
Er commt zur Tania wohl zurück,
Er schreibt nicht mehr von Politik,
Von Frühling und von Liebe nur
*) Старий (друг) Самчук вернеться додому, ґештапо його випустить. Він вернеться до Тані справді назад... Він не буде більше писати про політику... Лишень про весну та любов... Та Божу руку в природі.
У тексті, за браком відповідних знаків, пропущені "умлявт"-и.
Und Gottes Hand in der Natur.*)
— Подобається, — відповіла на це Таня. Хто її автор?
— Тайна. Адін ґеній, — казав він. — Подякуйте йому, — казала Таня. — Харашо. Всьо харашо! — відповів він.
Це надало Тані надії.
Але я, що не чув цієї пісеньки, тратив терпець. Минали дні за днями і нічого не мінялося. В таких випадках терпець переходить в нетерпеливість, до голови тиснуться чорні думи, починається паніка.
До того в нашій камері сталась нечувана річ. Однієї ночі, біля другої години, двері камери з грюкотом відчиняються і на порозі появляється дебелий ес-ес. — Котрий з вас Шустер? — запитав він. — Це я! — зірвався Шустер, який не мав ліжка і спав на підлозі. І ввесь зблід і тремтів. — Одягайтесь! Швидко! З речами! — командував ес-ес. О, майн Ґот, о, майн Ґот! Це вже кінець! Я так і знав! — бурмотів Шустер, швидко одягався, все йому валилося з рук. Ми кинулись йому помагати. — Підете додому, — буркнув ес-ес.
— О, я це знав... Додому. Серед ночі... Так завжди кажуть. Прощайте, товариші! З Богом! —мимрив він, зібрав жужмом свої кілька лахів і потягнувся за ес-есом. Двері за ними закрилися.
Ми з Андерсом не могли вийти з дива. За що б його могли розстріляти? А коли випускають — чому опівночі. Він все твердив, що його розстріляють. Це питання не давало нам спокою до самого ранку. І лиш згодом, дуже згодом, я мав нагоду довідатись, що того Шустера таки випустили на волю, а що це відбувалося з такою грізною увертюрою, то причиною її був звичайний розклад потягів, які відходили дуже рано в напрямку Полісся. Ес-есам хотілося відправити старого по можливості скорше, а тому вони зчинили ввесь той гармідер.
І ще один випадок з цих моїх останніх днів ув’язнення затямився мені на все життя. Одного передвечора я стояв біля визірки нашої камери, коли до неї з коридору підступив невеликого росту чоловічина з дуже змарнілим обличчям. — Пане Самчук! Чи ви мене пізнаєте? — запитав він ледве чуйним голосом. — Вибачте, — відповів я, — на жаль, не пізнаю. — Я Федорчук. З Дубна. Пригадуєте? Заступник коменданта поліції... — прошепотів він. — О, мій Боже, подумав я і в голос запитав: — Що з вами сталося? — Тубер-кульоза! — відповів він. — Мене вже скоро не буде... І я прийшов попрощатися... І вибачитись, — говорив він, витискаючи з себе кожне слово. — О, мій друже! За що вибачитись? — А за те... Тоді у Дубні... За ті газети, — шепотів він. — Та це ж давно забуто. Дорогий! Це ви мені вибачте. Я був тоді занадто гострий, — бурмотів я зворушено. — Ні.
Це була вина наша... Я зрозумів. Прощайте. Я ж на ваших книгах здавав матуру... — І він відійшов.
Який дійсно несамовитий жах. Який це був чудовий, меткий, здоровий хлопець у тій своїй елегантній уніформі з Тризубом. Який з такою насолодою командував відділом своєї поліції. І так енергійно салютував на жовто-синій прапор. Полум’яний патріот, безмежна відданість українській справі. І враз отаке. І скільки їх таких було зграсовано ворожими силами по всій Україні протягом цих наших десятиліть, починаючи Крутами 1918 року і кінчаючи цими нашими днями! Армії. Мільйони. Як можна це забути?
А той епізод з тими газетами в Дубні давно вже був забутий і винні за це не Федорчуки, а ті наші вбогі політики, що цей безглуздий конфлікт створили і які, з такою несамовитою впертістю, довгі роки його плекали, за що історія напевно не погладить їх по голівці.
За моїх часів у цій тюрмі щойно починалось нищення нашої молоді, яке розгорнулося на всю щирінь роком пізніше. І, можливо, я мав щастя, що потрапив сюди одним з перших, ще поки справа не набрала такого шалу. І тому міг ще вийти на волю. Роком пізніше, не помогла б мені ніяка свята вода...
Тепер же, після відвідин Германа, я сподівався, що мене ось-ось випустять. Взагалі, в тюрмі почався рух. До Рівного прибув якийсь грізний, однорукий, військовий слідчий, який почав розвантаження тюрми. Андерса почали викликати на допит. До самої тюрми також призначено нового начальника, дуже пикатого типа в партійній уніформі, який зайняв місце крикливого ес-еса. І першим його подвигом було ввірватися до коридору тюрми, назбирати юрбу в’язнів і почати по німецькому якусь промову. Але помітивши, що його не розуміють, він викрикнув: — Хто з вас, до чорта, говорить по німецькії? Йому вказали на мене. — Перекладай — кричав він. Я перекладав його крик звичайною мовою і це тратило ефект. — Голосніше, фарфлюхт нох маль! — кричав він на мене. Я підняв голос, але й це його не вдовольняло. Він схопив мене за рукав і штовхнув до камери. А сам кричав далі. Це, одначе, не робило враження. В’язні дивилися на нього, як на блазня, який хоче показати, який він страшний. Від чого нікому не було страшно.
Тим часом йшли дні — холодні, вітряні не подібні на весну. Дивно, де ділася гарна українська весна. Невже і її вислано до якогось концентраційного табору. І нарешті наближався день 20 квітня. Це був день народження Гітлера. Звичайно, паради, промови, присяги. У тюрмі знов поговорювали про амнестію. Ця солодка ілюзія не переставала діяти навіть у цих умовах. Це був вівторок. І треба сказати, що день видався на диво веснянішим. Світило сонце, вітрець з полудня, співали пташки. З міста доносились мельодії маршів. Святкували всі уряди.
У нашій тюремній атмосфері це відчувалось також. На коридорі ніякого руху... Камери гули монотонним гулом, ніби бджолинні вулиії. Надворі, як завжди, вештались полонені.
І тільки біля години десятої до цієї ідилії внесено елементи тривоги. Тюрма помітила, що до її коридору увійшов ес-ес в товаристві ключника і вони направились до дверей число 16. Всі визірки заповнені обличчями. За кимсь прийшли... І навіть у такий день. Це мусить щось значити. Признатися, що ми з Андерсом відчували це також і він навіть заговорив до мене: — Це напевно по вас. Напевно. Вас випустять. Але прошу дуже — не забудьте моєї справи. — Він передав мені адресу своєї жінки і просив написати їй листа. — Тихо. Ще нічого не відомо, — казав я. — Щоб не наврочити! — Так. У таких умовах доля буває дуже зрадливою.
Але ось брязнули ключі і двері відчинилися. І в дверях по літньому, у новій уніформі одягнутий, ес-ес. — Ви пан Самчук? — звернувся він просто до мене. — Так, — відповів я механічно. — Збирайтесь! З речами! — сказав він. Збиратися з речами не завжди значило погоду, але сьогодні був день, що не ворожив халепи. — На волю! Напевно! — викрикнув Андрее і почав швидко збирати мої речі. Наше прощання було коротке. Ми потиснули руки, я обіцяв зробити, що він просив. Дякую за все! Допобачення! І я пішов з ес-есом.
(Продовження на наступній сторінці)