Я дуже скоро почав вростати в це моє нове середовище. Робити знайомства, підносити настрій ув’язнених. Вражало загальне пригноблення і занадто понурий клімат. Рано, звичайно, від входу, розносився несамовитий крик матюкання російською мовою, що значило, що прибув на оглядини начальник в’язниці, балтійський німець в уніформі ес-ес з ран-гою гауптмана, який не знаходив нічого кращого для вияву свого начальницького достоїнства, як матюкання. Це значило — на всіх і все наганяти страх і трепет. Він проходив коридором, іноді зазирав до візирок, іноді когось зустрічав і обкидав його матюками. А опісля, накидавши на всі боки блискавок з громами, він зникав. Залишалися тихі, безмовні охоронники в совєтських уніформах, які не мали при собі ніякої зброї, а лиш поволі проходили сюди й туди коридором і пильнували спокою. А коли приходили з канцелярії окремі дозорці в німецькій уніформі забирати когось з в’язниці, вони помагали їм відмикати камеру і виводити арештованих. А коли приводили когось з нових прибульців, вони розміщали їх по камерах. Ці виклики і ці прибуття були одиноким порушенням загальної однотонности і до них всі прислухову-вались: Бо це значило — "когось забрали" і хто зна куди, а також "когось привели" і цікаво, кого.
У нашій привілегірованій камері панував переважно спокій. Рано’приходив Платон, приносив чай, робив порядки. Мене цей Платон особливо цікавив. Молоденький, малого росту, типовий кацапчук з рожевим, як у дівчини, обличчям, соромливими сірими очима і сильною, ярославською чи якою там говіркою. І мені дуже хотілось з ним розмови-тись. Дармащо він, як і всі його товариші, загортався в атмосферу суворої неприступности. Та коли я раз обдарував його гарним червоним яблуком, а другий раз шматком чогось солодкого, а там знов ще якимсь ласощем, він почав ласкавіше на мене позирати, а уста його почали розтягатися у приємну дитячу усмішку. — Очінь спасіба, — казав він.
— На здаров’єчко, — відповідав я. І так мало по малу ми сприятелювалися. І у нас дійшло до мови. А тому, що нас ніхто не міг чути збоку, то ми й розговорилися. Він був з колгоспу. Мобілізований. На фронті був легко ранений. Лежав у шпиталі. Набирали добровольців за фронт до партизанки. Він зголосився. Хотілось бачити, як виглядає там за фронтом в буржуазії. їх скинули з парашутів і вони здалися. А чому здалися? Що було інакше робити? їм сказали, що на них там чекають приятелі, а вияснилось, що довкруги все вороже. Населення їх ненавидить... їсти нема чого... Патронів ледве-ледве. Куди не ткнешся — б’ють. Кількох з них піймали й розстріляли. Ви за Сталіна? Ми вам дамо Сталіна. І ми так подумали, подумали... І здалися...
Я питав його про його дому, його село, його батьків, його дівчину. Йому приємно було чути, що хтось ним цікавиться і він міг з кимось про це говорити. Він охоче до нас заходив і намагався зробити нам щось приємного...
А поза тим я всім цікавився. Ходив по камері, вислуховував оповідання поручника уланів, як то він господарив в Україні і як його зрадили. Він був "фольксдойч", але направ-ду поляк, по духу спекулянт, який спекулював на всьому, включно до своєї національности. Ввесь час думав про те, що його чекає і як буде реагувати на це його жінка в Познані.
Але найглибше й найболючіше переживали ми полонених. Живі люди, які жили на грані смерти. Найнещастніші жертви найжорстокішої доби. Козли відпущення несамовитих глупот "геніїв людства". Громозводи ненависти безглуздих вір, зв’язані умовами по руках і ногах, які не мали спромоги боронитися.
Мені хотілося бути з ними ближче і чимось їм помогти. Але як, але чим? Та порція тюремної їжі, яку я щодня віддавав, була для них краплею в морі. Хотілося також бути з ними, говорити з ними, щось від них довідатись. Але треба тут розуміти, що людина, яка ввесь час перебуває на грані голодової смерти, ледве може про щось інше, ніж про їжу думати. А до того ми не мали з ними ближчого контакту. І тоді я почав їм співати. Наше вікно виходило на подвір’я, де звичайно ті люди вешталися і коли світило сонце, вони збиралися перед самим вікном і щось там між собою потиху гомоніли. Щоб краще їх чути, я вибив у вікні одну шибу і між нами зав’язалась мова. — Слухайте, товаришу! Ат-куда ви? — запитав я одного з них, що сидів найближче. А він мені на це відповів: — Не аткуда, а звідкіля. — Це мене заскочило і я сказав: — Хай буде по вашому. Але я чую, ви говорите по "аткудавськи". — Ето талько для атвода ґлаз,
— відповів той. — Що мене цілком вдовольняє, — говорив я. І ми так почали нашу мову, яка перейшла в дружбу. Я їм співав: "Небо синє, земля чорна — та гей!" і ця пісня їм особливо подобалась. А після я проспівав їм інших пісень і по часі перед нашим вікном зібралася ціла авдиторія... Що повторялося день-щодень. Я вже знав багатьох по прізвищу, а один з них, що походив з Білої Церкви, мав навіть більшу освіту. Я запитав його, чи не походить він з тієї Білої Церкви, про яку в думі співається:
Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, Що з ляхами, з мостивими панами, в Білій Церкві замирив?
— З тієї самої, — відповів мій співрозмовник за ґратами.
— А де ви служили в армії? — запитав я його. — В погранич-них військах, — відповів він. — 0-го-гоgt;! — зареагував я на це, знаючи, що границю охороняли НКВД.,— Нема страху,
— відповів він, зрозумівши, що я маю на думці.
А як бувало вони сходились перед цим вікном, а їх соліст не появлявся на сцені зі своїм концертом, він міг чути з-поза ґрат глухий, хриплий голос: — Редахтор! А, редахтор! Запойтє! — Це звучало так привабливо, що він все лишав і спішив на своє підвищення, що ним була підставлена під вікном лавиця. І концерт починався знов.
Це робилося не лишень з полоненими, але й зо своїми співв’язнями. Лишень тоді сцена концертів переносилась з-під вікна до коридору. Коли там було спокійно і не відчувалося загрози, я висував з визірки голову і починав співати. З інших визірок висувались інші голови, які приєднувались до мене... І тоді гучним коридором розлягався гучний спів, ніби в гаю. Іноді нам це щастило, а іноді десь звідти від входу ми могли чути: — Ей! Ви там! Закройсь! — І тоді спів вривався, голови з визірок зникали, тиша водворялася.
І слід ще сказати, щодо наших камер якимсь чином потрапив один примірник моєї "Марії". Вона переходила від камери до камери і її читали й розчитували. Одного разу мене покликав жіночий голос через визірку з жіночої камери, що була зліва по сусідстві з нашою. — Пане редакторе! А звідки це? — І вона прочитала уступ з "Марії", де то Кор-пій обхопив Марію над криницею і "впився в її соковиті, червоні... Янчала, гнулася лозою, умлівала... І забула, що це було над колодязем". Чи вам це знайоме? — питав мене голос. — Знайоме, — відповідав мій голос. — Я хотіла б також бути на місці Марії, — казав голос. — Багато де чого хотілося б, — відповідав мій голос. — Я вас знаю. Я бачила вас на вулиці, — невмовкав голос. — Нічого. Може й ще колись побачимось, — казав мій голос. — О! Хіба може там... У небі. Де янголи, — відповідав голос. — То поки до неба — давайте ось заспіваємо, — казав мій голос. — Згода, — відповідав па це голос. І ми співали, як то "ляндвірт грубий приїжджає та дядькам зуби вибиває". — Ей, там! Закройсь! — гримів сирий голос з коридору. Голос з жіночої камери йому відповідав: — Пошол ти вон, стукало! Тебя, дурака, нікто не спрашіваєт! — А вот, как я тєбя стукну — то спросіш, — гримів далі той голос.
Нас цікавила також географія нашого коридору, особливо його північне крило, де знаходилось кілька глибоко засекречених камер і куди вхід суворо заборонявся. Але одного разу, під час обіду, я ризикнув пуститися туди в розслідчу експедицію і відкрив там двері камери особливого призначення. Одна з них була набита до краю жидами, а друга одиночка, в якій перебував тільки один в’язень у совєтській військовій уніформі. Не було можливосте довідатись щось більше про це, бо я міг лишень мигцем туди зазирнути через маленьку визірку, яка закривалася із зовні.
А щодо решти камер, південного крила, то всі вони були заповнені молодими нашими хлопцями із сіл. Найсвідоміший елемент опору. Було до болю шкода їх тут бачити. "Боже великий, — Творче всесильний, нашу Вкраїну нам Ти храни",
— співали вони кожного вечора, не думаючи про себе самих. Я часто з ними зустрічався і перекидався жартами... А одного разу вони передали мені "чашку чаю", від якого, коли я його хильнув, у мене полізли очі рогом. — На здоров’я!
— гукали вони здалека. Це був першорядний самогон-первак. Як він сюди потрапив, годі було сказати. Такі речі, звичайно, були заборонені, до яких належав також і тютюн.
Без тютюну курці страждали тяжко. На цьому грунті постала спекуляція. Знаходились майстрі, які могли з одної пачки махорки зробити дві, докришивши до неї дерева, наробити з неї "лапок" з газетного паперу і продати їх 200% дорожче, ніж це їх коштувало. Мій співв’язень страждав також без цього паскудного диму, особливо, коли він хвилювався.
А хвилюватися було від чого. Звідсіль рідко кому траплялося вийти на волю. Але в цій гущі загального нещастя, моє особисте духове царство зберігало свою суверенність. Помагало мені моє філософське трактування життя, а також інстинкт безпеки.
І тільки іноді це почуття мене зраджувало. Особливо під час перших тижнів мого ув’язнення, коли мені здавалося, що моя доля приречена і, що я звідусіль вже більше не вийду.
(Продовження на наступній сторінці)