Як годиться добрим українцям, ми вибрали для першого знайомства традиційного "Запорожця", що його давали у вівторок 29 липня. Блавацький був винятково люб’язний і запропонував нам свою льожу, з якої ми охоче скористалися. Олена, розуміється, робила все, щоб якось виглядати по-оперному, але це не летко їй вдавалося. Що ж до мене, то я просто по-кавалерійськи у рейтузах і високих чоботях. Але хоч ми не були у формі, зате був у формі "Запорожець". Я бачив його від моїх "ранніх днів", починаючи від Крем’янця на Волині, черев Прагу і Ужгород, ікс разів у різному, переважно аматорському виконанні, знаю його, як і кожний чесний українець, сливе напам’ять, але тут уперше довелося побачити його у Львові, у справжньому театральному будинку і в справжньому виконанні. Дуже шкодую, що не запам’ятав обсади ролів, бо виконували їх переважно не відомі мені артисти, але їх виконання робило на нас добре враження. Воно збільшувалося ще й настроєм, атмосферою, близькістю дорогих людей, якими завжди були для мене чарівники і чарівниці сцени. Люди, які з такою беззастережністю віддавали іншим лише все, що гарне й приємне, собі лишали тільки труд і клопоти, радіючи, коли їм за це сказали гарне слово і виявили до них трохи доброго серця.
ЧЕТВЕРТА ГРАНИЦЯ
І все-то те... Душе моя, Чого ти сумуєш ...
Шевченко ("Сон")
Медовий місяць "визволеного" Львова, з його тризубами, печатками, прапорами, здається, кінчався, дні починали бути тривожними і навіть загрозливими. Казали зняти прапори і тризуби, а з тим виникли небезпідставні чутки, що наша чудова Галичина і на цей раз мала б бути приділена не до свого основного пня, хоч би у вигляді такого окультичного "райхскомісаріяту", а залишиться далі в ролі провінції так званого Генерального Губернаторства і що невдовзі на колишньому габзбурзько-романівсько-му кордоні має воскреснути відома архаїчна лінія, яка ще раз поділить нас на дві партикулярні галузі і стане меридіяном схід-захід на віки вічні, як вислів сили і злорадства переможця.
Для мене особисто це поставала ще одна, засадничо третя, нелегальна межа, яка перетинала мені путь до Києва, якої я не мав права переступити, але яку я переступити хочу і мушу.
Ширились вірогідні чутки, що станеться це вже в найкоротшому часі і що нам з заходу нелегко буде з цим упоратися, бо німці, мовляв, прийшли до переконання, що Україна "мейд ін Москав" так прекрасно спрепарована і знечулена на кожне поневолення, так ідеально зневтралізована національно, що це якраз відповідає і їх власній політиці, а тому впускати туди наш націоналізм західнього, динамічно-безкомпромісового типу, не є в їх інтересі.
Так думали німці, але не так думали ми. Ми мусимо там бути будь-що-будь, і то негайно. По свіжих слідах війни. Ще перед Києвом! На Волинь! До Рівного! Житомира! Щоб чужа адміністрація нас там уже застала.
І саме з приводу цього, на нашому многолюдному мешканні, на вулиці Тарнавського, з четверга на п’ятницю, 31 липня на 1 серпня, відбувається цілонічна хвилююча нарада нашої культурницької групи. До Львова прибув Сеник і Сціборський, виявилися якісь можливості локомоції, і ми маємо вирушити в дорогу. І то вже завтра.
Олег Ольжич поквапно ділить нашу групу на дві частини: Рогач, Штуль, Коваль, я і ще кілька, яких уже не пригадую, мали б уже завтра о шостій годині рано від’їхати, а друга група з Оленою мала б зістатися у Львові аж до виклику.
Але з цим поділом рішуче і остаточно не погоджується Олена. Як? Вона лишиться тут? "Сама"? У той час, коли "там" ... І т. д.. і т. д. О, ні! Ніколи! її бурхлива, вибухова природа виходить з берегів, її невелика кімната повна шуму, вона веде завзятющі бої і переговори зо всіма членами групи, доводить, що це цілковитий нонсенс, мобілізує опінію всієї нашої армії, вимагає справедливости. Ольжичеві дістається першому, і то найбільше. Як він сміє лишати її тут в той час, коли там... Що значить війна? Яка там небезпека? Що за труднощі? Які мають бути вигоди? Як тут можна ділитися на жінок і чоловіків? Ні і ні! Вона з цим не згодна, вона з цим не погодиться!
Основні причини її протесту були мені досконало відомі, то ж ми ще на Сяні домовились і присягнулися дійти до Києва разом, а тут враз отаке. Але я прекрасно розумів Ольжича. Це вже не Захід, а таки справжній Схід, і не запілля фронту, а самий фронт. І там можна сподіватися поважних ускладнень і не метне поважних небезпек. І наражати на таке Олену, як це Ольжич мені виразно заявив, він ніяк не хотів би. А тому, коли ця буря зчинилася, я, не дивлячись на свої зобов’язання, якогось виразного становища зайняти не мав морального права. Не міг підтримувати Олену, дарма що вона виразно від мене цього вимагала. Я тримався збоку, невтрально, мов би безучасно.
Але біля другої години ночі вона покликала і мене до свого генерального штабу. Застав її в сльозах, що з нею могло також трапитися, не зважаючи на весь її волюнтаризм. Головну, бурхливу кризу вона, здавалося, вже перейшла, виглядала, як море, після бурі — лагідно, по-своєму ніжно і по-своєму зворушливо. Говорила докірливим, злегка прохальним тоном, докоряла, чому я забув наше домовлення на Сяні і не підтримую її вимоги, що вона, мовляв, тут "сама" буде робити, повторюючи ще раз і ще раз усі свої аргументи. На закінчення альтернативне питання:
— Скажіть мені: ви за мене чи проти мене?
— Але ж, Олено! Розуміється! За вас! Завжди! Був, є і буду!
— В такому разі мусите вплинути на Ольжича, щоб він змінив своє рішення.
Іншої ради не було, я погодився "вплинути", до певної міри це мені вдалося, але Ольжич був помітно не в дусі і враз заявив, що добре, що гаразд, що Олена їде, але тут треба також комусь лишитися, і тим кимсь має бути моя особа.
Пізніше Олег мені казав, що це не була примха, а єдиний засіб затримати Олену тут, бо в цей час для неї там рішуче не було місця.
І він не помилився. Почувши це рішення, Олена на півслові повернула напрям своєї бурі, раптом змінилася, безпосередньо і зворушливо-щиро вона зняла ще більший лемент, але вже в іншому напрямку, заявила, що це кпини над нею, що вже третя година ночі, о шостій треба виходити, у неї нічого не зібране, нічого не спаковане, вона не виспана, перемучена. Не помогли ніякі зойки її друзів, що це все буде без неї зроблене, що вона не мусить нічим турбуватися, що будуть випрасувані її сукні і спаковані її капелюшки. Ні і ні! Вона рішуче відмовляється їхати, на що Ольжич лише вдоволено, під ус, посміхався.
Раненько, о п’ятій годині, всі призначені до походу, зривалися, хапали свої наплечники і зникали, щоб на шосту бути на призначеному місці.. . Всі, за винятком. .. нас з Оленою. Весь курйоз цієї гротескової сцени полягав у тому, що ми були призначені бути "там" першими, а вийшли остатніми, а по-друге, доля хотіла, щоб це метушливе підприємство закінчилося взагалі великим, круглим зеро. Бо десь біля години першої дня всі наші хоробрі мандрівці щасливо зо всіма своїми наплечниками, повернулися на старе, загріте місце. Повний крах. Обіцяний автомобіль, що мав одвезти наше товариство в землю обіцяну, спонтанно, Бог знає чому, не появився, і з ним розвіялися всі наші надії. Це ж, розуміється, був якийсь військовий тягарник, за якусь літру горілки, а з таким могло трапитися, що хочете.. .
Це одначе не лишилося без наслідків, особливо щодо нашої з Оленою дружби. Ми, правда, опісля щиро .сміялися, пригадуючи різні подробиці буревійної ночі, але разом з тим з Оленою щось таке сталося, чого з нею раніше не бувало. Вона іноді ставала несподівано подразненою, нелогічно придирливою, безпричинно невдоволеною. Завжди педантично чепурна, вона, здавалося, почала себе занедбувати, як також менше перебувати в моєму товаристві. А один незначний епізод, здавалося, зовсім попсував наші взаємини. Одного разу, з волі Ростислава Єндика, я мав відвідати одну фабрику взуття, де директором був приятель Єндика і де я міг роздобути кілька пар цього цінного на ті часи товару. Я запропонував цю можливість також Олені, вона, розуміється, охоче погодилася, і ми урочисто поїхали трамваєм кудись на край міста, не застали директора на місці, мусіли зачекати, а між тим, як звичайно, вели різкі розмови, у яких я мав фатальну необережність торкнутися найвразливішого місця моєї чудової приятельки, тобто я дозволив собі зауважити, що вона останнім часом почала себе занедбувати. Наслідки — presto і furioso. Що значить занедбувати? Де нема навіть порядного дзеркала. В дорозі! І пішло, і пішло... Я був бідний. Просив вибачення, намагався змінити тему, але де там. Злива обвинувачень, докорів, скарг, жалів. З приватного перейшли на загальне. Товариське, організаційне, принципове. І коли б не директор фабрики, який несподівано появився і обірвав нашу коломийку, хто зна, як далеко це зайшло б, бо все почало виглядати на гістерику, при чому чітко різьблені уста моєї прекрасної Теміди погрозливо здригалися, і все разом віщувало шторм.
Але як тільки ми перейшли до складу і перед нами виринула ціла купа різноманітного взуття, Олена на дивовижу дуже швидко змінилася. Чорні хмари розвіялися, і виглянуло сонце. Вона почала старанно вибирати щось для себе і свого Михайлика, якого вона ніколи і ніде не забувала, використовуючи мене як експерта цієї процедури, а ще згодом, обвантажені, як вона казала, "дарами вдячного населення", ми верталися трамваєм до нашого мешкання, дружньо і весело розмовляючи про різні справи наших примхливих буднів. Я мав повне право допускати, що наш конфлікт вичерпано, і він вже забувся.
(Продовження на наступній сторінці)