Подумавши, Іван, ніби між іншим, сам до себе сказав: — Ніколи ні в кого не просив милосердя. Піду своєю дорогою і далі. Історія велика і довга. Хто знає, з ким що і коли може статися.
— Це правда, — іронічно проговорив брюнет, — але з одним мусите погодитись: хуторець ваш пропав… І то назавжди.
Іван твердо мовчав. Брюнет деякий час пронизував його гострим, впертим, іронічним поглядом. Іван дивився в одну точку і щось там, напевно, бачив, бо мав вираз спокійного і рішеного.
— Мовчите? — сказав брюнет.
— Мовчу.
— Ви, здається, мені не вірите?
Іван окинув поглядом поміст, стіни, стелю. — Чому. Вірю, — сказав з намагою бути спокійним. Брюнет пильно стежить за ним і нотує в своєму нотатнику.
— А може, ви надієтесь на Денікіна? — тим самим тоном питає брюнет.
— О, ні, — байдуже каже Іван, дивлячись у завішене вікно.
— То, може, на Петлюру?
— Також ні.
— Правильно робите, — каже брюнет, перестає нотувати, кидає ще один енергійний погляд на Івана. — Правильно робите. І ще одно вам раджу: залишіть ваш хутір і їдьте кудись по можливості далі від цього місця. Маєте в Сибірі брата. У вас тут заплутано, а ми не любимо неясностей.
На це Іван: — Мій батько півстоліття будував цей хутір. Було б зле, коли б син покинув його діло протягом одного дня. Волію традицію капітанів потопаючих кораблів, ніж звичку щурів.
— Цікаво, — поблажливо сказав брюнет і посміхнувся. — У моїй практиці вперше таке чую.
За весь час розмови він вперше посміхнувся.
— Можливо, що чуєте вперше, але бачите, напевно, щодня, — казав Іван.
— Врахуємо і це, — сказав брюнет і встав. — Іване Григоровичу, — проговорив він майже звичайним тоном, — ви ще пробудете у нас кілька годин і будете вільні. До побачення!
Брюнет енергійним кроком вийшов. Вступив монгольського вигляду вояк і гробовим голосом промовив: — Вас просют сюда, — вказав він на сусідні двері. Іван перейшов "сюда". Це була, видно, кімната самого Демідова. Стіни, фотель, під ногами ведмежа шкура, і велика дубова шафа з книгами за склом. На шафі — бронзовий бюст Данте. Вікно завішене тяжкою, бронзової барви, завісою.
Монгол указав на фотель і понуро вийшов. Іван розглянувся і зайняв місце, але не перед великим столом, а збоку, перед малим круглим, з мідяним обрамленням столиком, на якому лежав товстий том у зелених шкіряних палітурках. Карл Маркс "Капітал" — витиснено золотими літерами. Іван розкрив книгу. Печатка бібліотеки з гербом графа Ф. Ф, Демідова.
Іван вперше на своєму життю бачить цю книгу, багато про неї чув і тому зі спокійною цікавістю людини, яку нелегко зірвати на швидкий відрух, починає перегортати її дещо пожовклі сторінки. Видно, що її майже ніхто не читав, бо багато сторінок зліплено. Іван обережно, товстими пальцями, пробує їх розривати, за звичкою уважно вдивляється в текст. Перша сторінка, кілька сторінок усередині, остання. Всіх понад шістсот, і зазначено, що це тільки перший том. Цікаво, скільки їх, тих томів, узагалі? Іван намагається вчитатися в сторінки, але всі його намагання розбиваються об суцільну, тверду незрозумілість написаного. Речення сухі, довгі, дуже мудрі, пересипані знаками з математики. Іван бореться з кожним словом, йому робиться тяжко в голові і на душі — нарешті він закриває книгу і лишає її на своєму місці.
— Що це за книга? — питає себе Іван. Пробує сам для себе відповісти на питання. Це наука про гроші. Капітал, — каже собі Іван. Наука про закони виробництва матеріальних речей, як черевики, як щіточки до зубів, як консерви. Це історія зростання банків, трестів, біржі. Це розвиток і занепад капіталізму. Це слова, які приблизно звучать: "В найзагальнішій формі процес розвитку капіталізму в цьому відношенні можна висловити так: вихідний період: все виробництво дорівнює 100. Велике дорівнює А. Дрібне дорівнює 100 мінус А. Наступний період: все виробництво дорівнює 200. Велике дорівнює 2А плюс Б. Дрібне дорівнює 200 мінус 2А мінус Б". Це ось такі вирази: Капіталізм. Пролетаріат. Буржуазія. Виробництво. Клас. Експлуатація. Робітник. Безробіття. Інтернаціоналізм. Боротьба. Пожежа. Звільнення. Смерть. Капіталістичне відношення виробництва все сильніше і сильніше давить на робітничий клас — в міру того, як технічний прогрес, збільшуючи виробництво праці, не лише дає капіталістам матеріальну можливість "підвищувати рівень експлуатації робітників, але і обертає ту можливість у дійсність, спричинюючи відносне зменшення попиту на робочу силу одночасно з відносним і абсолютним ростом її запропонування".
Розкриваються щораз ширше очі, зір дивиться кудись у глибину і бачить там велике, темне місце, запхане непотрібними словами. І коли в них вдивлятися нормальним поглядом, їх можна зовсім не бачити, але коли погляд легко затуманити пристрастю, вони поволі появляються на темному, як появляється неясний образ астрального єства на фотографічній плівці.
Іванові від таких видів робиться тісно, йому хочеться встати і вийти звідсіль на чисте повітря, але він згадує, що прийшов сюди зовсім не добровільно, що він знаходиться не в палаці муз і що вийти з цього місця він не має ніякого права. Сила цих слів навалилась на його ясність, і він почуває себе під тягарем звалищ, ніби під руїнами великого храму, розбитого вогнем артилерії.
А що роблять тут ті люди? І чого вони сюди прийшли… ті люди. Це ж графський кабінет, ось шафа з книгами, ось образ Данте, ось добрі, дорогі речі, ось вікно, а за вікном — світло дня. Очевидно, думає сам з собою Іван, вони прийшли сюди, щоб тут, у цьому кабінеті, видумувати кари смерті. Кожному буде, як вони присудять, а вони невибагливі, бо їх душа порівнююче проста. Ніяких особливих ускладнень, бо сама істина, якій вони служать, порівнююче вбога. Вона вимагає від них тільки одного: віри. А вони, ті люди, мають у собі віру. Вони вірять.
Все, очевидно, буде, як бути має, і все, очевидно, буде колись гарно, хоч тепер негарно, і все теперішнє треба змести, щоб його не було. Яке все просте, до перечулення просте! А щоб не перешкоджали простоті, людей приводять кожного дня сюди і тут їм виносять присуди. Звичайно, це дуже суворі присуди.
Іван виразно помітив, що той брюнет за дверима, що цей графський кабінет, що ця книга і всі слова в ній на нього ніяк не діють. Іван зовсім нічого не боїться, і йому від цього самопочуття легко, добре і спокійно. Він сидить, відігнав усі думки і чекає.
За пару годин перед вечором його випустили. Восьма година. Гарний, лагідний, спокійний передвечір. Сонце засунулось за сади і парки узгір’я. Дніпро освітлений частинно, одною великою смугою, і то вже не сонцем, а його відблиском від хмарин. Вода двох, трьох і більше барв — фіолетова, як боз, червонава, як кров, і сіра, як сталь.
Іван виліз з-під руїн. Як легко. Повільно вийшов з широких дверей, байдуже кинув кілька слів, пройшов верандою з левами, повільно сходив униз сходами. Така урочиста, спокійна, маєстатна хода. Любувався кожним своїм кроком; хоча це крок униз, але разом з тим — крок величі і необмеження. За ним тягнулась, як облуда, недавно бачена книга, але тепер перед ним — жива земля, живе небо, живий і соковитий вечір з росою, що в цей час торкається кожної травини.
Йому, наприклад, хочеться зупинитись і помацати повітря. Хочеться тупнути ногою, щоб упевнитися, що він існує на планеті. Але до повної свідомості приводить його Мар’яна, що стоїть унизу перед сходами, махає до нього рукою, бачить його вільним, задуманим, байдужим і кидається йому назустріч: — Іване!
— Нічого страшного нема, — казав Іван, коли вони йшли цегляним хідником униз. — Кабінети, фотелі, чемні люди. Ніяких "чека" я там не бачив. Я просто не вірю, що там можуть когось розстрілювати.
Вони йшли легко, широким кроком, як переможці.
— Голубе, — казав Іванові пізніше Микола Степанович. — Ти заглянь до тюрми. Мене ось викликали до хворих. Як черви! Як черви, кажу тобі. І стріляють вони в тому самому палацику, в льоху, а закопують збоку алеї, під липами. Все обведене колючим дротом. Кожний день. Кожну ніч.
Іван дивиться на тестя мертво. Може, я, думає він, якась інша людина. Я не вірю і не можу вірити, щоб там когось стріляли і щоб когось закопували в парку. В парку? Ви збожеволіли? Попід тими столітніми, могутніми липами, де такий чудовий вигляд на Дніпро, де стоять альтанки і клумби чайних рож? Цього ніяк не може бути!
А потім Іван намацально збагнув, чому це так. Він дивиться на ці речі з таким презирством, від якого з його очей виступають сльози, змішані з кров’ю.
Аж дома Іван збагнув, чому його безпричинно протримали в тому маленькому кабінеті стільки годин без їжі. На хуторі в той час було переведено ревізію, і чекали її вислідів. Коли б там було знайдено хоч одно, потрібне їм, Іван відчув би, що дорога від презирства до пізнання правди зовсім недалека; але сталося так, що трус скінчився гаразд, а Іван цілком виразно подобався тому брюнетові, хоча не можна було сказати, що брюнет подобався Іванові. Ні. Іван, ідучи вниз сходами, позираючи на Дніпро, на лівий берег, на все довкруги, з жовчним докором думав ще про те, яким таким правом його, Івана Мороза, з діда й прадіда власника цих просторів, кров і кості якого в далеких поколіннях лежать у цій землі, за яку він, зрештою, сам ніс життя своє в багна Мазурії і чотири роки там простраждав, мов останній з останніх, — його тепер викликає якийсь син чужої матері, який ніколи і ніде не почував себе скільки-небудь пов’язаним з цим краєм і який, напевно, не відважиться за добро цієї землі пожертвувати одного волоса зі своєї голови! О! Іван такі речі, хоч нікому і не каже, але пам’ятає добре і носить їх завжди з собою. Можливо, одного разу він з цим ще виступить перед суд.
(Продовження на наступній сторінці)