Видаючи цю річ, я нічого від неї не сподівався, я знав її творчі недоліки, буденність теми, недосконалість видання, але раптом, зовсім справді для мене несподівано, ця книга прорвала не тільки всі ті льоди, які с купчилися довкруги моєї роботи, але й стала своєрідною сенсацією того часу. Вся наша преса, без винятку, ентузіястично зустріла це скромне видання, появилися рецензії Араміса у "Новій Зорі", Ісаєва у "Дзвонах", Гнатишака у "Меті", Рудницького у "Ділі", Боднаровича у "Назустріч", Кравцева у "Обріях", Маланюка у "Віснику" і багатьох інших. Виник більший попит на книгу, і видавництво було змушене перевидати її, піднявши тираж до трьох тисяч, що в ті часи було явищем не-чуваним, коли йшлося про книгу такого розміру. У скорому часі появився переклад польською мовою, що його зладив Тадеуш Голендер, а видало відоме варшавське видавництво "Руй". Вся польська преса зустріла цю книгу не з меншим ентузіязмом, як і наша. У "Газеті Літерацькій" появився чудовий репортаж з приводу цього — "Право на Волинь" відомого в Польщі репортажиста Ксаверія Прушинського, і навіть славетний, як тоді казали, україножер "Кур’єр Львовскі" не відстав від загального тону, вмістивши про книгу дуже прихильну велику рецензію ... А наше Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка, головою якого був Роман Купчинський, уділило мені першу нагороду за найкращий літературний твір, яка становила тоді 600 злотих.
Це й спричинилося до мого довголітнього співробітництва не лише в "Дзвонах", але і з нашим католицьким середовищем взагалі, де я знайшов чимало приятелів і прихильників, включаючи сюди і самого великого князя нашої церкви, незабутнього митрополита Андрія.
Згодом появилися й інші частини (друга і третя) "Волині". У видавництві Тиктора появилася "Марія", а видавництво "Діло" видало збірку моїх оповідань і новель "Віднайдений рай". )
Поза "моїми" видавництвами, я цікавився також видавничим рухом Львова взагалі. Особливою пошаною користувалося в мене видавництво "Червона Калина" з її літописно-історичним журналом цієї ж назви, довголітнім редактором якого був відомий письменник і популярний львов’янин Василь Софронів-Левицький, автор кількох книг оповідань ("Грішник", "Липнева отрута") і перекладач Бальзака, Меріме, Мопасана й інших авторів світової літератури. Журнал, що творить невичерпну криницю мате-ріялів для майбутнього історика, особливо про часи нашої визвольної епопеї 1917-18 років.
) Такі мої романи, як "Кулак", "Гори говорять", вийшли в Чернівцях, у видавництві "Самостійна думка" за редакцією Сильвестра Никоровича.
А взагалі Львів був для мене тією батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова, демократична Україна західнього типу, систему відродження якої я волів би поширити на решту української території. Такі інституції виховання і розбудови, як "Просвіта", "Сільський господар", кредитова спілка "Дністер", "Маслосоюз" і "Центросоюз", були, на мою думку, найдоцільнішими, бо органічними, еволюційними засобами всенародного культурного, господарського й політичного розвитку, і я ніколи не поділяв штубацьких зневажливих поглядів деяких наших зарозумілих, особливо літературних, земляків, які намагалися зробити з "просвітянства" синонім пласкости і простацтва, свідомо переплутуючи виразні поняття двох різних культурних функцій — функції інтелектуальної творчости талантів і роботи в широких і найширших верствах народної маси, яка, на мою думку, стояла на висоті своїх завдань, була багато краще продумана і побудована, як різнього цього роду інституції комуністичної, націонал-соціялістичної і фашистської систем. Бо це не були бездушні, казьонні, бюрократичні уряди з різними бундючними, бляшаними фразами і гаслами, а живі, самобутні, народні лябораторії і верстати праці, які протягом короткого часу, проти волі і великого несприяння державних чинників безземельну і занедбану країну піднесли на рівень імпонуючого розвитку народної культури і господарства. Яка шкода, що цей такий надійний процес розбудови не мав доступу до східніх земель України і був так нагло, жорстоко і варварськи обірваний бездушною, окупаційною системою комунізму.
Але ось я знову на вулицях Львова і на цей раз у зовсім іншій ролі, ніж тоді. Тепер це для мене не захід, а схід і вже не моя остаточна мета, а етап до мети. Ми тут у ролі підземної армії, яка стягає свої сили і резерви, щоб бути готовим для боротьби з завойовниками. Нас тут повно. Нами пронизаний весь простір, і ми готові на великі жертви.
На вулиці Тарнавського невелика, але важлива клітина цієї сили. На вулиці Академічній — одна з наших баз. Я живу з моїми друзями. Ми знову разом з давнім другом, колегою і братом (бо одного разу ми "побраталися") Олегом Ольжичем, з яким провели багато днів у Празі, на Закарпатті і ось тут. Пригадуються наші безконечні розмови у студентському домі на Альбертові, наші довгі мандрівки по парках, по околицях Праги, наша робота і наше спільне мешкання на вулиці Вузькій у Хусті, коли ми щоранку, встаючи і миючись, співали наш улюблений дует про вдову, він баритоном, я тенором, або вели наради сливе з кожного приводу і кожного рішення. Ми не завжди мали тотожні погляди на речі, але ніколи не діяли розбіжно, і я дуже хотів би, щоб ми всі у нашій суспільній роботі могли виробити подібний тон мови і поведінки, як це нам з ним завжди вдавалося ... Пригадую його м’яку манеру говорити, його делікатні і завжди дуже щирі аргументи, а коли доходило до гостріших тонів, він підходив, брав мене за лікоть і казав: — Нічого, У ласе! Ми ще це передумаєм! Я мав до нього великий респект, як також відчував подібний його респект до мене. Ніколи ані натяку на фамільярність, грубість або нещирість. Думаю, що ці його особливості вдачі помогли йому стати дуже помітним політиком нашого часу, і коли б не нагла смерть мученика, він продовжив би свою кар’єру багато далі.
Також весь мій час проходив у товаристві Олени. Але це вже зовсім інша, вибухова, нестримна вдача. Вона вміла бути винятково жіночою, майже наївною, дуже ніжною, але разом... Це був кремінь, що викресував іскри. Пригадую її вічні турботи за свою зовнішність. Вона хотіла бути завжди у формі і завжди блищати. Вона гостро реагувала, коли хтось робив їй з цього приводу негативні зауваження. І дбала не лише за себе, але й за інших біля себе. Вона пробирала мене за недбалість моєї краватки-метелика, з якою я справді не міг дати собі повної ради, і була мені дуже приємною помічною силою. — Ви мусите виглядати! На вас дивляться! Дивіться, як виглядають ваші чоботи! —
Снідали ми щось дома, щось, що приносили з собою з міста і що нелегко було в цей час роздобути. Одного разу це була, пам’ятаю, совєтська сушена риба, яку ми звали "вобла", що нагадувала тараню, якої ми роздобули цілу купу, бо львов’яни, видно, не мали до неї великого зацікавлення... Обідали звичайно в організаційній їдальні, але дуже скромно, завжди малувато, після чого, як тільки мали час, шукали щастя по каварнях і ресторанах і інколи щось десь знаходили.
У дерним нашим завданням були зустрічі й розмови, так зване шукання спільної мови або "приласкування", як сміялась Олена, з людьми, що зісталися після советів, яких у Львові було чимало і які переважно були заанґажовані нашими контрагентами, але найударнішою справою була справа нашого виступу на терені Спілки українських письменників, що нам не ладилося, бо нам сказали, що над спілкою так само, як і скрізь, дуже виразно помічався контроль наших політичних противників, які мали претенсії особливо до Олени, бо вона свого часу належала до них, а після під впливом Ольжича їх залишила, що на ті часи вважалося не більш і не менш, як "зрада" ...
Заходи Ольжича у цьому напрямі виразно гамувалися невідомими нам чинниками, а коли ми з Оленою пішли з особистою візитою до голови спілки Миколи Голубця, нас там дуже холодно зустріли. Нашу пропозицію виступу прийняли ухильно, байдуже, Голубець весь час говорив лише зі мною, до Олени сидів боком і ні разу до неї не заговорив, що її виразно шокувало, і вона ледве стримувалася, щоб не вибухнути на місці, а коли ми вийшли, вона не могла спокійно говорити. Я цитував її ж слова:
Чекає все: і розпач і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
— Але це нечуване! Де він виховувався?
— Так. Нечуване. Але це дійсність. І до неї мусимо бути приготовані. Може бути ще гірше. Може вам одного разу заборонять взагалі писати, як це не раз практикується у нашому просторі.
Одначе це пояснення Олені не багато казало.
Але гіркоту цієї візити нам винагородила інша візита, на цей раз на горі св. Юра у великого митрополита Шептицького. Ми збиралися вже давно зробити таку візиту, але одного недільного ранку, 20 липня, ми взяли візника і поїхали. Митрополит граф Андрей Шептицький на своєму свято-юрському троні зустрів і привітав нас справді по-княжому. Здавалося, що його вік, його становище не давали йому багато часу віддаватися таким справам, як література, але він був гаразд поінформований про нас, пригадав, що читав мою "Волинь", пригадав Олениного батька, питав, де він тепер, що робить, і сказав, що такі люди будуть потрібні тепер тут, питав, де ми зупинилися, що робимо і що думаємо робити далі. Як на свій високий вік, як на всі труднощі, ним пережиті, особливо за останні роки, не зважаючи на спаралізовану руку, він виглядав дуже добре, мав чистий звучний голос, добру пам’ять і ясну, просту, логічну мову.
Ми сердечно попрощалися з цією великою людиною, а вийшовши з палати, не могли наговоритися про ці відвідини. На тлі нашого хворого клімату війни, на тлі подразнених амбіцій це був шматок нормального, щирого і здорового життя, що освіжив наше почуття і підкріпив нас вірою.
(Продовження на наступній сторінці)