А на хуторі була переведена ревізія. Наїхало їх повний двір. Шукали навіть у пасіці. Забрали деякі речі, деякі книги, старі Андрієві зшитки з шкільними завданнями, багато старих, ще з-перед війни листів, а між ними — листи покійної Марусі, старі фотографії, багато картин і дві рушниці.
Мар’яна оглядала свої шафи. Бракує полотна, одної шуби і одної пари чобіт. Не знайшли також браслета і золотого Іванового годинника, що вже, правда, не йшов і лежав у прискриньку одної з шаф. З того приводу Мар’яна має непривабливий вигляд, а Іван нічого. Він ночами передумує ці справи і сам з собою їх перетравляє, бо говорити нема з ким. Андрія нема, а до батька дорога далека. Він, той дід, живе життям працьовитої мурахи, і коли йому щось виривають із рук, він понуро замикається в собі, відходить глибоко, в таємне місце, і там десь гомонить свої молитви, підносить шорстку скаргу до Бога, якого він бачить живими очима і дивується, що той мовчить.
Іван роздумує — що ж далі. З усього проречисто видно, що з ним твориться одна з тих комедій, яким назва мільйон. Івана пустили, але це тільки для ока, бо дуже, бачте, ті люди мудрі. Їм, бачте, треба не тільки вбити когось своєю рукою, — їм треба, щоб те тіло, та голова сама себе наперед убила, щоб та душа, ще поки вона в тілі і може відчувати, сама себе відцуралася, сама себе зганьбила і сама себе заперечила. Так. Дуже є мудрі ті люди, що борються за правду. Саме тому й пустили вони Івана. — Вій ще сам прийде. Прийде!
На всякий випадок Іван рішає не ночувати більше в хаті на своєму звичному ложі, а робить собі діру в задній клуні, в ожереді старих кулів. Добре, що не знайшли всіх рушниць і що має ще пару тих гранат. Невеликий це захист, але в крайньому разі завжди можна, замість убити себе, післати в очі тим людям шматок такого заліза.
І коли, натрудившись за довгий день весни, Іван, мов ведмідь, влазить у своє лігво, коли йому за комір сиплються остюки і чути млосний запах мишей, йому знов і знов тиснуться до мозку згірдливі думки про цей світ, а найбільше про цих людей. З лугу доноситься жаб’ячий спів, що нагадує йому ранню молодість, навіть дитинство, і йому не хочеться вірити, що це той саме гамір, який він чув у ті часи. Адже це було тоді таке приємне, якась була тоді злагіднююча гармонія і прохолоджуюча свіжість, а тепер він у цьому почуває себе ніяк не краще, ніж хрущ у стиску долоні.
Інколи трапляються холодні ночі, днями дме вітер зі сходу, поля висихають, а пісок на кучугурах біліє, мов сніг. На полях мляво і байдуже волочаться борони. Стало сутужно з кіньми, бо надто розвелось тієї кінноти, а плуги, а борони самі не хочуть тягнутись.
Однієї такої темної і свіжої ночі, перед Юрієм, у двір бадьорим кроком в’їхало кілька вершників. Мар’яна збудила Івана. — Чуєш. Приїхав Микола Іванович… — Іван виряхався зі свого лігва, звівся на ноги, обтрусив порожнє колосся і повільно, хитаючись, мов матрос, вийшов у двір під повітку. — Го, го! Ти, бачу, генерал, — каже Іван. — Що там доброго?
Вийшли в сад і зайшли у вишник. — Все добре, Іване! Всі твої гості, голубчики милі, прийшли і покаялись. Тільки Голобенко щез. Кажуть, у Красну Армію подався. Майся на увазі.
— Чорт їх усіх бери, — каже, байдуже позіхаючи, Іван. — І так вони все знають. Принаймні мене вже питали про Таню, — і Іван розповів про свою зустріч з брюнетом.
Після цього довго і переконливо говорить Водяний. — Нічого! Нічого, брате! Не дайся лише вибитися з сідла. Українська армія готується повною парою. Чуємо, що приходять галичани. Дін також рушить. Ось тільки настане літо — побачиш! Горе з тими політиками… Той старий дурень Денікін. Затявся і ані руш. Йому, бач, це слово не пройде через горло. А без нас вони ніколи не зломлять Троцького. Без України, кажу тобі, не можна тепер уявити політики в цьому просторі. Це неясно хіба сліпим. Тупість тих монархістів феноменальна. Ленін бодай знайшов того дегенерата Коцюбинського. Все-таки якась умовність перспективи.
Водяний говорить довго, Іван слухає. Він, видно, багато знає про ці справи. Десь по другій ночі розпрощався, махнув з товаришами на сідло і від’їхав.
На хуторі — насторожений спокій і велика, тягла, без перерви праця. Сад цвів і відцвів, заспівали на всі лади солов’ї. Очерети розгорнули густу шелестючу зелень. По болоті настирливо і сердито дерчали деркачі та розгулювали на своїх рожевих патиках переборщено елегантні чорногузи.
А Дніпро прочистив масив свого тілища і лився, янтарно-прозорий, у сонячну далечінь. Все тут пахло: небо, земля, вода і рослинність.
IX
На хутір, ніби м’яка вата, ліг спокій. Шуміли Ольга, Андрій і дівчата: тепер з ними кінець, роботи не стало, Андрія забрала школа, Ользі сказали бути дома. "Навідувався" Микита, вривалась Наталка. У них там повні голови клопоту, місто під самим боком, і комісії. мов вітер, вимітають засіки. Хліб "пішов" на Москву.
Невідомо тільки, чи доходив. Ізумрудно-зелені і лунко глибокі гаї запихалися сторожко дядьками, випинались назверх обрізами, виростали зненацька, як стій, герої. Засідали здовж насипу, яким котились "ешалони", і пускалось все "под откос". Паротяг, звичайно, мов п’яний дядько, котився додолу і там поволі згасав. — Піймався голуб! — Кропи! — чути солодкий шепіт, і серія з "максима" поливала вагони. А там уже, як доведеться — котили назад і самотужки…
А вечорами "братський пролетаріат Украйни" обертався з героїв у дядьків-гречкосіїв; все сиділо кругом на лавах, міцно курило і хтось там, отак між іншим, казав: — А чули? У Линівцях знову спустили…
— Інтересно — чиї?
— Та, мабуть, недалеко ходить. Тільки не дуже з того вийшли. Прийшов каратєльний, і половина села пішла до Бога.
— І так задаремно? — дивується котрийсь спокійно.
— Ну, щоб так задаремно… На Козубівці каратєльний перейняли, так половина втекла, а решту все-таки зняли… А командира на аркані до самої Марусі приставили, — казав безперечний знавець.
— Мусіло бути смішно.
— І було, братця! Співав, кажуть, "ципльонок жарений, ципльонок тоже хоче жить". Я, каже, "ваш"!
— Ха-ха-ха! І, кажеш, повірила?
— Повірила. Підеш, каже, до Бога, і там тебе за той український хліб приймуть.
Нап’яття швидко росло, вздовж і впоперек гасали без ладу чутки. Петлюра не сходить з уст; все-таки, кажуть, посунув і валить. Денікін також з півдня пре.
Земля. Це була українська, сіра, бура, пражена сонцем земля. Горіли широкі шляхи, крились згаром попелу степи, бронзові лиця оліїлись густим потом, гарматні гирла надривно гикали. Схід!
На початку травня хутір знов розтривожено. Приходили раз і другий, питали все Івана і все "не застали". "Діло плохо", як казав Дмитро, якого теж тягнули і теж питали про батька, діда та прадіда і навіть дві доби тримали. А востаннє приїхали верхи, а один, надто щирий і кирпатий, з рязанським акцентом, казав у ніс: "Нічаво! Атищім! Ми, брат, зоркіє! Сам явітся! І Таньку вашу паймаєм!" І все-таки поїхали.
Після цього на хуторі звинність. В саду копають ями; зерно, картини, білизна — все криється дерном, ховається під землю, у глибінь. Машини з клунь — на двір, коні — в Гісин, корови — на забару. Охляп на рудому коні угналась на подвір’я Наталка, не злазить з коня і на ціле горло кричить:
— Гей! Мають спалити хутір. Той наш придуркуватий комбіднота сказав батькові, що хочуть спалити хутір. Робіть щось!
— Чого ти, Наталко, кричиш? — казав поволі Григор.
— Господи! Як чого кричиш? А де той ваш Іванисько?
— А навіщо він тобі? — через вікно питає Мар’яна.
— Діло маю! А ви не бійтесь! Перемелеться і буде борошно!
— Іван у Гісині.
Наталка жене рудого, стрибає через перелаз, мчить крізь сад під гору, чвалає полями, а вітер жбурляє хвилею збіжжя. Жене просто на ліс.
Табір Іванів у тому самому місці, де на Різдво клали багаття. Ширінь і вигляд кругом, на луг і очерети, туди, де прудка річка в’ється грузькими багнами і зникає в рукав Дніпра, що відділив від лугу великий Канівський острів.
Тепло, тінно, затишно й безпечно. Дорожиною йдуть решітківці на свої сіножаті, ззаду, за лісом, поля без дороги — лише пшениці й перепілки, та десь далеко дзвінко б’є зозуля. Трава ще зовсім свіжа, мох оксамитний угризся в ґрунт і манить пахом духовитим лягти та лежати горілиць, щоб чути було, як дзвенять сосни, як вистукують по їх клейких стовбурах жваві, барвисті дятли, або мінливо гудуть спокійні джмелі, прив’язані на одній струні невидимого інструмента.
В такому чаду барв, запахів, звуків Іван, що лежить раз черевом, раз спиною, що має витягнуті і притиснуті до землі всі свої сильні члени, повільно наповняється дивними соками — від самої землі, що дає ту п’янку живицю сосні і каже череватому джмелеві бриніти над кожним віночком лілового дзвінка чи пухкої, жовтої бабки. Іван напинається, йому тріщать кості і тягнуться повні крові жили. Здається, Іван — це звір, в жилах якого тече пекуча, дика, пересадно червона кров. Які тільки марева не тиснуться в мозок, коли п’янить той мох, а під боком на досяг руки, під кущиком зеленого глоду, лежить набита рушниця і дві поржавілі гранати.
Іван приплюснув до моху руки, хрестом склавши, підсунув під потилицю, п’яні, але чисті очі втупив насторч у щілину між соснами: там у чистій ясності, в дикому захопленні бринить над лугом блакитний чорногуз. Як він хвойно крає і крає навскіс повітря! І, мабуть, дзвенить, коли тонкими крилами ламле гострий спротив простору.
А трохи далі від Івана, в залізних путах, пасуться коні, Дмитро на узліссі вартує, як сказано, щоб завчасно звук подати.
І раптом ззаду, згори, Іван чує: — Го-го! Пугу-пугу!
Іван зірвався, послухав рештки звуку, сприйняв його, як свій, напружився і свиснув… Як колись свистали всі, що по лісах бували.
(Продовження на наступній сторінці)